Оркестр симфонічний на «Титаніку»…

 

Ігор ПАВЛЮК

 

Не боюся уже я

Йти в безмежність і вічність.

Тут не був я суддею.

Грію душу при свічці.

 

Проти шерсті здіймаюсь,

Мов літак проти вітру.

Журавлиною зграєю

Сльози котяться.

Витру.

 

Хтось – пророк і пройдисвіт –

Набивається в друзі,

Християни, буддисти –

Всі на Божому крузі.

 

Всі шукаєм спасіння.

Терпим біль і розлуку,

Мов собаки на сіні.

Крильми гріємо руки.

 

Всесвіт родиться в муці.

А родившись, радіє.

Мов собака на суці,

Він увічнитись вміє.

 

Не боюся уже я

Йти в безмежність і вічність.

Поміж свідком, суддею

Грію душу при свічці.

 

СМЕРТЬ РАДЯНСЬКОЇ ВІДЬМИ

Знайомій

 

Крутило всю ніч водяною пилюкою вчора,

Вертіло-шипіло усім, що лежало кругом.

Іще не лежала, бродила по хаті потвора –

Як баба тхорезна, що пише доноси в райком…

 

Навколо скакала дрібна і услужлива нечисть –

Брехала почварі, що та найсвятіша з усіх.

Вони язиками знущались із тіла предтечі

І душу його виставляти хотіли на сміх.

 

Гадюкою чорною голос відьомський звивався.

Велика Гординя у серці відьомськім гула.

Вона із Христа насміхалась.

Не він відцурався…

Він всіх би простив милосердно

В цій прірвності зла.

 

Невиспана відьма

Добро проклинала навколо.

На писку страшному чорніла гримаса гріха.

І гидко було біля неї,

Пекельно і голо.

І скрегіт зубів її довго в ночі не стихав.

 

Аз тихо молився.

Хрестився.

І крейдяно білим

Здавався мені горизонт у червоній імлі.

Як відьма радянська вмирала,

До неї набігли

Усі такі самі –

Жорстокі і злі.

 

Бо й батько відьмаки

Прислужником був у фашистів.

Вона пішла далі,

Ну тобто у прірву, ще глибш…

А люди не знали…

А люди ішли за нечистою.

Пропасти могли б.

 

Священик приїхав.

Прогнала його кочергою.

Не хтіла покаятись –

Каже: «Не маю гріхів»…

Була ця потвора тілесно колись молодою,

Душею ж манила чортів.

 

Відьмака іконою бити сповідника бралась:

Летіла крізь двері і стіни ікона свята…

Господь не карав.

Сама себе баба з’їдала.

Мов крила воронячі –

Шамкали чорні вуста.

 

…Любив хтось ту жінку…

Йому я, звичайно, прощаю…

Прощаю цій дівчинці,

Що в ній ховалась колись.

От їй принесу я цукерка і пряник до чаю,

Бо свічку для неї уже вороги запасли.

 

Вже стелю знімають над відьмою,

Щоби погасла:

Відьомська ж душонка

Боїться цей світ покидать…

Рак душ – як і сказ, –

То хвороба заразно-опасна,

Не лиш для дівок, –

А й для націй,

Що можуть вмирать,

Якщо у них відьми керують царьками земними,

Нацьковують їх на крилате, дзвінке, корінне.

 

Та будьмо уважні.

Бо й грішні вмирають святими…

 

Оця чорна відьма

До Бога штовхнула мене.

 

***

Тепла жовтнева сльоза листочка.

Тільки душа і зорі…

Всесвіт мовчить, наче винна бочка,

Чи хробачки підкорі.

 

Я ж у собі, як в дуплі старому,

Тихо чекаю щастя,

Хоч відмовляюсь від чаю з ромом.

Частіше йду до причастя.

 

Борюся з кров’ю своєю, брате,

Учу історію світла:

Побільше давати, поменше брати

Від цього світу.

