Повертатися завжди

 

Віктор ПАЛИНСЬКИЙ

 

Роздум на початку.

Художник

Уява – єдиний спосіб боротьби з реальністю, з цією; такою жорсткою, а нерідко й жорстокою. Це – зовсім не уникання дійсності. Це – життя художника, мандрівця світами; своєрідна „гра в бісер”, як у Германа Гессе. Ніби шукаємо в сновидіннях неймовірно забуту давню домівку, відгадуємо шлях, що його, чомусь, не запам’ятали… Трапляється, що довго, мов сліпці, блукаємо у темряві, аби таки намацати бодай найнепомітніший путівець і неквапом просуватися далі. Тут слід дослухатися душі. Душа і творчість – єдине, що по-справжньому належить людині. І не збочити. Не зупинитись. Не злякатися.

…Він, цей затаєно неспокійний чоловік, в якого душа та рука налаштовані на цілющий штрих графічного аркуша, невичерпні колористичні глибини живопису, здавна поринув у свою творчість, не форсуючи подій та здобутків. Робітня. Виставки. Професійні обговорення. Переїзди. І переходи. І лише згодом, замешкавши в Нью-Йорку, перебираючи свої аркуші з призабутими шкіцами або незавершеними, з якихось причин, акварельними чи пастельними рисунками, запримітив на них скупе мереживо невеличких текстів, що скидалися, радше, на якісь магічно-охоронні заклинання до цих творів й власне всієї його творчості.

…У призбираних рефлексіях, непоодиноко, явно зблискувала поезія. І я тішуся, що художник Михайло Барабаш, львів’янин (де б він не проживав нині), відважився й видав добротно оформлену книжку в твердій палітурці „На другій авеню”, поетичні рефлексії; Львів, „Апріорі”, 2016 рік, 103 с. Власне,:

 

Коли душа співає

О як же хочеться

Щоб так було довіку…

…І я тоді повірив

Бути сонячному дневі

 

Розпочати, аби

продовжувати

Поезорефлексії М. Барабаша – в колористиці тривог і непевності смутку й непередбачуваності, зустрічей та розставань, проблисків радості та напливів зажури; далеких подорожей та ностальгійних повернень. Його ліричний герой буває самотній та розгублений; зрештою цупко тримається за відчуття перспективи, мистецько злагодженої та життєво послідовної.

 

Ніяк не засну

Зараз

У просторі й часі

З космосом заодно

І зрештою

Мав би писати

Цілі поеми трактати

Але наразі

Лиш констатую

Факт

Свого безсоння

На папері білому

Як ніч груднева…

 

***

…В затишку старої

Кам’яниці

Прощався з печаллю

Що сьогодні прийде

 

***

Що ж

Я не стану Ван-Гогом

Бо прагну говорити

Лише з Богом

 

Автор явно впізнає себе в ліричному герої й це його трохи бентежить. Але, втім, не штовхає на манівці якогось штукарства, кострубатої непевної вигадки, невиповнених словесних пауз. Він продовжує тягнути свою лінію. І, виявляється, те, що зібрано, здавалося б, із розрізнених клаптиків, має свою цілісну ліричну біографію. І, мабуть, саме тому так завиграшки вклалося в окрему книжку. З маркуванням особливо сильно пережитого. Я б це назвав наслідуванням самого себе. …Але ж треба було, напевне, колись дуже давно, Барабашеві з чогось розпочати. І він зробив це! Гадаю, відчуваючи і чуючи (далі моя самоцитата), що „поезія частинка Раю на Землі”.

 

Вірш на волі

…Бачити у буденному „своє”, незвичайний відкриваючи світ, здавалося б, невимовний, хисткий; це може бути лише мигцем, майже невловимо, і разом з тим, – ціла картина з магічним відображенням, без будь-якого нарочитого піднесення, інтонаційної патетики. Барабаш.

