Пляж у вересні

 

 

В’ячеслав ГУК

 

Як зерно, позбавлене оболонки, як людина без батьківщини –

найтонший зв’язок, позначений спогадом безборонної плоті,

облущене вапно на стінах викриває прямі жертовні причини

того, що живе, як глиняна річка, без дна й берегів, навпроти

 

палат занедбаної лікарні, в якій гостро пахне ліками й гаром,

де світ пульсує, ніби жила блакитна, у міднім гарячім надрізі,

на пагорбах неозорі поля даленіли у світлі обіднім, іржавім –

і згаяний час ставав другорядним, де річка дрімала в пониззі;

 

полохаючи зграї птахів, він їхав уздовж берега на велосипеді –

і небо млосно кровило, увіч розчинивши згустки літа і жнива, –

так руки твердо тримають кермо і крик народжується в осерді

горла, ніби життя в пташинім гнізді, де помилка – неможлива;

 

він полюбляв скупатись у хвилях, а згодом обсихати на сонці,

розмірковувати про кохання, неозорий обрій, його сотворіння,

про те, як поводиться тіло плавця, повністю занурене у потоці,

як навесні навмання проростає в померлій землі живе насіння;

 

жалюгідний вигляд мало нерозділене кохання, як річка взимку, –

це те, до чого іноді призводить справжній біль і самопожертва,

його любов повно і достовірно була зображена на фотознімку, –

де на піщаному березі, вмита хвилею, упокоїлась чайка мертва.

 

***

Він лежав у палаті лікарні серед таких, як і сам, поранених –

стара церква бовваніла в осінній імлі за високими вікнами –

і розмірковував над життям, що підвладне смерті і розпаду;

 

по обіді в лікарню приходила жінка з будинку за пагорбом –

в довгій сукні, з волоссям до пліч, з очима, льону повними,

молода, зі стражденними тонкими рисами обличчя, лагідна;

 

його стрижена голова була трохи нахилена, очі заплющені,

бо таємниця сховалася в любовних листах і в самому осуді,

він хотів знайти у душі якомога більше знищених спогадів;

 

йому здавалося, що вона уникала того, що людей пов’язує,

м’яким південним діалектом за дверима солдати патякали –

він любив самовіддано, та вона мала в душі когось іншого;

 

потім він, наопаш піджак, курив на дворі, синім од холоду,

і бачив, як вона йшла до воріт, сповита пташиним гомоном,

в її серці поряд з коханням жила війна, переказана матір’ю;

 

він довго дивився їй вслід, нерви були гранично напружені,

оскільки доклав значних зусиль, щоб зостатися в її пам’яті,

надвечір збиралося на дощ і з моря тхнуло згнилою рибою;

 

він ледве стримав себе, щоб зупинити її сфотографуватися –

вона – в білій сукні, він – у чорнім костюмі, руки сплетені,

як тоді, дуже давно, на тлі моря, що було огорнене тишею;

 

багато в житті набув, але втратив ще більше й схвильовано

розмірковував, цигарку затисши в кулаку по-солдатському:

чому вві сні напередодні дощу бачить покійного вітчима?..

 

чув уночі, як в сусідніх садах пружно гупали спілі яблука,

припом’янув, як вона довго лежала поруч, як тихо плакала,

як його пристрасть була назавжди спалена її поцілунками…

 

***

Час дробить людську пам’ять, і крижаніє небесна вохра,

тяжка осіння мідь за вікном, старий сільський будинок

і річка у далечині, повноводна, але вже досить змерхла,

він постукував кісточками пальців по обідньому столу –

угорі закурена за літо лампа прикрашала високу стелю –

так на самоті серед сірих полів народжується світанок;

 

він не мав у душі ні любові, ні сліз, уже взагалі нічого,

в рівчаках зеленіла злегла вода, де набрякало насіння,

час від часу чоловік обережно виймав із рота цигарку

і курив без угаву, бачачи у вікнах неба остиглий попіл,

потім звівся, одів пальто й напнув на голову капелюха,

вийшов на подвір’я, сповитий тривогою й тихим сумом;

 

легкий дрож поймав тіло, трохи судомив напнуті м’язи,

повз несли труну – натовп посувався до торгової площі,

заплакана сестра накривала на стіл у будинку навпроти –

просто згадав, як торік вона запросила його на хрестини,

але він не пішов, бо перебував ув окупованому Джанкої

і відчував себе кепсько, мов успадкував плоть смертних;

 

він усвідомив самотність живого єства і щирого слова,

як та пташина, що перебувала поміж життям і смертю;

його цікавило походження речей, їхня мертва природа,

оскільки вже мав досвід любові, одруження і розлуки,

тому не міг бути більш щасливим, ніж інші Божі тварі,

неначе перечікував дощ під деревом, де кричала галка.

 

***

Пагони молодого горішника наливаються стиглим соком,

де зненацька виникла потреба – усміхнутися – неможлива –

і ширшає відстань між прожитим роком і людським оком,

по обіді містечко засинає й знову починається дужа злива;

листя тремтить од рясного дощу в шалених подихах вітру

лише хвилинне просвітлення – а потім усе пливе у потоці:

смерк дня, небо, горішник, тераса, де немає спасіння літу

допоки синьо-іржава вода гуде в поржавілому водостоці,

та цупка вода, що зазвичай навесні співає на повен голос,

та млосна вода, що, наче жива, відчуває свою належність

до світу, а дощ, немов навмисне, зриває тканинну порість,

де джмелі глухо гудуть, навік спростувавши безмежність

цього простору, і краплі розривають калюжі, як сіті – риба,

що жадібно ковтає свій відбиток, випірнувши на поверхню,

в непрогляднім тяжкім дощі назавжди заховується садиба –

так схвильований забутий голос у слухавці лунає зверхньо;

але нарешті в пообідній сон вривається звук «роллс-ройса» –

злива знищила рвані обриси серпня й повні тяжкі суцвіття,

одначе міцно закарбувалася в пам’яті, як «Улісс» Джойса,

де кожне слово має легкість пташиних крил і вагу століття.

