Прихиляю тобі небеса

 

 

Михайло ШЕВЧЕНКО

 

ПРИХИЛЯЮ ТОБІ НЕБЕСА

Я у світі великому сам.

Я єдиний зі світом у змові –

Прихиляю тобі небеса

Щоб душа твоя квітла в любові.

 

І коли первоцвітна роса

Ще не в літі, а дихає літом,

Прихиляю тобі небеса,

Щоб душа твоя повнилась квітом.

 

І коли повноплодні сади

Причаровують землю і небо, –

Я один в цілім світі один

Небеса прихиляю для тебе!

 

Хай в тобі розцвітає краса

Й наливається ніжністю тіло.

Прихиляю тобі небеса,

Щоб нічого в душі не боліло!

 

Хай любові зоря воскреса –

Ми з тобою – одне, та віднині

Прихиляю тобі небеса

Щоб осяяли шлях Україні!

 

…Я ЗАБУТИ НЕ ЗУМІВ

 

За цими далями, за вічним гулом,

Намучившись в чеканні і журбі,

Напевне ти мене уже забула,

А, може, й краще, що таки забула –

Хай трохи легше буде хоч тобі.

 

Й коли у далях загуде хуртеча

І на весь світ заляжуть холоди,

Хай в пам’ять птиця защебече

І пролісками вицвітуть сліди

Під деревом, що мерзне коло школи,

Де ми колись уперше обнялись.

І ти відчуй: не помира ніколи

Оте, красиве, що жило колись.

 

Коли ж застогне вітер коло хати

І ляже сірий пасмур по зимі,

Згадай мене, як схочеться згадати,

І знай, що я забути не зумів.

 

02.05.17

 

ПЕРЕПІЛКА

 

Куди ж я летів

та куди я так люто спішив,

Немов би не знав –

долечу, а нікого не буде.

Так хто ж це пішов,

що й слідочка мені не лишив,

Лиш стогін у грудях?

 

Стою серед світу

один яко перст на путі –

Гука перепілка,

сховавшись

у трави шовкові:

А що ж ти хотів,

а скажи мені,

що ж ти хотів

В розлуці з любові?

 

Благаю її:

та хоч ти покажись

на виду

Остання надіє –

жорстокий, солодкий

мій враже!

Я тільки до сонця

по стежці тебе проведу.

То, може, й розкажеш,

Куди я летів і куди я так люто спішив,

Немов би не знав: долечу

а нікого не буде.

І хто ж то пішов,

що й слідочка мені

не лишив,

Лиш стогін у грудях…

 

 

МИТЬ ЩАСТЯ

Хапаю під крила отак, як колись, –

на льоту!

Цілую без пам’яті так,

як відважився нині.

В обійми нам буйно

усі абрикоси цвітуть

І чайка не зрушить крилом –

зависа на долині.

Не бачу ні лугу, ні цвіту,

ні синіх небес.

Не чую ні вітру,

ні ревища моря крутого.

Лиш серце обстукує ніжно – до плачу

тебе,

И само помирає,

немов зупинившись від того.

Скажи мені, Боже, за що ти мене

одарив

Такою любов’ю,

що світу не бачу й не смію?

А Він лише дивиться й тихо шепоче

згори:

Я й сам би хотів, але так, як у тебе, –

не вмію!

 

ДОПОКИ РУКА У РУЦІ

Далеко, далеко, далеко під небом димок.

Він так романтично нам спогад

у пам’ять мережить.

А ми по Хрещатику, взявшись за руки,

йдемо.

І, змалившись,

Київ за нами

захоплено стежить.

 

Найкраще суцвіття каштан

тобі низько нагне.

І дивом небесним осяє

так солодко

губи.

А я не ревную.

Я знаю – ти любиш мене.

І бачить каштан: окрім мене –

нікого не любиш!

 

Ось мій поцілунок засяяв тобі на щоці.

І Київ побачив, і зна,

не зронивши

ні звуку,

Що ти моє щастя,

допоки рука – у руці,

А потім – розлука.

Розлука. Розлука. І… муки.

 

То ж Київ, у тайнах на древнім

слов’янськім лиці,

Ударив у дзвони, збудивши прадавню Софію:

Отак і тримайтесь навіки – рука у руці.

