Страждання й біль – підкорення вершини

 

 

З нової книги «Теургія»

 

Микола БОРОВКО

 

Теургія – вище мистецтво мага (творця) долати межі спілкувань душі з духами, проникати у світи уяви, створювати можливості справжнього діалогу, перевтілюватись: а це і важко, і небезпечно.

Творення – процес вічний, безперервний, як саме людське життя. І форма його вираження лежить в основі реальності, фізичного і морального стану тіла. Для цього слід лише розпізнати магію мистецтва і магію містики. Знайти собі Бога і почути його глас, відкритися і відкрити таїну глибин прихованих обдарувань.

Заважатиме  цьому спілкуванню егоїстичне «Я». Але спілкуючись, взаємопроникаючи, насичуючись музикою слова, відчуєш напрям дороги до вершин  духовності.

Але при цьому треба і небагато, і не мало – вірити і мати мужність боротися за вірування. Бо інакше наша душа стане схожою на птаха, якому підрізали крила, а потім підкинули вгору, щоб відчути висоту і красу польоту. Але в трагічній безпомічності птаха душі впаде на шпичаки людської іронії і знущань. Так і не спізнавши польоту істинності.

Зайди в світ мистецтва, притулись серцем до красивого і справжнього, духовного – і твій політ буде вічним.

 

Чи Бог іде до людини архангелом,

озброєним мечем і блискавицею, чи Людина

іде до Бога, тримаючи у руках смолоскип істини – вогонь Прометея, погляди завжди звернені до Олімпу… душі…

 

І меч, і блискавицю у руці,

І смолоскип над вадами земними.

Щодня приносили у світ гонимі

Не відаючи наслідків і цін.

 

За істину!? Чи може плоть гравців,

Котрих давно шукають херувими?!

І меч, і блискавицю у руці,

І смолоскип над вадами земними.

 

Висвітлюється суті чиста ціль –

Дні вписують рядками вогняними:

Когось ведем, і нас ведуть незримі

Нез’єднувані з’єднувать кінці:

І меч, і блискавицю у руці.

 

***

Спочатку благородство і співчуття.

Потому намагання допомогти, пройнятися,

і нарешті виявити пророче поводирство –

вплинути на подальші події.

Цей шлях вимагає жертвоприношення:

спочатку своїх ідолів, а потім і себе.

Настає внутрішнє перевтілення – добрі наміри

стають для інших обов’язковими, а протести викликають приступи властолюбства. Народжується Жрець…

 

Ця жінка – ясновидка – дріудес

Відшукує прийдешньому дорогу.

Забризкують свічки нічну тривогу

Невимірністю часовою плес.

Кораблик доль з вітрилами небес

Прямує пустирями перелогу.

Ця жінка – ясновидка – дріудес

Відшукує прийдешньому дорогу.

Знайшла… Христа. І властолюбства герць

Проливши кров  святкує перемогу.

Хтось тиче кліті, наче  допомогу,

Заблуканим, вістуючи кінець:

Ця жінка– ясновидка – дріудес.

***

Егоїстичне «Я», заблукавши у хащах

власних помилок, намагається знайти

стежку, проливаючи невинність, щоб у

тому потоці пливти до виходу власного спасіння…

Але одвічна патока таких припливів приносить

душі лише брагу нічев’я…

 

Жертвоприношення –  взаконюється знов –

Синів найкращих страчують друїди.

То лиш колись  вожді вождів труїли,

Тепер народна зціджується кров.

Бряжчать золота царствених оков.

Вриваються обіцянок боліди.

Жертвоприношення –  взаконюється знов –

Синів найкращих страчують друїди.

Перетліва папірус молитов,

А меншовартість засіває біди.

Безумствують сучасні людоїди,

Мов двадцять перший вік і не прийшов.

Жертвоприношення –  взаконюється знов.

 

***

Люди здавна шукали засоби від безглуздя –

різновиду чуми. То вдавалися у містику, то у

молитви, то махнувши рукою піддавалися

течії часоплину.

І ми нині, як і в первородні часи, шукаємо

дання від глупоти у наварах, настоях,

витяжках – омели – паразита. П’ємо,

прикладаємо, примочуємо, присипаємо

хмеліючи від процесу, але не видужуємо…

 

Все вигибає, наче від чуми,

І не важливо, що то за потвора

З’їдає, п’є і  грошики в офшори

Розховує возами і саньми.

Суть у питві, в ґатунку омели.

(Лікують нині поголовно хворих)

Все вигибає, наче від чуми,

І не важливо, що то за потвора.

Дзигарна стрілка рве на шмаття мить.

Життєйську ту «від радощів – до горя».

Перетирають дні усе на порох.

Мудруємо: а чи розквітне мирт!!!

Все вигибає, наче від чуми.

 

***

Де глибинні мислі, там і витонченість

почуттів. Але нічого не має спільного між

розхристаною надуманістю і розбещеним свавіллям, хоча вони возведені на позолочені п’єдестали глупоти.