 

Оце дивитися і любити

Сусальне золото клена.

Чим ближче до Бога, –

Тим більше битий

Будеш отут скажено.

 

Це вже я знаю не з книг прадавніх.

Життя мені показало.

У долі рухи різкі, а плавні

Рідко –

Як сало…

 

То ж коло-сальних

Мало у світі,

Де гуляє страждання.

 

Вітер глибокий.

Зламані віти –

Як дороги останні.

 

* * *

 

Що ж, гуд бай, плебейські бари Львова

І ванільно-снобський світ богем.

Я піду за іншим криком крові,

Куди кличе дух крізь рідний ген.

 

У далекім просторі Христовім

Я себе дитинного знайду.

Там заплаче мій космічний човен,

Мов сльозу, пускаючи звізду.

 

І сумна, мов ліжко без матраца,

Усміхнеться доля не моя.

То вона – дзвінка тернова траса,

То тихенька стежка-течія.

 

У повітрі темному, крихкому

Ходить-бродить білий вовк зими.

То його сліди в снігах – мов коми,

То мов голі крапки між людьми.

 

Плаче світлом осені холодним

Кров моя, що пам’ятає рай.

Хочу бути вічним, а не модним.

Вічність – битва.

Модність – глупа гра.

 

То ж гуд бай, плебейські бари й туси.

Я на першім снігові пишу

Про мої душевні землетруси,

Крові шум.

 

Про зорі намолену ікону,

Про ріки намулену печаль

І свічі з бандерівського схрону

Синю сталь.

 

Тихо, як у космосі, у серці.

Не пророцтв нема, ні потороч.

Якщо любиш світ не по інерції,

Любиш Бога –

То роби, що хоч…

 

***

Слово «проблема»

на слово «пригода» міняю,

Доки патрони і водку

рахують дружки,

Доки дівчата знайомі –

монахині зараз в Почаєві –

В келіях сивих запалюють

голі свічки.

 

Роси й тумани.

Гілки і кістки на дорогах.

Шлях мій – мов дерево…

Дерево – наче мій шлях.

Тут виживає –

хто хватку засвоїв бульдога.

Вовк умирає

у травлях в нелюдських полях.

 

Шкода вовків мені.

Шкода поламану свічку,

Зірку опалу,

Опалий зелений листок

В сиве багаття,

Довгу задуману річку…

І динозавра,

Що світ цей любив до кісток.

 

Сонце у соснах.

Радість і гріх.

І розлука.

Чорне безмов’я

У ночі болючі гуде.

Хтось мені в двері,

Мов серце,

Схвильовано стука,

Повне людей.

 

Лікарські трави

В холодному космосі пахнуть,

Предків далеких

Всотавши чудні голоси.

Птахи – як трави.

А трави – давно уже птахи,

В добрих очах яких

Райська розхлюпана синь.

 

Вічний паломник,

Рудію, ридаю, радію.

Снігу сорти, наче болю,

Вивчаю сорти.

 

Врешті, живу, як умію.

Вмираю, як вмію…

 

Вчусь не боятися висоти.

 

***

Іду.

Із Богом у душі.

Із бісом в плоті.

Он олігархи й алкаші

Слинявлять злоті.

 

Оно у храмах продають

Хрести і свічі.

Десь крівцю донорську мою –

Дорожче втричі.

 

Та й навіть час кудись іде

Утричі швидше.

Тут біла ніч,

А чорний день.

Злий вітер свище.

 

Цей зміст тут форму розрива.

Мох і багнюка.

Слова, слова, слова, слова…

Без ультразвуку.

 

Доноси, пасквілі, брехня.

Моря і сіно.

Душа торкнулася дна дня –

І вже осіння.

 

Дорожча морква за любов,

Що ви купили.

Мені ж дорогу перейшов

Кіт чорно-білий.

 

Свячену воду з другом п’єм

З дула пістоля.

 

…Таке воно життя стає.