 

ПЛЯЖ У ВЕРЕСНІ

Вже птахів сіруватий димок розчинився в глухій висоті,

вночі у саду, збиті зливою, пружно гупали яблука зрілі;

притулок в готелі на безрік знайшли – усі грішні й святі –

чоловік притискався шерхкими губами до жіночої шиї –

це необмежений вияв справжніх почуттів під час війни,

двох тіл на зібганому простирадлі приречене поєднання,

із виразом цілковитого спокою на обличчі він бачив сни,

де мовчки розглядав мертву землю і осінь кровила рання;

 

а потім, споглядаючи жіночу оголену спину, тихо курив,

і сонна вода, поступово перетворюючись на лід, твердла,

вранці на знак жалоби в місті було приспущено прапори,

запахуща кава й цигарка були як терпка грубувата цедра;

це був один із тих диваків, які любили чорно-біле кіно,

теплий вересень, одноповерхові селища, суп із шафраном,

він збрив вуса, ніби назавжди оголив душі замулене дно,

перед тим, як нарешті повернутися на землю обітовану;

 

тоді вони разом були на пляжі, вона лежала на рушнику,

гортала ранкову газету, було сонячно, він плавав кролем,

на похилому березі бачив її постать – жіночну й струнку –

мертва вода відгонила лікарняним ліжком і тілом кволим,

а старі дерева легко закривали яскраво-синю даль, і йому,

можливо, вперше за багато тижнів стало набагато легше,

край жовтих берегів погойдувалися човни і лежав намул,

серце билося рвучко, та він жив, неначе давно померши;

 

подумки пірнав у спогади, бо минуле ятрило серце, але

вогкий вітер здіймав на сірій воді хвиль лілуваті гребні;

журба пробирала до серця, бузкові тіні падали од дерев,

чорні пташині зграї, мов погляди, схрещувалися на небі;

його дратувала вмируща людська плоть і плинність днів,

перед тим, як зайти у воду, зробив трюк – трохи постояв

на голові на піску, і горизонт ширшав, мерхнув, бліднів

в його уважному погляді, як кохання безглуздий прояв;

 

того дня він задовго виконував серію плавальних вправ,

свіжовиголений і вмитий на залізний трамплін виходив,

вона вже не бачила, як він канал намагався здолати вплав –

смерть стала досягненням бажаної внутрішньої свободи;

попри вагомість та значущість – це були звичайні слова,

на сонному пляжі потопельника знайшли якраз по обіді –

розмитий обрис провінційного містечка – сповивала мла,

і над каналом висів прісно-іржавий запах зеленавої міді.

 

***

Як на біду, в його житті вже нікого не залишилося – навідріз

подальше життя, нехай і не кожен день, – ставало за марноту,

він пригадав, як у голому гіллі надривно співав чорний дрізд,

як осіння пора завжди закінчувалася збиранням яблук в саду;

 

удень річка затопила сухі рівчаки, проте вночі вода вже зійшла,

він стояв майже по щиколотку в піску й обличчя на сонці грів,

намагався збагнути розхлюпану синь цупкого огрублого шва,

що просто навмання проліг між пустельних спадистих берегів;

 

щоб ураз придушити страх смерті, він милувався пейзажем, міг

часто думати з любов’ю про тих, хто від нього пішов назавжди,

його душу охоплював спокій, неначе крижаний дощовий потік,

й усім єством відчувався тривожний настрій розбурханої води;

 

він знав, що був нездатен чинити опір тому, що вирувало в душі,

лише на перший погляд повернувся додому усунутись од життя,

мав думку вжити смертельну дозу морфію, а комір горло душив –

впало в око, що по обіді збурений річковий вир тіні дерев утяв;

 

відчував, як в його хворому тілі температура вже йшла на спад,

бачив, як мерхлий вечір швидко поглинав залишки вбогого дня;

згодом він застав дружину навколішках – мила підлоги кімнат, –

її тепле волосся надто пахло сирою водою, коли він її обійняв.

 

***

Він любив дивитись, як починало світати над морем, де

усвідомлення життя живої матерії відбувалося завчасу,

завше намагався чути жаль, бути там, де не було людей,

та зрозуміти потворність смерті й осягнути життя красу,

 

де в мертвій душі жила вбога пристрасть завітрених губ,

та, що без угаву марнувалася, помалу сходячи нанівець,

колись його тіло вирубав із криги згорьований льодоруб,

утім душа прагнула відчути лише тепло людських серць;

 

перед прогулянкою він у ліжку годину нерухомо лежав –

відчуваючи, наскільки стомився, як життя позбавило сил,

як втрачав владу над почуттями, які вщент знищила іржа

крові, що урочо хлюпала в розтятому колі напнутих жил;

 

тяжка розлука закінчувалось однаково – теплим листом

як нетривке подароване щастя, як сум, застиглий в очах,

день видався дуже холодним, він вдягнув зимове пальто,

на річці дивився, як перестрибував із гілки на гілку птах, –

 

це обмеження в’їзду в країну для неблагонадійних осіб,

рвучкі кола крові під шкірою й підборіддя цупка стерня,

він бачив, як блищав тьмяний вогкий пісок, як зграї риб

від безмірної нудьги плавали між камінням у світлі дня.