Сонячна надія

 
Микола СКРИПЕЦЬ
 
Сонячна надія
Світ зупинивсь і зраджено повис,
і не було в житті кому вмирати,
дивились вдалину біляві хати,
і верби рвались в небо, мов колись.
І падала натомлена зоря
на ваші плечі й материнські плечі,
і канули в світи стежки лелечі,
де Ваші долі зболено горять.
На Україну місячно завис
Чумацький шлях, зірками оповитий,
сльозами щастя й непокори вмитий,
що сипались метеоритно вниз.
На нім надія сонячна зросла
й лягла на мамині гарячі руки,
і серце вже не вірить у розлуку,
у вічність вірить, у життя без зла.
У тишу ночі ранок підійде
і сонячно всміхнеться Вам ув очі.
І шлях Ваш буде чистий і співочий,
що у грядуще райдужне веде.
І ви ідете в храм, де таїна,
де вічність бродить поміж образами,
де Мати Божа чистими руками
тримає сина в строгості одна.
І Ваші очі в присмерку доби
співатимуть осанну дню новому.
Вас поза очі не назвуть раби,
як Ви ітимете, забувши втому,
стежками, що ведуть у храм душі,
стежками, що ведуть на шлях широкий…
хоч світом  правлять юдоторгаші,
та Ваші все ж почують люди кроки.
Світанок упаде під ноги Вам,
і небо заспіває “Отченаш”а :
мільйон стежок веде у Божий храм,
та лиш одна стежина буде Ваша.
О час потуг нових тисячоліть,
о час надій, о час тривог і звершень,
завис у крові цей невинний світ,
і сатана свій бал кривавий вершить.
Й поміж провалля нових днів, тривог,
коли вже й крок ступить немає сили,
нарешті в серце Ваше зійде Бог,
розп‘ятий поміж хат і на могилах.
Страшить нове в новому, таїна,
старе постійно притяга до себе,
і Вашу чашу випито до дна,
…нам випивати чашу іншу треба.
 
***
Василь помер і виноград пропав,
Вже не шумує полум’ям зеленим,
Василь пішов так тихо серед справ,
І стало менше на людину мене.
Поруч дорога мчалась в нікуди,
На Київ, Ніжин, підпирала небо,
Він вік шукав живий ковток води,
І нагороди не просив для себе.
І як Носівочка заб’ється в береги,
Весняним розіллється живограєм,
Василь городом йшов на облоги
І пив красу, хоч знав, що помирає.
А вдень робота, діти і жура,
Що все не зробиш, хоч і піт на скронях,
Бо людське серце зіткане з добра,
Але як Данко не візьмеш в долоні.
Не понесеш у цей ранковий світ,
Не розірвеш у надлюдськім стражданні,
Хоч кожен день доводиться горіть,
Не думаючи, що цей день останній.
 

№8 (196) 21 квітня 2017

 
 

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал