Світла моя, дорога…

 

 

В’ячеслав РОМАНОВСЬКИЙ

 

Цикл

 

1.

П’ятий день осені, п’ятий…

Святом – веселки дуга.

Далеччю ліс розіп’ятий

Тишею вистига.

Тане холодний дух м’яти,

Дихає медом перга…

П’ятий день осені, п’ятий,

Святом – веселки дуга.

Світ би хотів обійняти,

Світ, де верба і куга,

Де повила мене мати,

Рідна моя, дорога,

В п’ятий день осені, в п’ятий…

 

2.

Не хліб підсмажений, не грінка –

Сухар цвілий на пам’ять йде…

Моя матуся – мудра жінка –

Їх берегла на чорний день.

 

Вона окрайчики збирала,

На комин клала чи на піч.

Моя матуся добре знала

Голодних літ холодну ніч.

 

Як споночіє, прийде з праці

Натомлена, та ж несумна.

– Несіть сухарики!

– Потапці!!!

Як вміла готувать вона!

 

Відмочить у водиці трохи,

Додасть олійки. В міру – сіль.

О ті напівголодні роки,

Коли наїдку тільки-тіль…

 

Нам смакував гарбуз печений,

Узвар на юшці з буряка.

І лиш на свята – хліб свячений…

Хто ж буде часу дорікать?

 

Одні новий світ лаштували,

Щоб іншим він огнем горів,

Щоб ще не раз ми скуштували

Потапці з цвілих сухарів.

 

3.

Ми за рікою ранком в полі

Стаємо хвацько на рядки

І, як дорослі, звично полем

І прориваєм буряки.

 

Через годину ломить спину

І руки терпнуть, як на зло…

На полі клином журавлиним

Іде за мамою село!

 

Спішить за нею наша мрія –

І нам би так хотілось теж.

Ген-ген хустинка майоріє –

Хіба ж її наздоженеш?

 

Повиростали. І дороги

Пішли від поля і ріки.

А мама на рядках тих довгих

Сапає наші буряки.

 

4.

Незрадливе лагідне плече…

Прихилю утомлене лице –

І мене укотре зрозумієш,

Як це ти лише єдина вмієш.

І мій розпач, і мою поразку

Зцілить мудра, зцілить добра ласка.

Що не слово – то вода жива.

Хто ж за нас ще так пережива?!

Доторкнеться рідними руками…

Сили набираюсь біля мами.

 

5.

Аж на шлях матуся вийшла,

Як ішов у світ.

Біля плоту юна вишня

Встигла посивіть.

Легкома матуся вийшла –

До цих пір стоїть!

 

6.

Вже й хата ось – у вишняку!

Солдату радо двері скрипнуть.

А в мами тихо очі скрикнуть

Й півні злетять на рушнику.

 

7.

Коли в селі дорідним колосом

Духмянять сині вечори,

Співаю з мамою в два голоси,

Як за юначої пори.

 

Пливе мелодія довірливо

І живить, мов жива вода.

Давно матуся стала білою,

А як співає – молода!

 

Цвітуть з очей барвінки веснами

І тихо світиться лице…

На серці трепетно і весело,

Коли я згадую про це.

 

А пісня десь вже – за левадою

Несе і втіхи і жалі.

Приїздами не часто радую

Рідненьку в отчому селі.

 

Але як випада навідати

Нагода щедра в дні ясні,

Мене стрічають очі віддані

І щирі мамині пісні.

 

8.

А ти для мене завше є взірцем

У доброті і ніжності своїй.

Твоє лице, мов різьблене різцем,

Палив мороз, обвітрив суховій.

 

Твого життя згорьований сувій

У Заоскіллі ткавсь і за Дінцем.

Матусенько, не старій, не сивій

І не нездужай – прошу лише це!

 

Ти стільки літ сапала і косила,

Що виробились руки, вийшла сила,

І обважніла одіж на плечах.

 

З удосвіта клопочешся до ночі,

Немов все-все переробити хоче

Твоя душа з утомою в очах.

 

9.

Могилу риють п’яні копачі,

Морозне сонце гріє купу глею.

Невтішно плаче янгол на плечі

За мамою моєю.

 

Безсилі,

Запізнілі всі слова

В лещатах болю і глухої скрути.

У вічність домовина відплива,

А маму звідтіля не повернути.

 

Горбочок

Над могилою росте,

Ховає рідний усміх, щедрі руки.

Печально-білий слобожанський степ,

Опечалені і діти, і онуки.

 

А моторош у сурмі сурмача

Од цвинтаря веде мене до хати.

І тулиться з небесного меча

Матусин лик –

Повік не одірвати.

 

ОТЧИЙ  ПОРІГ

Брату Валентину

 

Станція. Річка. Бір сосонок мідних.

Блисла шосейка. Садиби. Сади.

Піски-Радьківські – село моє рідне,

Наче на прощу я їжджу сюди.

 

Певно, що блудним, а все-таки сином:

Тут мої мама, домівка, рідня…

Далеч прозориться передосінньо,

Диха напругою буднього дня.

 

Пахне євшаном буркун край дороги.

Бігає хвацько на луках лоша.

Ждуть нас завжди незабутні дороги,

Зцілена тут молодіє душа.

 

Ось і старенька під шифером хата,

Топчеться м’яко густющий моріг.

Місць пречудесних на світі багато,

Та найсвятіший лиш отчий поріг.

 

***

Знов розкошують соняхи в городі

І дух покосу лукою пливе.

Було вже так. Одначе щось нове

Солодким хмелем душу колобродить.

