Поезії

 

В’ячеслав ГУК

 

УЧИТЕЛЬ

Річка поступово уповільнювала плин, огинаючи зарості глоду,

човен із мертвим чоловіком на дні тихо розсікав похмуру воду,

облізлі водяні щури повзали по обличчю й порпались у волоссі –

хмарилося надворі: панувала чи то пізня весна, чи то рання осінь;

 

надвечір учитель повертався додому човном із сільської школи –

розстебнув пальто, поставив портфель біля ніг, нахмурив брови,

узявся за весла, потім на них щосил наліг – ширшало межиріччя,

хвиль заквітлий буз поглинав відбиття старого човна й обличчя;

 

хтось із дереворубів бачив, як він, упокорений, сумний достоту,

довго розмовляв із тутешніми мешканцями, питав про роботу,

цікавився тими, хто помер і хто народився, іноді морщив лоба,

наче все його тіло враз відчувало біль надвередженого суглоба;

 

сама річка нагадувала повсть і була ніби навічно кригою скута,

човен плив між льодів і свій рух, як слід поранений звір, плутав,

а той зажурений чоловік і сам ніби обростав поступово льодом,

сонце вечірнє висіло над головою й відбивалося зрілим плодом

 

на пересохлій воді, як і рвані обриси пагорбів, чагарів, будинків,

берегів піщане забарвлення підкреслювалося краєвидом диким,

повітря дотлівало, як попіл, було як лікарні запране простирадло,

день не хилився на захід, а просто криком чаїним на плесо падав

 

й костенів, як тіло мертвого, як його підборіддя, вилиці, губи, очі,

так одружувалися й ставали самотніми, так збувалися сни пророчі,

рибна річка, скорена сном, важко пливла, бо давно вже була вагітна,

в тому селищі вже всі мали дітей – тільки одна жінка була бездітна.

 

***

Старий піджак висить у передпокої вже достатньо давно –

ще з минулого дачного сезону, щільно курявою повитий,

його хазяїн загинув; летять зграї капусниць над садом, дно

людського смутку – глибоке, адже хочеться просто жити;

 

торік він пішов купатись на річку і більше не повернувсь,

так само, як і тепер, тоді панувала погідна сонячна днина,

перед цим за сніданком дружина взяла його руку – пульс

у ній був рівний, але передчуття небезпеки відчула дивне

 

жінка, що кохала його самовіддано, що віддавалась щоніч

невтоленному плотському бажанню, і біль тримав у полоні,

він любив її безсоромну оголеність, шкіру гострих ключиць –

вона довго читала схрещені й обірвані лінії на його долоні,

 

але, на превеликий жаль, нещастя передбачити не змогла –

так збіглись життєві обставини – Буг* роз’єднав їх назавше,

його самого, ним плекані фруктові дерева в пам’яті берегла

і геть не уявляла, яке буде без нього її існування подальше;

 

вона накрила стіл на двох цього пам’ятного для неї числа

та просто мовчала, ставши так зненацька молодою вдовою,

згодом слухала уважно, як над дачним селищем гроза росла

і як квилила сірокрила чайка на річці над збуреною водою.

_______________________________

 

Буг* – річка.

 

 

***

Усе заростає чагарником, навіть дикої птахи покрик

і тьмяне блищання льодяної води, похованої в полях,

безпомилковість речей пізнається на позір, на дотик, –

настільки різних, наче надрив неба в крізних гілках;

 

остигає вночі за день нагріта трава – і дроблена цегла,

рвані обриси поля, всесвіту, тіні риб на споді водойм,

потім гіркне вранішня кава в роті, і на все своя черга,

час без угаву одбирає тепло обіймів – тихо грає гобой;

 

на білій тарілці, на перший погляд, невибагливе їдло,

свіжий вітер нагадує тяжке, масне шарудіння фольги,

і пахне сонцем, стокротками, свіжим вапном, обідом,

світло червня, зеленаве й бузкове, – сіється навкруги;

 

старий паротяг обережно видихає кіптяву на пероні,

згодом рушає повз легкі капелюхи жінок і чоловіків,

незграбне довжелезне тіло машини виринає назовні

з-під ржавого піддашшя вокзалу і котить у млу полів;

 

тоді пообідній сон видається глибшим за річні дена,

і сотні метеликів-капусниць над травами передмість

блимають білими плямами, так щира, благословенна

вступає в права пора літа – і ластівки в’ються скрізь.