Інакше спасти вас

сам Київ уже не зуміє!

 

НАЩО Ж ТОБІ СТОЛИЦЯ

У СЛЬОЗАХ?

 

Весна! Весна!

Нарешті повернулася.

Здалека вітер ніжно так дихнув.

…Ти тільки раз до Києва всміхнулася –

Рожевим цвітом Київ спалахнув.

 

І огорнуло його небо сонячно,

І листячко затьохкало за те.

І ще хоч раз всміхнися, моє сонечко,

Бо він заплаче і недоцвіте.

 

Пливтимуть хмари в небесах розвалисто

Над Києвом прокотиться гроза.

Іще б хоч раз поглянула й озвалась ти!

Нащо ж тобі столиця у сльозах?

 

Та ще прогуркотить грозова віхола –

Оббить рожевий цвіт і обірвать…

Ти б таки кинула усе й приїхала,

Бо хто ж зуміє Київ врятувать?

 

Ото ж прощайся уночі з Карпатами

Хай за вікном Вкраїна мерехтить.

А я всю ніч у Києві не спатиму

Я буду цвіт для тебе берегти!

 

27.03.17

 

ДВА СЛІДОЧКИ

Одцвіло – заболіло й заплакало,

Два слідочки лишило,

та ось

Іще двієчко слів пробалакало

І навіки під серцем вляглось.

 

І сказало: усе перемелеться.

Що було – не діли і не множ.

Тебе інша обійме й постелиться,

Й поцілує до сонця також.

 

Я пройшов цього світу небачено.

І натоптано стільки доріг!

Стільки сили і часу розтрачено,

Та нарешті вернувсь на поріг.

 

Всі дороги назад повернулися

І в забуті світи подались.

…Два слідочки під серцем згорнулися

Ніжно й солодко –

так, як колись.

 

ПРО КАМІНЬ НА СЕРЦІ

Чи так і було,

а чи тільки на хвилю

здалось мені,

Що ти мене любиш,

що інших не зможеш любить.

Та камінь на серці

лежить із далекої осені

Й нема мені сили

на серці його роздробить.

 

Летять журавлі,

півпланети голублячи крилами.

Стрілець примостився

і хоче журавлика вбить.

О Господи – Боже!

Як солодко й чисто любили ми!

А камінь улігся

й не можу його роздробить.

 

Втомились дороги –

багато чобіт ізносили.

В одну пов’яжи їх –

і стане на кілька орбіт.

Уже й сивина

додала мені розуму й сили,

А камінь не серці не можу ніяк

роз-дро-бить.

 

І що з ним робити? –

з розпуки питаю у тебе.

А ти тільки очі зелені

звела в небеса.

То що з ним робити? –

одчайно запитую в неба.

– А ти розлюби –

тоді камінь розсиплеться сам!

 

***

Сліпі дощі обходять стороною

Неначе сонце вмилося слізьми.

Скажи мені, ти скучила за мною?

Хоч не забула, як прощались ми?

 

Сліпучим цвітом зайнялась черешня –

В кого вона навчилась так і де ж,

Що вся раює вулиця тамтешня,

Коли цвіте і… ти по ній ідеш?

 

Мене отут не знають перехожі.

І я в цю мить на тім себе ловлю,

Що я щодня по ній тебе проводжу

І до безтями вулицю люблю.

 

Оце й тепер, як дзвони задзвонили,

А серце защеміло у журбі, –

Я відчуваю, як ми зупинились

І я цілую пальчики тобі.

 

Під ноги сонце стеле позолоту.

І птаха задивилась на льоту

І вишня в Бога запитала: хто то?

Хоч знатиму кому я так цвіту.

 

І Бог почув.

Призупинивши літо,

Він вишні по людському відповів:

Продовжу весну, лиш не шкодуй цвіту

Найкращим з тих,

кого я в світ привів.

 

***

 

Стояла в березі сама,

Сама, як перст.

Холодний вітер

Сказав, що скоро вже зима,

І, як зумів, їй сльози витер.

 

Од вітру губи відвела,

Не подала тремтяче тіло,

А тільки болю надпила

З долонь холодних і невмілих.