Бо що не день – принадна таїна,

А відкривати нам її достоту,

Переживать падіння і висоти

І дивуватись:

У чому ж вона?

 

***

Ще  зозулі  щастя  не  кували,

Не  п’янили  ночі  солов’ї,

А  твій  голос  запахом  конвалій

Всі  клітинки  пронизав  мої.

 

Переповнив  ніжністю  і  млостю,

Що  й  душа  затерпла  –  розцвіла.

І  не  знав  я,  що  сказати  гості, –

З  уст  лилася  чарівлива  мла.

 

І  було  так  гарно,  як  ніколи,

І  здавалось,  що  змінився  світ,

А  всього  лиш  стрілись  біля  школи

І  сказала  ти  мені:  «Привіт!».

 

***

Як ті гори і плай, і смерека,

Між каміння неспинна ріка,

Ти для мене захмарно далека.

І ця відстань одверто ляка,

 

Як покора твоя непокірна,

Твоїх уст недопите вино…

Ти земна, а така неймовірна,

Хоч про тебе все знаю давно.

 

Ти і гріх, і пречиста молитва,

Нездійсненні бажання мої.

Безуспішна за часом гонитва

Поверта в нетутешні маї,

 

Щоб забулися плай і смерека,

І ота між каміння ріка…

Біля серця захмарно далека

І від нього чомусь не втіка…

 

ВДЯЧНІСТЬ

За те, що стрілася мені

У непрості в нестерпні дні,

Зі мною розділила тугу,

Що смерк холодний одвела,

Що поруч рідною була –

Тобі я вдячний,наче другу.

 

За те, що іншим стати зміг

І з уст забутий бризнув сміх,

Засяло сонце виднокругом,

За те, що доторком руки

Вернула молоді роки,

Тобі я вдячний, наче другу.

 

За те, що в дружбі взнав любов

(Не здогадалась ти, либонь,

Чом травнями цвіла округа).

Не покохала…

Що ж, а та

І досі гріє теплота.

Тобі я вдячний, наче другу.

 

ДІВЧИНІ  З  ТРОЯНДОЮ

В  КОСІ

Дівчино з трояндою в косі,

Скільки літ Вам? Дев’ятнадцять? Двадцять?

Сталось дивне: на якійсь осі

Нашим долям довелося знаться.

 

Плодом щедрим сад мій зустрічав,

Ваш розцвів – буяли в ньому весни!

Ясноока, Ви ж – іще дівча,

І мій син допіру Вам – ровесник.

 

Десь за Вами сохнуть юнаки,

З кимось з них і закрокує щастя…

А ця зустріч дасться ще взнаки,

Згадувати буду часто-часто.

 

Дівчино з трояндою в косі,

Гарно з Вами, а розстатись треба.

Хоч мені – хай знатимуть усі! –

Вас забракне. Як забракне неба.

 

***

Знов беззаконня і сваволя,

Бал правлять тлусті гаманці.

І зовсім безпорадна воля

Дріма в державнім гамаці.

 

У бур’яні родюче поле,

Жебрають діти і бомжі.

І переповнюється болем

Мій край в зросійщеній іржі.

 

Героями стають злочинці –

У них в кишені право й суд.

А зайди й землячки-ординці

До прірви з посміхом ведуть.

 

***

Дороги праведні і грішні,

Думки і ниці, і горішні

Бентежать нас і нас ведуть

До смітника чи цвіту вишні.

Та длань свою простяг Всевишній

Надією крізь каламуть.

 

У цьому метушливім світі

Ми вочевидь усі, мов діти,

Не розуміємо добра.

Лукавий закидає сіті,

Щоб полишили думи світлі,

Забули матір і сябра.

 

Та є Великоднева милість:

У ній прозріли, оновились,

У ній блаженствує душа!

У ній одній одважні крила,

Із Божим Духом Божа сила,

Що береже нас і втіша…

 

***

Чомусь не меншає іуд

І фарисеїв стало більше.

Не тільки ллють на світло бруд,

А роблять все, щоб людям – гірше…

 

Забули Бога, честі храм,

Занапастили грішми душу.

Над усіма панує хам,

Трясе людей, неначе грушу.

 

Матюччя, наче бур’яни:

Полоти – не переполоти!

Таке життя. Прийшли «вони».

І будем бідаками доти,

 

Поки не увірвавсь терпець

І разом не сказали: доста!..

Похмуро зирка Бог-отець,

Як Україну жре короста…

 

***

Хай мріям вже не збутися –

Лихий їх підстеріг!

Забути все. Й забутися

Між звалищ, пустирів.

 

Та зашпор не відхукати –

Закрижаніло все.

І гірко серце слухати,

Його неправда ссе.

 

Хай на душі невесело,

Та крила скласти –  зась!

Ще свіжим вітром, веснами

Я не підперезавсь.

 

У степ не вийшов зораний,

Де полишив поля.

Ще сяє поміж зорями

Ясна моя зоря.

 

Пощо на будні супиться

І крокувать узбіч?

Не відступлю – відступиться

Ця горобина ніч.

 

А не піддамся відчаю,

То й мрії поверну…

З неспокоєм повінчаний

Іду, як на війну.

 

Боротись,  не змирятися –

Хай знають сили злі!

І нічого боятися

На батьківській землі.

 

***

Моя поезіє, лети

У душі спраглі, віщі…

Та ж як люблю я, коли ти

Мої читаєш вірші.

 

Голубиш слово чи рядок

Проникливо і чуло.

Мій кожний подих, кожний крок

Ти, як ніхто, відчула.

 

Зігріє голос, оживить

Мою і душі інші.

Благословенна щедра мить:

Любов читає вірш!

                                       м. Харків