 

***

Старе кримське подвір’я десь високо в поснулих горах,

яке жвавою ртуттю вщерть заповнили білі і чорні вівці, –

крізь сон було чутно, як в колодязі тихо вода говорить,

підкорившись, наче влітку нічні мотилі москітній сітці;

і поступово тьмянів розмитий обрис гірського потоку –

ніч прислухалась уважно до кожного покрику й кроку;

 

напередодні анексії вона дорікала йому щодо від’їзду,

він запам’ятав, як завмер у дворі і як капелюх мокнув

під весняним дощем, який тіло вчувало, як біль порізу,

вона повідомила, що вже посіяла ранній кріп і моркву

і що має щиру надію, що він таки знайде у собі покору,

але за нею він бачив дорогу, що пнулася стрімко вгору;

 

можливо, обмеженість її поглядів його надто вражала,

хоч ні разу не пошкодував, що колись одружився з нею,

те кохання складало його особистий світ, за душу брало,

наче рваний марлевий бинт, наскрізь просочений ржею,

а зерно, що зріло в нім дотепер, почало таки проростати,

мов життя, що завжди визначається фінішем або стартом;

 

він стояв у дверях, натягаючи на плечі пальто, спочинку

тоді чекало все його єство й одну відповідь на питання,

коли виходив на двір – рипнули двері, впустивши жінку,

тяжкі потоки зливи розмивали обриси всесвіту і кохання,

цілісний і як чоловік, і як особистість – він все пробачив,

та не міг чути, як дружина, зачинившись в кімнаті, плаче;

 

бо його тверді слова відповідали рішучим діям і вчинкам,

і здавалося, що на голих гілках мерехтіло розлоге листя,

пахло свіжим вапном, рясний дощ на калюжах бринькав

та поводився так переконливо, ніби наново жити вчився,

сон змагав диких пташок, що звили гнізда на битій цеглі,

поперемінно проводячи вбогий час то в полі, то в церкві;

 

в долині, повитій темрявою, бовванів сільський цвинтар,

де навіки полягли спочити скошені програною війною,

віночок із сухих трав почепив на двері Біблійний митар,

що вчора пив на веранді запарену каву, зможений млою,

і самотня заблудла вівця біліла, мов зотліле старе вітрило,

між кущів глоду, а прощання ставало тяжким розривом,

 

чітко визначаючи марність крихкого людського щастя,

що йому, наче повітря, просто було життєво необхідне,

він мав невтоленну жадобу любові, як святого причастя,

на самоті спостерігав, як ніжний ранок у долах бліднув,

коли дорогою додому зі служби визначав досить точно,

де глід червонів під льодом, де ржавіла вода проточна.

 

ДРІЗД

Вони одружилися, коли вже мали далеко за

тридцять, а в сукупності аж шістдесят шість,

того травневого дня щільно гуркотала гроза –

і на столик в саду впав збитий зливою дрізд;

 

він узяв його й пустив у коробку з-під взуття,

щоб той оговтався й повернулася міць до крил,

дощ сік жовту вохру будинків та змагав життя,

вітер напинав на морі тканину старих вітрил;

 

за тиждень птах набрався сили – і зник в саду,

вона сумувала за ним, не підводячи довгих вій,

він любив її, таку безпосередню, тиху і молоду,

і не знав, як вилити накопичений смуток свій;

 

так збігло півроку; він ходив на службу, а вона,

залишившись удома, зазвичай читала книжки,

він цілував бузкову жилку на її шиї після вина,

бо збіглий тиждень для нього був надто тяжкий;

 

але з плином часу їхнього кохання і слід прочах,

вона винуватила його в нещирості знову й знов,

він завжди був надто чуттєвий у буденних речах,

до яких вона вже давно зарахувала його любов;

 

якось восени по обіді він обрізав у саду сухі гілки –

надсік секатором руку, промив рану, щось говорив

до неї, але вона була як німа, бинтувала поріз руки

і ніяк не відпускала того давнього дрозда з голови.

 

№14 (202) 14 липня 2017