 

Холодне олово води,

А в нім холодний лик світила…

Куди ж подітися, куди? –

Розбиту душу колотило.

 

Й проймало серце, як стило…

А десь аж там, в медовій тиші

Так тепло й солодко було

Чужій – чужій, далекій – іншій.

 

ЯК МИ УДВОХ…

 

з гумором

 

В повітрі пахло молодим дощем

Й так солодко конвалії сміялись,

Коли ми вдвох в переліску сховались

Й без пам’яті з тобою цілувались,

І бог-зна що удвох творили ще.

 

А соловей заливсь такою треллю,

Що листя лопотіло невпопад.

І у розповні тих п’янких рулад

Сам Бог писав нас в лісі аквареллю.

 

Нам раєм ті переліски здавались,

Де ми тоді надійно заховались,

Й без пам’яті з тобою цілувались

І солов’ю, і проліскам улад.

І дивувалось нам зелене листя –

Чому ми так далеко подалися

Від гомінких майданів і дворів,

І тут удвох в переліску сховались,

І так безтямно-палко цілувались,

Що й небо… важко дихало вгорі.

 

А що,

а що,

а що скажу я листю?

Чому ми так далеко подалися,

Пробивши довгу стежку по росі?

Бо як воно тоді насправді буде,

Коли ми це робитимем на людях? –

Вони ж у нас учитимуться всі!

09.03.17

 

УПАЛО ДЕРЕВО

 

Так страшно оце дерево упало!

Півсвіту його стогін провалив.

Все небо йому прощу одспівало,

Усі ліси в останню путь вели.

 

А скільки воно дум відколихало!

А скільки воно весен відцвіло!

А скільки крил журавчих промахало

Йому з небес – щоб дерево жило!

 

В мені його перешуміло листя

І шелест той помножила луна.

Згадай, під ним ми вперше обнялися.

Цілуй, цілуй, – шуміло листя нам.

 

І ось ми вдвох, а дерева немає.

На серці щем, хоч небо й голубе.

Я з губ твоїх гіркоти познімаю,

Я зацілую – бережи себе.

 

Я пригортаю жадібно – до болю.

Я обіймаю палко, а за те

Ти мені віриш – доки я з тобою,

У нас в серцях те дерево –

цвіте!

 

ЗА ЩО Ж?

 

В тиху шибку мені

вечорова зоря не добилась.

– Відійди від вікна, –

я її і прошу і молю, –

Ти ніколи-ніколи,

ніколи мене не любила.

Так за що ж я тебе

так без пам’яті ніжно люблю?

 

Зацвітають сади.

Обізвалася яблуня біла.

Закипівши в душі,

я її від вікна відхилю:

– Ти ніколи-ніколи,

ніколи мене не любила,

Так за що ж я тебе

так без пам’яті ніжно

люблю?

 

Все на світі мина!

Все минає, як ти захотіла. Пролетять журавлі –

в небеса помолюсь

журавлю:

– Та ніколи ж вона,

та ніколи мене не любила.

Так за що ж я її

так без пам’яті ніжно люблю?

 

Пролилися дощі –

ніби небо дощами промило.

Повернулась в сльозах

від розпуки а чи від жалю.

Я ніколи-ніколи,

ніколи тебе не любила!

Так за що ж я тепер

так без пам’яті ніжно люблю?

 

***

 

Такого щастя більше не присудиться,

Такого дива як діждешся й де?

Отут закінчиться остання вулиця,

Отут останнє яблуко впаде.

 

Якби ти знала, як мені ще любиться,

Як божеволію від губ твоїх!

Моя душа перед тобою губиться –

Від щастя більше болю, ніж утіх.

 

Я зупиняюсь на далекій станції,

Я голосу прошу у солов’я –

Щоб до схід сонця проспівати вранці:

Моя, моя! Єдина і моя.

 

Чи ти озвешся, чи мені причується,

Та я рвонуся, не питавши меж.

І ти зітхнеш на цій останній вулиці,

Й мені на груди солодко впадеш.

 

***

 

Не можу, не можу, не можу забути цю мить.

Вона не відійде, не кане безслідно у Лету.

Як серце зривається в лет і від щастя щемить!

