Стою серед літа

 

 

Анна Космач

 

Стою посеред літа –

Мовчіть, громи!

Закрию цю землю у квітах,

Мов птаха, крильми.

Порухом кожним і подихом

Грозу віджену.

Сонце, спинися ополудні,

Я – жну!

Колосся важке, дорідне,

Предовгий лан.

Всміхнися, Державо рідна,

Я – твій талан.

Я – твій талан, твоя доля!

Я – нарід твій.

Тіштеся, гори і доли,

Повні надій.

Стою посеред літа

З новим калачем.

Я вас обороню липовим цвітом,

А не мечем.

Бо я Держава,

Де Честь і Слава –

Калина і Хліб.

Днина моя, дзвінка й величава –

У силі снопів і кіп!

 

***

Квітує малина.

І бджілка – у поті чола,

Росте іще днина –

Сорочка вже їй замала.

Та вже на полотна

Льони голубіють у полі,

Й не завтра – сьогодні

Накриємо ніжки їй голі.

Росте іще днина:

Ще дві, може три, чи хвилина…

І піде косити стежина:

Почнуться бої за жнива.

Бої із дощами-вітрами.

Ми добре вже навчені з вами

Хапати руками й зубами.

Й не важно вже стільки  діб

Триватиме битва за хліб.

Жнивуй, Україно, коси!

Ти, каньо, дощу не проси –

Лиш сонця й над ранок роси.

Жнивуй, Україно, жнивуй!

Що Бог нам послав, не змарнуй.

Широкі та довгі поля.

Хай тільки нас труд прославля.

Лиш труд,

А не фальш і не кнут.

Малиною квітне земля.

Міцній, Україно моя!

Снаго трударя, –

Короля оцих піль…

Що п’ядь – то мозіль у мозіль.

 

***

Літо, спека…

Я – огірочок!

– Куди б десь далеко –

У тінь – холодочок?!

Бо – літо, спека…

А я – огірочок…

– … не треба далеко:

Є рідний листочок.

Тітка з хати:

Нипає по грядці…

Як би знати,

Що в неї на гадці?!

… Як тітка – доля,

А я – невдаха…

З причини  такої

Для мене – лиш плаха!..

Та – спека, літо…

А я – огірочок.

Й куди тут подітись?

Лиш – за листочок!

… Тітка з хати:

Нипає по грядці…

Як би знати,

Що в неї на гадці…

… «Сіп-сіп» – за кріп…

«Смик» – за часник…

– Ну, а ти, огір-р-о-очку?!.

«Цап-хап»…

Все разом – у бочку!..

… О, доле-невдахо,

Чорний мій туску!..

Якщо – не на плаху,

То – на закуску!..

 

У Петрівку

Кінець переднівку –

Петрівка!

Ось борщ молодий докипа,

У липі виспівує бджілка

І кошики в’яже верба.

А кошиків треба немало,

Щоб осінь несла і несла!

Бо літечко дбало і дбало

Щоденно у поті чола.

Змагалися сапи і вила

Й, от, – колос гуртується в сніп.

А днинка – сестра мотовила,

Що скочило, наче, в окріп.

Петрівка не буде без діла,

Вона ж бо навіки з села…

… І я –

ще не стала – не сіла,

І я –

ще не пила – не їла…

А нічка лиш в хату забігла

І далі кудись утекла.

 

***

Цвіркуни у траві…

Аж дзвенить в голові

Пісня? Нотки лиш дві,

А дзвенить в голові,

Завели цвіркуни

Парафраз в дві струни.

А що перша струна –

То далека луна.

Побіжи, дожени…

Від луни до луни –

То летить, то пливе…

І не ймеш, де живе.

А що друга струна –

Мов далека весна…

Наче моя весна…

Як весло без човна.

(Воно б й далі гребло,

Якби чиєсь було).

Цвіркуни, цвіркуни –

Парафраз в дві струни…

Я б доклала свою,

Але з болем жию…

…Моя, третя струна,

Буде зовсім сумна.

 

***

А у Лондоні – дощ –

Ну і що ж!

В моїх горах пекельна спека.

Розімліла на сонці смерека.

Босі ноги ховає у хвощ,

(Видно добре таки припекло ж)

А у Лондоні – дощ…

А у Лондоні – дощ.

Парасолям на вулицях тісно.

Містер зирить у небо злісно,

(Містер в мештах промок без галош).

Міс уперше йде боса містом…

В моїх горах пече, аж млісно.

А у Лондоні – дощ…

А у Лондоні – дощ.

Місіс зовсім дощем замучені,

Вже давно розкрутилися кучері…

Містер дарма шукає зорі

З-під намоклої парасолі

І кричить сивим хмарам: «Хелло!»

(Може б трошки йому відлягло).

А у Лондоні – дощ…

А у Лондоні – дощ,

Та за мудрим законом природи,

Всім належить ковтнути негоди.

Завтра Жаб’є захмарить також

(Завтра я вже не знатиму броду

І клястиму з дощем погоду)

…А у Лондоні – спека!

Ну, й що ж.

(Лондон.

Зовсім від мене далеко)

А у Жаб’ю ллє дощ…

Мовить Містер:

– У Жаб’ю – дощ…

Місіс також йому це скаже.