Ошукані розгрібають вмістилища

розцяцькованої пустоти,

але ніяк не можуть віднайти своєї

серцевини… і їх завше зустрічають власні

згарища розчаруванням і гнівом.

 

Страждання й біль  – підкорення вершини

У поступі бажань і перемог.

І сила не у гучності промов,

А в міці нитки, що ідею  зшила.

Стежки пізнань і Рами, й Будди, й Шиви

І та, якою в себе ти прийшов.

Страждання й біль – підкорення вершини

У поступі бажань і перемог.

Летить строкато метушні  лушпиння

І візажист викуклює пролог…

Ота мара, що вийшла з давніх мод,

І бур’яном розсаду поглушила –

Страждання й біль – підкорення вершини.

***

Блиск надмірної розкоші зманює, як мево оазу

пустині, до нього прагнуть дістатися  всі

мандрівники… і всі попадають у добровільний

полон, полон найзлішого, найнемилосерднішого,

найпідступнішого й жорстокого ворога – опустошення власної душі…

 

Духовні пустині заманюють блиском будови,

Засліплюють очі і душу, і тіло ледачим.

В гонитві за маревом вгрузли і стали не бачить,

Що вже і на них почалися облави і лови.

Піски забуття засипають річок праоснови:

(Повчають сусіди – яке то є щастя незрячість!)

Духовні пустині заманюють блиском будови,

Засліплюють очі і душу, і тіло ледачим,

А витоки де? Де ж ті мудрі вселенські голови –

Невже їх засипав пісок непростих звинувачень.

А коло замкнеться! Коли, то немає вже значень.

Ланці колобіжності – схимники вийшли на лови –

Духовні пустині заманюють блиском будови.

 

***

Досягнення, успіхи, статки, слава…І ворог.

Наймогутніший і найпідступніший, з яким

виходимо на прю і наперед знаємо – ми

програємо битву.

Але кожний б’ється до останнього – і перемагає

себе рукою Часу…

 

Цей звичай із правічності росте –

Щось на свята приносити в пожертву

На вівтарі. Хай розкошує вертіль

Рівняючи прекрасне і пусте.

Брат помирає за красу сестер.

А сестри теж за брата ладні вмерти.

Цей звичай із правічності росте –

Щось на свята приносити в пожертву.

Несе на таці пратрипільський степ

Купальських вин звабливі круговерті:

В жертовниках на попіл перетерті

Імення  й дати. Та ніхто не стер –

Цей звичай із правічності росте.

 

***

Прагнення досягти влади аби пригинати,

тиснути, принижувати і возвеличуватись,

повелівати – не що інше, як дорога до початку,

того початку, що є кінцем кола…

А людина могла б літати, та крила їй обламує

власна жадоба…

 

Ця істина доступна й недоступна:

Збагне лиш той, хто хоче світ пізнати.

Вона зернятком вкинута в трактати,

Вона у тих, хто рве неволі пута.

А ні! – То рабства безугавна ступа.

Омани лава, що жбурляє кратер.

Ця істина доступна й недоступна:

Збагне лиш той, хто хоче світ пізнати.

Є провідниця чесна й непідкупна,

Та як її в огромі відшукати?

Ти вирішив? – Лежать слідів багато.

І стежки контур… Крик в проваллі гупа…

Ця істина доступна й недоступна.

 

***

Покликані бути правдивими, мудрими,

красивими, ми впадаємо в химерність

пошуків досконалості, знаючи, що її

немає. Але блукаємо стежками, дорогами,

всесвітом і губимося у власних тінях…

 

Роздвоєння душі! І мислі двоїна.

Досягнення? А мо’ від себе втеча.

Аби помилуватись чемним, гречним

Щоб залишитись грішником сповна.

В цій істині немає навіть дна –

Лише з-під маски лоску кровотеча.

Роздвоєння душі! І мислі двоїна.

Досягнення? А мо’ від себе втеча.

Що нас з собою у собі єдна?

Спокути святість чи пропащий вечір?

Коли ж ми гени витравим овечі,

І світ побачить нелукавих нас –

Роздвоєння душі! І мислі двоїна.

 

***

Відкривати в собі утаємнені глибини

і приховані здібності неможливо без

променів світла: в душі, в очах, в помислах…

Ми ж одягаємо ковпаки страху, оправдань,

дріб’язковості аби приректи себе на

густі і непрохідні сутінки сумнівів…

 

Під час голольоду слизько –

Втікає кудись опора.

Погода – бабуся хвора –

А поміч руки – не близько.

Вердикт, як отой хлопчисько.

Зірвав з таємниці штору.

Під час голольоду слизько –

Втікає кудись опора.

І високо, й зовсім близько

Лунають тривоги в хорах.

Була ще ж учора, вчора.

І бавила срібним блиском.

Під час голольоду слизько.

 

***

…Хідців на стежках істини – вдосталь.