Як страшно і ніжно йому від високого злету!

 

Ще сонце не сіло, ще сонечко нам не згаса.

І я задивляюся в небо й від щастя вмираю:

Як солодко бачить її в золотих небесах,

Де в осінь відбились берези із рідного краю.

 

Я їй погукаю із лугу: це, чаєчко, ти?

Чому ж в небесах ти мене обійшла стороною?

А чайка летить, і летить, і летить, і летить –

Сміється із мене і потайки плаче за мною.

 

Ми в полум’ї рідних беріз ні за що не згорим.

Ми, мов заворожені з нею тою висотою.

Й мене повертає одчайно дорога на Крим –

Я Крим поверну, бо вмираю

без чаєчки тої!

 

КАЛИНА

 

Туман ляга на далі тополині,

Сіріє до крайнеба у полях.

Осиротіла б в сірості земля,

Та спалахнула у лугах калина –

Таким багрянцем осінь окриля,

Так чародіє, манить іздаля

Самотника, хмарину й журавля,

Що кожен подумки до неї лине…

 

Ти знала, що зростити, Україно,

Щоб сиротою не була Земля!

 

ЯКА ТИ КРАСИВА У СЛАВІ

 

Де воно ділось? Яка далина розгубила,

Що призабули століття, а серце трима?

Вип’ю із чаші, яку ти колись пригубила,

Й раптом відчую, як ти сполотніла сама.

 

Дужим плечем розведу приупалі століття,

Знаки небесні зухвало ураз обійду.

Ти ж мені сяяла сяйвом єдиним у світі,

Славу віщуючи вічну та ще й молоду.

 

Ще один крок – відхиляю продажні клейноди

Вічних рабів, що ламаються в попереку,

Й раптом побачу очей зачарований подив,

Й пісню почую пекучу, хоч і не дзвінку.

 

Під небесами ураз упаду на коліна:

Я із останніх, нема таких більше, повір!

…Чисто засяє для нас золота Україна

З моря – до моря, із дальніх просторів – до гір.

 

Ярий віночок осяяв голівку чорняву.

Рученьки білі назустріч, як з пісні, спливли.

Господи – Боже!

Яка ти красива у славі!

…Як же це буде?

Скажи мені, як і коли?!

 

ЗЕМЛІ ЦІ – МОЇ!

Юрію Богуцькому

Не полюбивши землю цю і хату,

Недайбо на землі цій доживати –

Це тратить час останній без пуття

І проклинать пусте своє життя.

Коли ж цю землю люблять і кохають,

Мов жінку, – по землі оцій літають

І пророкують цій землі: цвісти!

Коли ж на цій землі ще є і ти –

На цій землі не тільки що літають –

На цій землі гніздо собі звивають

І так по-солов’їному співають,

Так в небеса виспівують її,

Що к літу умовкають солов’ї –

Вчать солов’ят по нас любить Вітчизну.

Запам’ятай, мов коване залізом,

Це правило – на ньому світ стоїть.

О, так обмилувавши землю рідну,

За неї встанеш твердо і побідно,

мечем окреслиш меж її краї

І гордо скажеш: землі ці – мої!

…не полюбивши землю цю і хату,

Недайбо на землі цій доживати!

 

ПЕРЕД ВИБОРОМ

 

Набачусь тут

та ще з далин навіє:

О, скільки крові виллють

сили злі!

Я стільки сліз наплакать

не зумію,

Щоби залить все горе

на землі.

Тож світ мене

не ніжить,

а героїть.

Щоб зупинити дику круговерть

Я не ридаю –

я берусь за зброю.

Мені за щастя стати тут

на смерть!

 

І пам’ятайте, виродки лукаві,

Чужинські зайди – богомольці злі:

Вам не купить мене а ні за славу,

А ні за всі багатства на землі.

 

Тут буде світ

метатись в круговерті.

До цього пекла не доступить Бог,

Бо судний час настав: або померти,

Або піднестись в сяйві перемог!

 

Вибір

Василю Кременю

Я запитую в літа:

– Скажи мені, літо, скажи,

Ти кому отак шедро

підносиш плоди соковиті?

– А тому, хто невтомно

трудами

живе, як і жив,

І так щедро із ближнім

уміє нажите ділити.