А далі – доля…

 

***

Піна суха молодих снігів.

Лампадка душі і зірка,

Яку я дістати колись хотів…

Та впала вона –

І у небі дірка.

 

Мов мрії дитячі, цвітуть цвіти.

Сільський духовий оркестр

Будить печаль – мов туман води.

Хто я?

Дивак?

Маестро?

 

Нащо я був?

Наростив жирок на дурнуватих крилах…

Хто пригадає мене:

Дніпро?

Ворог?

Донька?

Мила?

 

І чи важлива ця пам’ять людей,

Пам’ять вовків і сосен,

Коли мене тут не буде ніде,

Як не було досі?..

 

З Богом до Бога лише ідуть…

Наче скафандри, німби палають.

 

А за Христом із хрестом лиш путь…

Хрест же кореня не пускає…

 

БРАТОВІ

Ніхто із нас, брате, не був святим.

Ідуть через нас роки.

Я подам тобі, брате, хліба й води.

Але не подам руки.

Я подам тобі, брате, хліба й води…

 

Бо рана, брате, від твого ножа

Між крильми моїми є.

І Бог тобі, брате, – Суддя.

Та жаль…

Бо й Бога хтось продає.

 

Коли барикади з хрестів стоять,

Ми разом ішли б у бій.

Але ж по-іудськи ти, наче …ять,

Продавсь тому, хто не свій.

 

Продав ти нас ворогу.

Так було

В історії вже не раз.

Скажи мені, брате, –

Хоч помогло?

Чи хоч заробив на квас?

 

Якщо дали мало – я поможу.

І ти мені не жалів…

Ми кровно з тобою зайшли за межу

Отут, у гостях,

На Землі.

 

Ніхто із нас, брате, не є святим

У хвилях буття ріки.

 

Я подам тобі, брате, хліба й води,

Хоча й не маю руки…

 

Я подам тобі, брате, хліба й води.

 

***

Проснувся я, мов би воскрес сьогодні.

Нещастя стали благом для душі,

Якій у цьому світі великодньо,

Хоча навколо зрада й торгаші.

 

Вона співає пісню нетутешню,

Вона прощає все, прощає всім,

Піднявшись, як в дитинстві, на черешню,

А звідси вже лиш крок до небесі…

 

АПОКАЛІПТИЧНІ ВІЗІЇ

Усе, братва.

Фініта ля комедія.

Щось апокаліптично на душі.

Здуріли всі – політики і медії,

Сільські дядьки, поети, торгаші…

 

Метаються у душах відьом демони…

Перевертень в гробу перевернувсь.

І бродять люди, і питають, де вони,

Шукають собі ворога й війну.

 

Оркестр симфонічний на «Титаніку» –

Стоїть поет у хаосі нічнім,

Де плаче, як вербина, юна Танечка

І хочеться поплакати й мені.

 

Крізь лінзи сліз усе кругом химериться,

То більшає, то меншає, то так,

Як перший раз було мені в Америці…

Бардак.

 

Згадав, як бабця вчила нас молитися,

Згадав, як битись дід мене учив.

Я ще – земля.

А їм уже світитися

Отам, отам – в пилу космічних нив.

 

Вогонь і кров там в білім танці сходяться –

У темені, що наче чорний віск.

І пригорта до серця Богородиця

Тих, що душевно плачуть у траві.

 

А комунальні й сексуальні послуги

Міняються у цій країні так,

Що дахом всім нам стане небо Богове.

Голодні ж продаються за п’ятак.

 

Війна держав.

Війна людей.

Первісниться.

Наук, культури –

Наче й не було.

Кругом апокаліптичні видно вісники.

Не видно ну хіба що НЛО.

 

Над нами вже озонова проталина

І Шлях Чумацький – старший брат Дніпра.

А Місяць в небі – як усмішка Сталіна.

Та серце в грудях – мов підземний храм.