Може й пальцем в мій бік покаже…

…А Черемош лупає скали,

А в Бангофі зсуви й завали.

У Пробійні мости забрало.

В Устеріках з колод затори.

(Бездоріжжям журяться гори…)

А у Лондоні – спека,

Ну, й що ж!

А у Жаб’ю ллє дощ.

Я сховаюсь й варитиму борщ,..

…Ой, у Жаб’ю ллє дощ.

Докипає з фасолькою борщ…

 

***

-І-

Назбиравши стільки світла і тепла,

Де лише я цього літа не була!

В травах, в хмарах,

В водах, квітах,

Дебрях, скалах,

Зубах вітра…

Заганяла впертість спеки,

Рятувала тінь смереки.

 

Жилось твердо? Більше – слизько.

Було: «вперто гнали псиськом…».

Часто хмари розсувала,

Котрі, чорні, навіть прала,

Попід сонцем розстеляла,

Щоб рівненько, поправляла.

Гідно-бідно, щедро, з медом,

Боком, скоком, в зад, передом…

Світлі зали… Скали, нетрі…

Не була лиш на Ай-Петрі:

Там чужий годинник б’є.

Хай!

Ще докись – не моє:

Та мій гонор повстає. Й –

Не ворожу я на двоє:

Буде моє!

 

-ІІ-

Де лише я цього літа не була:

На тісних старих вокзалах,

На закиданих базарах

Всяким хламом про всяк час,

Де байдужі і пропащі

П’ють і курять навіть натще.

Де щомиті, повсякчас

Москалі стріляють в нас.

Став мій вірш бронежилетом

І всі кулі – рикошетом.

Не минала це в обхід,

Щоб не йняти сраму й бід,

Не притишувала хід.

…Було, навіть ворожила,

Бо в гуцулки така жила,

Та не чорна сила – біла –

В моїх «картах» лопотіла.

 

-ІІІ-

…Де лише я цього літа не була!

В краю щастя? Ні, до краю,

Добре знаю, не дійшла:

Біді трясця!

Якщо навіть вам і здасться,

Що попали в кінець щастя,

В це не вірте,

На мені все перевірте,

Бо немає кінця щастю,

(Я таке не визнаю).

Є початок:

Вмій прощати,

Берегти і величати

І – не будете прощатись –

I love you.

В кінець щастя, ні, не вірте,

На мені все перевірте –

–           Я вас люблю!

…………………………….

Хто умів біду тручати,

Як торби на коліщатах,

Визнає добру початок,

Без кінця,

Він вовік не програє

І в манівцях.

 

-IV-

…Де лише я цього літа не була:

В пеклі, в раю,

В центрі, скраю,

В зелен-хвої, в меду й солі.

Скубли «ваші», гризли й «свої»,

Гірші, кращі, дужчі, хворі,

Хто не йняв мене в фаворі.

…Хтось вночі світив світелко,

Перейшов з повним відерком.

Правда, якось на світанку,

Ледь не зняв останню дранку

І не скинув у скалу,

Як пустив дурман-імлу.

Та ота тверда скала

Мені матір’ю була

І біду застерегла,

Бо хто в генах носить твердь,

Того оббігає смерть.

 

-V-

…Де лише я цього літа не була!

І літала, й пішкувала, і брела!

Було море по коліна,

Ніц-нічого не боліло.

До обіду?

Не «мівіна».

На нічліг –

Копиця сіна.

Десь – келішечок вина…

Ні зівоти, ні болота,

Стежка? Тільки кам’яна!

Правда, якось влипла в пакость:

На одній полонині,

На найвищому ґруні

За полу мене хтось смик

І – дикий крик:

–           Ануж-бо злазь!

Чи це, може, не мені?

Чи мандраж в дурному сні?

Не послухалась капризу,

Не скотилася донизу.

Глянула – ніщо не видно:

А командувало бидло.

Якби з вами таке сталось,

Не виконуйте наказ,

Хай горланить собі: «Злазь!»

Сотні раз і безліч діб,

Після кривди і огуди

Піднесуть й вам, добрі Люди,

Сіль і хліб!

 

-VI-

…Де лише я цього літа не була!

То співала, то свистіла.

Ну й діла!

Ані хвилі не дрімала,

Лише – рух:

Не помах рук –

Лише рух, що Боротьба!

Та стрічало –

Не скрізь: «Браво-о!»,

Не враз: «Слава-а!»

Зліва й справа доганяло і –

«Ганьба-а-а!»

Та ні з тими,  і ні з тими

В компромісі не була

І не з’їла мене пліснявка й бола.

Аж на сьоме покоління

Світла й сонця нагребла!

Тепер всім, кого зустріну,

Всім по добрій жмені кину,

Не гордуйте, все зберіть!

В кишені не запихайте –

Світ на щедрості стоїть.

Голову не опускайте,

Рівно йдіть.

Дихайте на повні груди.

Завтра?

Завтра йнакше буде.

Моцно їжте, вволю пийте!

Хай до вас вовік не прийде

Заздрість, напасть чи бола!

 

-VII-

… Де лише я цього літа не була,

Назбиравши стільки світла і тепла!

 

№15 (203) 28 липня 2017