БІЛА ДОРОГА
Лягав сніжок, від Сонця золотий,
На теплий гріш, на синій лід на Леті.
Я світ спіймав.
Не знав, куди нести.
Поніс в поети…
Вже не було ні мами, ні бабусь…
Діди заснули вічним сном під Бугом.
Хотілось взяти в рамку голубу
Поля і ліс, ріку, зорю і друга.
І пісню колискову, що мені
Співала тихим голосом бабуся,
І рибки золоті на мілині…
Усе, чого не буде, як вернуся.
Церков старих осінні куполи
Моргали вздовж чадної автостради.
В «буфетах» смачно рюмсали й пили –
За «все святе» і за «савєтську» владу.
Я ще ж не пив…
Я слухав і писав
У зошит, що купив за дві копійки,
Про все.
Кругом, здавалось, чудеса:
І запах шпал, і дві вокзальні бійки,
Дівочі очі в нашому купе
Якісь такі… як мрія, нетутешні.
Тож серцем пам’ятаю дотепер
Її «прощай»… розсипані черешні
На той нічний, нічийний, злий перон,
Де ліхтарі в метеликах наївних,
І скрегіт гальм, і «Госпаді, баронь!»,
І крик блатний, і пісня Чураївни –
Така печальна, чиста, як сльоза.
Від того, що платила болем, горда.
А зранку, в Бресті, почалась гроза.
В купе сусідськім обмивали орден –
Ці хлопці із афганської війни,
Ну майже що ровесники для мене.
Незвично тільки: сиві пацани…
А я ж іще рум’яний і зелений.
Як гільзи, порожніли «бутилькИ».
Мов кулі, цілувалися хвилини.
В одного хлопця не було руки…
Та він мені налив:
«За батьківщину!».
І як мені ото не причастись
Уперше у житті моїм прозорім?..
– За бать…
– Братуха!
Ти держись, держись, –
Підтримав побратим його суворий.
***
Отак ми довго їхали «на норд» –
В курляндські дюни крізь слов’янські землі.
Навіть не знаю: ангел, а чи чорт
Були в моїй душі у ночі темні.
Було майбутнє і ледь-ледь «тепер».
Минуле в сон ще поки не полинуло.
Нас об’єднали рейки і купе,
Пожеж сердечних відблиски калинові.
За вікнами віки й руїни гнізд
Пташиних і дворянських…
А сусідка:
– Може,
У них сидить ще справжній комуніст… –
Й заткнулася:
– Що я морозю, Боже!..
Уранці – з чаєм Місяця лимон,
Сусідок теплих усмішки інтимні.
Десь за годину буде той перон,
Куди, як на Той світ, зійти мені.
Хоч я уже цей поїзд полюбив
І цих людей – із долями й без долі…
А далі – світло у кінці труби,
Чи дим солоний зі ствола пістоля?
Попереду міфічний Ленінград
З містичним тлом для хлопця лісового.
Чомусь дороги не було назад,
А рейки ці, здалось, вели до Бога.
Іскрилися на шибі дві сльози
Чи то роси, чи то грози нічної.
Мені було неважко: я ж не син…
Нема за ким тужити…
Сиротою
Воно ж простіше:
Пан – а чи пропав.
Ніхто і не заплаче – як не буду…
Немов ріка підземна, ця тропа
Вела мене у нелюди і люди.
ПІТЕРСЬКИЙ МАСИВ
Зустрів нас червнем стольний град Петра,
Де блідли ночі від краси і болю
І де Нева – холодна тінь Дніпра –
Козацьким внукам зав’язала волю.
Горілка де – як чортова сльоза –
Текла по шаблях і бандитських фінках
І рік, і два, і три віки назад,
Коли тут мандрували фін і фінка.
Коли ржавіло золото від сліз,
Тумани над болотом, наче хмари.
І ліс карельських сосон… мох і ліс…
Розкосих відьом чорно-білі чари.
Вода і камінь.
Золото – мов кров.
Державна течія столицих вулиць.
І мідні коні, й Пушкіна перо…
І в царськім серці більшовицькі кулі.
Дуелі, честь, гусари і бали…
Аристократи і нічліжки бідних.
Чого тут менше – слави чи хули?