 

Вогонь з вогнем, сльоза й роса цілуються.

Кривавий клоун сниться дітворі.

В мені дзвенить аміньно-аллілуєве.

А напис – мов на кленовій корі:

«Ми тут були»…

Рослинами, звірятами,

Богів ліпили з глини на крові.

Усе, братва.

З ким будемо звіряти ми,

Героїв мертвих,

Доки ми живі?..

 

2.

Летить у прірву вся моя країна.

Розшарпують її, кому не лінь.

В поезії стогнала мандоліна.

Тепер – амінь…

 

Амінь усій старій гнилій епосі

Із тими мандолінами, що в ній

Застряли так, як діду шмарки в носі,

Чи як нове лайно в старім лайні.

 

Зелений Змій комусь диктує вірші.

З тварини хтось рослиною стає.

А хтось із болю в космос душу вирже

З усім, що в ній до магми дістає.

 

Капіталює хтось, катапультує

З «Титаніка», що тане на очах.

А мандоліна барабанно всує

«Стучить» на скрипку…

Деградує в прах.

 

Кругом – як в провінційній психлікарні…

Стара ж совітська відьма ще жива.

Її діла підленькі і вульгарні

Покриє скоро молода трава.

 

Перехрещу і сплюну спересердя

На відьму ту під мандолінний реп.

Мені він душу більше не посвердлить.

Її ж, мов бабу льох, поглине склеп.

 

А нам ще бути, хто не втік далеко.

Тут біль і бій.

Тут мавок вже нема.

Крізь нашу кров варяги ходять в греки.

А на вікні в Європу спить туман.

 

Моя ж печаль до вибуху стиснулась.

Не раджу ворогам точити ніж.

 

Лиш мандоліна

Хтиво усміхнулась

Знайому давно її

Сатані.

 

***

Дмитрові Дроздовському

 

Немає слів.

Лиш димний запах шин…

Холодне світло знизу трав’яніє.

Що проживе народ наш – опиши.

Проговори біль світу, як умієш.

 

Проговори і виспівай печаль

Травмованих епохою і небом,

Щоб стало легше тим, хто вже почав

Болючий шлях до Господа й до себе.

 

В поетів просто місія така.

Хоча отут не кожен з нас Месія…

У когось дірки цвяхові в руках,

А хтось любов на камені посіяв.

 

Я теж сівач болючих слів, я теж…

Слова ростуть до молитов червоних,

Туди, де Всесвіт просить в Бога меж,

Де все – як дзвони.

 

Ми всі тілами в прірву летимо,

Де душам нашим воздадуть по вірі…

 

Майданних шин палаючих димок

Нагадує то ангела, то звіра…

 

***

У райський куточок моєї душі

Учора прийшла весна.

Полощуть печаль мою ранні дощі,

Літаю у віщих снах.

 

От котик-сирітка прийшов, сидить

І дивиться в очі так,

Мов просить не тільки хліба й води,

А подає мені знак,

Про що не розкажеш словами тут…

Радіє, ридає даль.

Мов кров, підіймається красна ртуть.

Мов серце, болить звізда.

 

Співають пташки.

Я співаю теж.

Нам добре попри усе.

Весна – це коли все іще святе.

А дід журавлів пасе.

 

В пекельний куточок моєї душі

Недавно прийшла й війна…

Це ж, мабуть, я, люди, отут нагрішив,

Весь Всесвіт пославши на?..

 

До Того, хто Всесвіт оцей створив,

Нам давши не мир, а меч…

Незаймане світло,

Як сік з-під кори,

Пече.

Не знаходить меж.

 

З трьохмірного простору я рвонусь,

Де все проти мене, мов…

Я в сорок дев’яту свою весну

Вростаю, як в сльози кров.

 

***

Говорили правильні слова.

Нарізали скло на вбиті вікна.

Мертвих научились цілувать,

Доки мертві до святих не звикнуть.