Когось ми знали, хтось так і залишився

невідомим. Але всі ішли і падали у прірву

часу. І тільки ті, у кого виростали крила

добра і самопожертви, летіли в обійми

людей, продовжуючи свій шлях, дорогу,

стежку…

 

Пізнай себе, заглибся в сутність еґо.

Хоч віртуально випробуйсь на міць.

Нехай стежки вгинаються німі

Від ноші, що вдарована для тебе.

Інстинкт? Стривай! Не поспішай, колего.

До цього аксіому перевір –

Пізнай себе, заглибся в сутність еґо.

Хоч віртуально випробуйсь на міць.

Сліди лишає тупотіння гелкіт –

Чимало піднялося при сурмі…

І в прірву позривались, бо сумні

В крилі реальності. Чи на бистринах греблі.

Пізнай себе, заглибся в сутність еґо.

 

***

Покажи мені найкоротшу дорогу до храму, отче!

Іди до себе, мій сину.

Подаруй мені, отче, ключі від храму.

Вони в твоїх кишенях душі, сину.

Блиск слави, зваби і краси довкіл і я не

можу нічого розгледіти, отче.

Попроси себе зробити вибір. Простягни руку істині,

і нехай вона виведе тебе…

 

Картини рамку розсува уява,

Щоб там вмістились ми, як мить.

Щоб із суєтної пітьми

Нас вихопила днів оправа.

Й в очах відтінками заграла

Одежа праведних, як хмиз…

Картини рамку розсува уява,

Щоб там вмістились ми, як мить.

Пророчість, диво,  мева з’ява –

Наш ідеал летить кіньми.

Чи гріх? Чи звичка? – Владомир?

І плескає в долоні слава –

Картини рамку розсува уява.

 

***

375 р.н.е. готський король Вінітар, вдаючи

закоханого, обманом переміг дружину князя

антів Бооз-Буса і розп’яв його на хрестах

разом із синами.

Щовесни до нас повертаються душі розп’ятих

буслами (лелеками, гайстрами, чорногузами)

всією ріднею…

 

Закоханості маска – привілей,

Який хоч раз та кожен приміряє.

Хлюпоче доокола водограєм

Підступність, як у райському шале.

Турбот улігся прозаїчний леп –

І ми його із кров’ю обдираєм.

Закоханості маска – привілей,

Який хоч раз та кожен приміряє.

Стирається долівки  древній глей.

А ми без масок справжні ролі граєм.

Пручаємось, жируєм, сновигаєм.

І пада тінь, неначе меч  алей –

Закоханості маска – привілей.

 

***

У прагненні бути схожими на своїх

кумирів ми приміряємо на себе все:

одяг, поведінку, смаки, думки…

Однак чомусь завжди болі і невдачі

ранять лише наші душі…

 

Пізнати ідеал – забродить в світ химер, –

Чим вище підіймаємось, тим важче.

Те вариво то спритне, то пропаще –

Здається близько… тільки він помер.

Яка ціна? І це в усьому верх?

Які мов звички і гріхи, і пращі?

Пізнати ідеал – забродить в світ химер, –

Чим вище підіймаємось, тим важче.

Іде на допомогу люцифер:

На самобранці-килимі – найкраще:

Напої, зваби і …духовні хащі.

Гріхів і вад новітній полімер.

Пізнати ідеал – забродить в світ химер.

 

***

Свідки завжди були сліпими і зрячими,

але однаково забували черговість дат і

вишукані вистави лицедійства –  все про-

ходило мимо і одночасно. Пітьма невтру-

чання огортала своєю таємничістю…

Зникали століття, держави, храми, і гу-

билися дороги. Але ніколи не зникало

бажання зробити історію своєю, ручною…

 

Історія доступна, наче люди,

Де кожен бачить лиш свої кути.

Якщо не можна істини знайти,

То виставляєм ідолів облуди.

Ще тільки штрих і вже вода прибуде –

Душа, як пес на холоді, тремтить.

Історія доступна, наче люди.

Де кожен бачить лиш свої кути.

При світлі дня і сонце навіть гудим

Аби  хвалу в темнотах віднайти,

І записати вимріяний титр….

Де ж істина? І хто, і де розбудить?

Історія доступна, наче люди.

 

***

Рама вказав на дорогу до храму,

Кришна і Гермес поклали ключі на

сходах його, Мойсей, Орфей, Піфагор

відкрили красу внутрішньої оздоби.

А Ісус – ввів до святилища…

 

Свята дорога – цвіт густий на древі,

А до плодів – ще нелегкі труди.

Бо скільки зваб, бо скільки ложних див,

Підносить доля навіть королеві.

Солодкість цукру і притворство левів.

І сокровенне: взяв – відгородив…

Свята дорога – цвіт густий на древі,

А до плодів – ще нелегкі труди.

Шукай себе – проказували древні,

Не просто це – ждуть ризики завжди.

Та  лиш в раю висять пізнань плоди,

Яких не сотворить золотареві.

Свята дорога – цвіт густий на древі.

№12 (200) 16 червня 2017