Кого тут більше – ворогів чи рідних?
І що сюди манило юних муз?
І що сюди капканило поетів –
На смерть, у Петропавловську тюрму,
Де у ціні Мамона й еполети?
І Гоголь тут, і Лєрмонтов, і Блок,
Шевченко і Міцкевич, і Єсєнін…
Згадати легш, кого тут не було,
Ніж хто серед поетів був спасенний.
Той сам придворний, той був «при дворі»,
Той дуелянт, той вітряний мисливець.
Одні погасли юними старі,
А інші юні – а душею сиві.
Чому коронне місто, як магніт,
Манило їх і вішало, й стріляло?..
Червоно цвів підсолений граніт,
А час летів – як рейки через шпали.
…………………………………………………………………..
ТАЙГА
І знову, знову – поїзд, вітер, даль.
Дядьки в куфайках, що блистять, як рейки.
Далека зірка долі – як медаль,
І стоп-сигнал… і я… читаю «Швейка».
Бо й сам, можливо, збоку трохи Швейк,
Худенький – мов дніпровський лід останній.
Знов чорне світло у тунелі вен…
Ішла по рейках «жись», як по Писанію.
А далі мене ждали холоди.
Але чим далі я від батьківщини,
То тим мені був більш солодкий дим
«Поламаного полум’я калини»…
***
Тут краса сувора, як Урал,
Що хребтом сумного динозавра
Ліг навхрест смолевельможних шпал,
Наче Лавра в рай старого лавра.
А уздовж двострунної тропи
Стежечок, доріг бездомне віття:
Наче п’яний хтось а чи сліпий
Виплів тінь апостольської сіті.
Я вікно вагону витирав,
Наче очі блудного собаки.
Злих небес березова кора…
Сечевидний чай із ретробака.
Все оте я мов не помічав,
Бо дивився в себе, як в колодязь,
Де покровським дзвоном розпочав
Цілий Всесвіт вітряних мелодій.
Вздовж дороги сніг, немов рілля,
А рілля – мов сніг під негативом.
Є тут де душею погулять,
Під космічний вітер в кінській гриві.
Тут шуміли Разін, Пугачов,
Козаки, просмолені, як шпали.
Я б свої тут гени віднайшов,
Що весняним журавлем кричали.
Але сил на пошук не було.
Пролетарськи чмихали колеса.
Над Байкалом чайчине крило,
Як над кров’ю два монгольські леза.
Звідси йшла орда на край слов’ян.
Метеор тунгуський тут десь гепнув.
А боян місцевий під баян
Від билини перейшов до репу.
………………………………………………………………..
ПОВЕРНЕННЯ
Я вертавсь на Волинь.
Так вертаються, мабуть лелеки.
Пуповина моя там закопана.
Там я з’явивсь.
Там я вперше почув ізсередини
Голос далекий –
І у мандри пішов,
Як вогонь до вогню,
Як земля до води.
А тепер літаком над тайгою,
Хребтом динозавра –
Так здавався мені
Віковічний уральський каскад –
До Москви…
Де Єсєнін, Висоцький…
Де лаври і лавра…
І крилата дзвіниця –
Мов тінь козака.
Білий камінь із кров’ю
Поранених в душу народів,
Де і предки мої…
Переяслав…
Сумна кабала…
Тут не вірять сльозі.
Милосердя тут також не в моді.
Це столиця імперії
Кров’ю підсвічених зір.
Тут цінують поетів…
Тому їх вбивають, красивих,
І цілують, як хліб,
І возносять по смерті до хмар.
З генетичних глибин
Їм на зміну йдуть хлопчики сиві,
Коли кровної пісні нема.
Я ж чужий був для них –
Український невизнаний хлопець,
Який знав, що – поет,
Та не знали про нього іще
Ні на рідній землі,
Ні в аптечно-музейній «Европі»,
Де є все і без черг…
Українському серцю
Тут мало за що зачепитись.
Ну а просто людському
Є всюди, є завжди за що…
Іспокон повелося:
В Росії уміли напитись –
Щоби ангелом здався чорт.
Ще стояла Імперія
Та, що роздавить усіх нас,
Як сама упаде, –
Так Шевченко про Польщу писав …
Ми, вкраїнці, на жаль,
Знову будем чекати у сінях.