 

Стою у тумані

Лише за метр

Себе в дзеркалі бачу

А за туманом

Далечінь невідома

 

Пригашеність гомінкої стихії надає його вільному віршеві вишуканої загадковості, тремкого очікування найновітнішого поетичного простору… Я б сказав, що тут немає вправного впорскування метафоричної екзистенції записного професіонала, одначе є відкрита душа поета-сповідальника, художника, якому все це дається, а згодом дає і він нам; ділиться. Безупинне виразне поетичне дійство: не вагаюся стверджувати й надалі.

 

Аж здригаюся

Та в ґрунт рахманний

Колір тілесний

Втираю подихом

 

Так промовляє поет. Художник. Якраз той випадок, коли можна обійтися і без додаткових оціночних суджень. Так і роблю. Аби ненароком не поруйнувати.

 

Завтра…

…Ледь помітні ескізи прийдешнього. Ледь… Тільки цей час – не згаяно, не вкинуто в безодню, не… У ньому, можливо, найголовніші сенси і твоя незгасима купина. Домігся, дочекався, до… Не квапся! Не вагайся! Не переметнись!

 

Не знаю

Чи знову

Прийде той час

Коли квіти цвіли

На серці лежить

Камінь

І маю знайти спосіб

Зрушити його

Завтра

Ще до схід сонця

Посаджу нову квітку

 

Чи це бажання вповні звільнитись від болісного досвіду? Чи це пошук незбагненного, аби цей досвід виповнити іншим? Хто зна? І лише бачу, що цей плин „поетичних рефлексій” споріднений з плином ріки дитинства, з плином невгамовного часу; з тихим вранішнім сумом за самим собою. …І форма досконалості – цілком природна.

Напевне, – це просто спосіб. На диво гармонійно, він вкладається в русло ріки.

Не висмикнути. Звісно, я лише прислухаюся. Прагну почути. Таки сьогодні…

 

Чекання

У поезорефлексіях Барабаша стосунки чоловіка і жінки, як у старих добрих чорно-білих фільмах. Автор наче остерігається якихось надуманих ситуацій чи надто екзальтованих сконструйованих почуттів; разом з тим, ліричний герой сильна пристрасна натура, хоч, трапляється, втомлений та печальний, втім, із неодмінною вірою в душі в те, що двоє знайдуть одне одного.

 

Чекає

Велику надію має

Вже не один рік

Зустрічі й прощання

Веселощі й зажура

Вона кохає

Вірить і знає

Що він

Обов’язково прийде

Навіть коли ураган

Бо сам такий

 

Тут, мені чомусь здається, що у „кадрі” доконче має бути дощ і вітер.

 

Візії рукотворні

У книжці – густо авторської графіки М. Барабаша. Настроєвий спонтанний рисунок невимушено переплітається з поезорефлексіями, мандруючи колоритними закапелками Нью-Йорка. Без нарочитості та вітринно-презентаційної помпи. Ближче до ностальгії за самим собою…

…Естетика самотності – чи не найголовніше у візіях М. Б., так само, як і у „рефлексіях”.

 

Житєпис,

якнайлаконічніше

20 серпня 1952 року Михайло Барабаш народився. Сталося це в селянській родині у Відниках. На Львівщині.

Вивчився на художника в Українській академії друкарства у Львові.

Нині успішний профі в царинах станкової, книжкової та рекламної графіки; малярства.

Член Національної спілки художників України.

Мав чимало виставок як в Україні, так і – поза нею: персональних, групових.

Доволі значний період свого життя присвятив викладацькій роботі в коледжі імені Іван Труша, що у Львові.

Від певного часу напостійно замешкав у США. Проте майже щороку буває в Україні. Рідна земля продовжує підживлювати його мистецькою енергетикою. Я особисто бачу в цьому надійну запоруку його творчого довголіття. Зрозуміло ж, і літературного. Повертатися завжди.

 

P.S.

Він не замислював цю книжку заздалегідь, небавом роблячи випадкові поетичні нотатки. Видання наче прийшло до нього самоплином. І це був, видається мені, Плин Часу.

м. Львів

№15 (203) 28 липня 2017