 

Сортували біль, як чукчі сніг,

Білий сум і чорний шум житухи,

Магію жіночих юних ніг,

Віщі з’яви ангелів і духів.

 

Білосніжну душу гартувать

Воском сосен і свічковим соком,

Де «помилуй, Боже» й «ттвою мать!..» –

Змішують у відчаї глибокім.

 

Простимо, що можемо простить,

Людям непридуманим нервовим.

Мить – як вічність, вічність нам, як мить.

Горизонт поранений до крові.

 

Мертві нас хапають за рукав.

Діти просять ніжності та хліба.

І хреститись проситься рука

На Христову рану, не на німба…

 

***

Проклятий, оббреханий, побитий,

Теплий, мов Ісусова сльоза,

Хтось готовий серцем говорити

Про зорю, про долю, про базар.

 

Все ж тут «по писанію» шнурує.

Колесо історії скрипить.

Серце, Бога згадуючи всує,

Хоче Богу кровно догодить,.

 

Плавають у небі два лелеки

Над гніздом –

Як над труною хрест…

Я ж проснувся і собі кумекаю:

Хто раніше із нас трьох помре?..

 

Хто помре раніш, той воскресатиме

Так, як воскресає трин-трава

Десь поміж божками бородатими

Й тими, хто придумує слова

Теплі-теплі – наче сльози заячі,

Гострі-гострі, як іскринки зір.

Йду, несу хреста свого, хитаючись,

В лісовий далекий монастир…

 

Тіло моє бренне там всихатиме,

Бо цей світ – немов тюрма мені

З мукою душевною хрестатою

В голубій терновій глибині.

 

Сподіваюсь, сповідаюсь Господу.

Лікувальну труту долі п’ю,

Тіло й світ рятуючи від розпаду

І країну зболену мою.

 

Марнослав’ям, марнослів’ям хворий тут,

Я молюся, каюся, росту,

Де лаврово входити в історію

І терново – в райську висоту.

 

***

Ластівки у небі брасом плавають.

Знизу палить скати ідіот…

І ховає ножик за халявою –

Хто не олігарх і не народ.

 

Порожньо, як на старому цвинтарі,

У душі поета з бодуна.

І шизіють фарисеї й митарі,

Бо у прірві не знаходять дна.

 

Я на все уже дивлюся зоряно:

Світ оцей – для вирощення душ…

Хоч кругом розорено, незорано,

Я із лона в Лоно перейду.

 

Вистогну свій білий біль Всевишньому,

Люди ж бо оббрешуть, розіпнуть.

Полюблю.

Буттю зрадію з вишнями,

Впавши у високу глибину,

Де крило коріння ріже букове,

Чорні гнізда пам’яті болять.

Де про несуттєве пишуть буквами,

А про головне, святе мовчать.

 

Я вночі до себе прислухаюся,

П’ю гарячий шоколад пітьми.

«Ластівки літають, бо літається…»* –

Ніби раді, що не є людьми….

––––––––––––––––––––

*Рядок із вірша Максима Рильського

 

***

Шоста година ранку.

Травень.

Трава.

Прозоро.

І ніби сіль на ранку,

Сховані в Сонці зорі.

 

В космосі смерть розлита.

В Бога ж немає смерті.

В ниві зернина жита –

Начебто лист в конверті –

Жде, щоби вийти знову,

Колосом щоб воскреснуть

В Божій земній любові

На шляху перехреснім.

 

Смерті великі очі –

Як у бджоли чи мухи.

Можем те, що не хочем…

Тайно бажаєм муки.

 

Правда знаходить голос.

Кривда знаходить запах.

Спереду голод, холод

І передсмертні храпи.

 

Тут склобетон, скловата…

Тіла гаряча глина,

Душу в яку сховати

Хочеться пуповинно.

 

Ночі третя година.

Крильми говорять круки…

Доки я ще людина,

Дай мені, Боже, руку.

В №5 (193) 10 березня 2017