І тектиме крізь нас
Дніпро –
Глибокий, немов сльоза.
У солдатській шинелі
Бродив я по Красній Площі.
Навіть друга якогось знайшов,
Що мене по Москві водив.
На Ваганьківський цвинтар ішли ми –
Немов на прощу.
Там і квітів багато-багато,
Яких ніхто не садив…
Ніби квітами впали поети,
Яких убили.
Ніби каменем стали убивці…
Такий закон.
Наіржали у душу
Крилаті оті кобили,
Що із міді і бронзи,
Рафаелевих злих ікон.
Я блукав між хрестами,
Я пив на могилах «водку»
З незнайомим мені побратимом,
Який, як і я, любив
І «Сєргєя, й Валодьку»,
І тих он над ними двох голубів…
Слухав тишу ласкаву – і думав,
Як треба жити,
Щоб залишити пісню і слід –
Наче дзвін зорі,
Щоби перші сніги
Кров’ю першою зшити
Так, як воїни шиють
Кольчуги старі.
Шаблегнута ріка щоб сіяла,
Як втомлений скальпель,
Коли з’явиться лід молодий –
І помруть сніги.
Цибулини церков заблищать,
Мов козацькі скальпи.
Цьвохнуть тріщини
В льоді від грому,
Немов батоги.
Буду вірити серцю.
Воно мене виведе в люде, –
Так відчув я тоді, –
І пішов, і побіг, полетів…
Взяв Москву і Сибір…
Цвів сніжок.
Наближався грудень.
Рік двадцятий уже
Горизонтно мені золотів.
***
Час належав мені.
Ну а простір –
Як мачуха мачо:
Був терпимий до мене
І трохи місцями терпкий.
Як в поета,
Життя обіцялося бути собачим.
Батьківщина чекала –
Могили, озера, вовки…
По Москві побродивши,
Я знову у поїзді, знову
Випадкові знайомі…
Ритмічно, «пєчєньє і чай».
Про ніщо, про інтимне
Довірливо-мляві розмови
У купе, попід зорями –
Зайчиками з меча.
І здавалось, дорога така –
Як дорога до раю.
І співала душа,
Наче Сонце підземне колись.
Голос предків мені –
Наче крик журавлиної зграї.
А сивіючий золотом ліс –
Добрий лис.
На душі було хвойно:
Колючо, пахучо і тонко.
Мов шинеля моя –
На Волині лежали поля.
І чекала мене, наче мама,
Терпка самогонка.
І стрічали мене –
Ніби замок свого короля.
Ці присохлі ставки,
Ці підрослі хрести і дерева.
Мов сніжинка на кров,
Опадала зоря на ріку.
Не дождалась мене
Тільки Муза –
Моя королева.
І зозуля бабусі
Своє зупинила «ку-ку».
В гаманці було порожньо.
Повно у серці – як в дзвоні.
Мов затримане дихання,
Віршем прорвалась печаль.
Ще свобода дрімала,
Неначе земля у вазоні.
Та нестримно і легко
Зорею ставала свіча.
Йшов до предків… на цвинтар.
Там радився з мамою, дідом…
Заболіла трава.
Золотіли сніги на хрестах.
Знов приходили вірші –
Мої ненароджені діти –
Як молитва язичеська
На скров’янілих устах.
Скров’яніло-нескурвлені крила
Ставали корінням.
А коріння наге
Стало крильми моїми.
Отак.
Ще не воїн…
Поет.
Хто й весною
Душею осінній.
І самотній, мов Бог,
На веселі вселюдські свята.
Ласка вовчої шкури –
Мені уже світ цей іскристий.
Від могили пішов я тихенько –
Як сніг на сніги.
Не воскреснуть ні мама, ні дід –
Хоч дерева від кореня гризти.
Може, зійдемось разом
Хіба що на вічні круги.
Може, там десь, десь там…
На петлі горизонту повішусь,
Ці сніги і тумани
Узявши у кров молоду.
Запитайте мене,
Задля кого приходив, навіщо?
Як сказати – не знаю…
Лиш пісню залишу –
Й піду.
Знав і карцер, і степ…
Знав корчму і церковку небесну.