 

Я запитую в сонця: –

Високе ти горде,

скажи,

Це кому отак щедро

тепло твоє й світло

розлито?

– А тому, хто так мудро у світі живе,

як і жив,

І народ свій підніс –

не забув йому даль

освітити.

 

Я питаю в Землі:

– Це ж кому ти

прослалась отак,

Попід небо прошивши

таку золотисту мережку?

– А тому, хто невтомно

у світ проклада у літах

Наймилішу собі

і мені найкрасивішу

стежку.

 

Я спитав солов’я, підібравши

найкращі слова:

– Білий світ в твоїх трелях

так ніжно і солодко

вмито.

То ж кому ти найкращі з пісень

у житті

проспівав?

– А тому, хто крилато

навчився під небом

лю-би-ти!

 

ПОБАЧЕННЯ З МАТІР’Ю

 

Все! Одліталося. Світу побачив немало.

Час зупинитися. Доки ж по світу іти?

Тихо схиливсь до могили і видихнув:

– Мамо!

Як ти без мене? –

Й почулося тихе:

– А ти?

– Важко й сказати.

Летять журавлі над громами.

Жито бринить там,

де й Ваше тяглося зрости.

Тільки немов розійшлися шляхи поміж нами.

І помирає село, мов Ісус на хресті.

 

Й полечко мріє, що Ви окропили сльозами.

Й шлях вибігає, мов глянувши з-під козирка.

Тільки мов пусткою світ цей засіяний, мамо!

Й так заболіло – рука потяглась до курка.

 

Вийшов туди, де стояли ми під обеліском,

Й щось ти казала – до нього чи до вітерця.

Тільки нічого уже не лишилося й близько –

Ні обеліска, ні стежечки, ні хутірця.

 

Хоч задушися отут, як сліпець на розпутті.

Хоч захлинися з біди у потопі хули.

Як же це так – він поліг у бою за цей хутір,

Ми ж його просто – чужинцям без бою здали ?

 

Ланки твоєї співучої й сліду немає.

Й чарки за щастя сусіди не п’ють на межі.

Вітер у душу такої жури навіває,

Пустка така, ніби валом пройшлися чужі.

 

…Тільки здригнувся граніт,

мов розправивши спину

Тільки пелюстка мов зойкнула на льоту.

– Рано, – почулось, – тобі зупинятися, сину,

Доки болить –не спиняйся. Іди і рятуй.

 

Я ВСЕ ЖИТТЯ СПІВАВ…

Пам’яті Юрія Рожкова

 

– Дивись, як світ увесь

цвіте в багряних маках,

Як живо мерехтить

смарагдова трава.

Чому ж тепер, чому ж

з потойбік ти заплакав?

Ти ж все життя співав,

усе життя співав!

 

Дивись, на ранок як

півнеба забіліло,

Як туманець пливе

в рожевий зріст лози.

Невже тобі душа

ніколи не боліла,

Що на лиці нема

й слідочка від сльози?

 

Чи бачив ти цей світ

тоді – у горі й болях?

Чи ти летів над ним,

зневаживши його,

Що так і відійшов –

красивий, як тополя,

Увесь в піснях,

невтомний, як огонь.

 

– О, бачив я цей світ

в стражданнях, а не в маках,

У горбиках могил

під шелестом трави.

Та ніколи мені

було тоді заплакать –

Я все життя співав,

щоб не ридали ви!

09.05.17

 

***

Що ж ви, хлопці, дужі та браві,

Віщі витязі і мужі!

Був же час усвідомить право –

Зненавидіти цей режим.

 

Щось ви справді недолюбили

З молодих та затятих літ.

Повертаються ж у могилах

Ті, хто вас випускав у світ.

 

Ви ж розгублені на роздоллі –

В двоаршинної на краю…

Був же час – полюбити волю

Вже ж не катову, а свою.

 

Гопаково ж та довгополо

Хай історія не ячить.

Кляті ж ті байстрюки-моголи,

 

Ви ж погляньте в своє коріння –

Саме час із глибин повстать.

Хай прокинеться Україна-

Доки ж буде красуня спать?

 

№17(205) 25 серпня 2017