Знав жінок і війну…
А по дітях, дідах пізнавав
Суть народу свого
Боязливу, стихійну і чесну…
І не гірші за інші
Про волю і долю слова.
Юні гени мої
Пам’ятали козацькі вертепи
І ще далі, ще далі –
Русяву і росяну Русь,
Де чорнилом по бересті
Й кров’ю писали по степу.
А про далі, про глибше
Пізніш написати берусь.
……………………………………………………………..
РАЙОН
Я богемне життя розпочав
З рай-газети міста,
У яке повертаюсь і зараз…
Ніхто… поет…
Сходить Сонце в мені,
Як пасхальне бабусине тісто.
Пахне воля мені
Медом далеких планет.
Журналістом газети
Я їздив по сальних селах,
Невеселих, веселих,
Радянських і радих теж…
Рай районненький мій –
Наче той корабель у пустелі.
Вже хворіла Імперія,
Втративши смак до безмеж.
Знов сніжинки зірок.
Перевернуті гнізда дзвонів.
Через вітер стежина,
Залишена криком душі.
Ще не знав я, що тут,
В цій країні,
Поетом-воїном
Мусить стати отой,
Хто поетом бути рішив.
І здавалось життя мені добрим,
Як люде волинські.
І розходились кола
На зрізі води і верби.
Час приходив біленький –
І пахли різдвяні ялинки.
Час ішов золотий.
І його я взаємно любив.
Бо в цей час, у цей день
Десь сиділи в тюрмі дисиденти,
Що його не любили,
«Хотіли не знати чого»…
Та були вони також
Із нашої, видно, планети,
Адже й «Приму» курили,
Й на кухні пили самогон.
…………………………………………………………………………
ЛЬВІВ
Я знову перед вибором стояв –
Мов на Дніпрі: між Заходом і Сходом.
У Львові вже жила любов моя,
А там був Київ – стіл мого народу.
Я мандрував у просторі тоді.
Це вже пізніше – більш мандрую в часі
З коханням, завжди першим, молоді,
Ми їхали у Львів, до щастя ласі.
І чув я кров’ю, що мій предок злий
Колись давно варяжив тут стихійно.
І діти його воями росли.
А внуки вже – ліричні і спокійні.
І мама їхня руською була,
Й вони вже тут не яблука на вишні.
В мойого щастя два було крила…
Я ж полетів – куди хотів Всевишній:
У древній Львів, на Захід, до «европ»!..
Учитись жити в Університеті,
Куди не міг простий попасти хлоп
Раніш – «за Польщі»…
А прийшли «совєти» –
Училася і тітка моя тут,
Що примусово вигнана з-за Бугу .
Нехай віки чесніше розберуть,
Що добре, що погано, що по кругу.
А я прийшов у місто, як варяг,
Чи як монгол?
Чи як козак Богдана?..
Кохання праг.
Поетом бути праг.
Летіти крізь повстання і гадання.
Після бездом’я і безодні днів
Прожитих в Петербурзі, у Сибіру,
Я кров’ю повернутися хотів
В мого дитинства предковічну віру.
Поезія вже вибрала мене –
Як вибирає доля народитись.
Я знав, що маю те, що не мине,
Що мушу словом в пісні засвітитись.
Коли? Від кого і чому мені
Така судьба, така печаль звірина?
Душа іде Додому по струні…
Дзвенить мені космічна батьківщина.
Росте крізь мене і стріла-струна,
Що ще про рай з Батиєм говорила.
І з черепа мого надпив вина
Той, хто стріляв у спину поміж крила.
…………………………………………………………………………..
Паломництво ж триває ще моє.
Гартується характер характерника.
Душа не їсть, а тільки світло п’є –
Слов’янська доколумбова Америка,
Яку я, мов консерву, відкривав
Ножем бандитським,
По-собачи нюхав:
Лежала, як без скальпу голова,
Кривава індіанська завірюха.
Гостинні жертви майя вдалині
До мене усміхалися безмежно.
А час летів – як дівка на коні,
Іскрився простір шкурою ведмежою.
У цьому віці вже живуть назад,
В безсонні ночі Біблію читають
І петрають: якби попасти в Сад,
З якого другий раз не виганяють.
Мені ж іще хотілося пригод,
Видобувати радості гормони
Із дихання п’янкого «рот у рот»
З молодшою донькою фараона.
Рядки пісень – як шрами із душі –
Рівненько класти голосом на голос.
І думати про те, що залишив,
І що візьму туди, куди на голо…
Вертаються із тим, із чим прийшли –
Хто нашумів, а хто тихенько здимів:
Самотні, наче Всесвіти, орли,
Ворони зграйні з душами старими.
Я знав з дитинства мову трав і хмар.
Англійську трохи…
Ангельську – пізніше…
Мій брат по крові – кумарний комар –
Прожив життя…
Як жив Сократ чи Ніцше.
Бо, може, ми для Всесвіту – одне:
Фотончик світла, що спочити впало,
Його тоненький променевий нерв,
Його свідомість – мов на кістці сало.
Розгублений і зболений, бреду.
Вмирати не умію… жити – часом…
Дорога біла в чорному саду
Й дорога чорна – білим вихилясом.
Сніжинка раптом в око попаде,
Зоря крізь серце пролетить нічийна –
І ніч безсонна, і без Сонця день,
Війна з коханням і кохання-війни.
Горілку-радість і горілку-сум
Із люльки пив – козацької, що з глини,
Закусуючи видом на красу
Примісячного кетяга калини.
Все більш ставало байдуже мені –
В якому тіло просторі і часі.
Навчивсь при моніторі і вині
Обманювати душу, як у щасті.
Бо в горі вже хитрішає вона,
Немов нічна вода, тече до себе, –
Така ж глибинна, вірна, ворона,
Що тіла вже немовби їй не треба.
Мов горлом кров, Чумацький Шлях блистить.
І чути шум – як шум старого лісу…
Так сумно – мов ламаються мости.
Вітально так – немов у сні гульвіси.
Кохаюся… і каюся… і край…
І світлий колір піснею здається.
Живе в мені метафора Дніпра –
То глибина до космосу сміється.
Моя душа – мій власний пеклорай –
Танцює на циганському весіллі
І чує, чує: скоро вже пора…
І тужить, тужить –
Наче хліб за сіллю.
І випить хоче, що аж плач бере.
Столи накриті.
Сонно пахне сіно.
І не голубить нерв ні рок, ні реп,
Ні Всесвіт, ні… юдоль його –
Росина.
То ж я собі кажу, що я щаслив –
Немов первісний хлопчик серед лісу.
Вірш написав і сам «сто грам» налив,
Щоб за поета випити – гульвісу.
Гедоністично смакував буття.
Екзотика мене манила мінна:
Щоб зАмок ріс із вовчого виття.
І я, і Муза поблизу каміна.
І крокодил – як пальма, що лежить.
І дим, і дім, веселий над рікою.
Мед миті – вічність, вічність зла – як мить…
Я щось накою…
…………………………………………………………………………….
Вже не було ні радості, ні злості.
Котились ніжно сльози, як слова, –
Чи так – немов розходилися гості,
Чи так, як вітер воду хвилював.
Гула космічна музика по жилах
І гармонійно дихало дитя,
Яке ридало, але не тужило
На щастя світлоносних швидкостях.
І слухав я сосновий шум у горах.
І бачив я облаву на вовків:
Ну тобто те, уже не людське, горе,
Яке свистало з глибини віків.
А Місяць, наче Чортове Колесо,
Крутився і світився порохном,
Поплутавши душевне і тілесне,
Зв’язавши всіх одним і тим же сном.
Мені ж бо добре там, де «поза зоною» –
«Мобільник не бере», нема обмов.
І квітами різкими, не вазонними,
Спить дика кров.
І вовка слід ромашково-трояндовий
На жовтому від старості снігу,
Який розтав і в google і у yandex(і),
А тут зостався – як лавини гул –
Холодний, та живий,
Ледь-ледь легендовий,
Він теж під Сонцем, як і все, мине.
У цьому світі, що, пропахлий гендлем,
Прийняв, пройняв мене.
У цьому світі, що – сльоза з піщинкою –
У Всесвіт пре,
Який стає то демоном, то жінкою,
То сном дерев.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал