Орест Ткаченко «З далеких літ»

 

 

 

Микола СУЛИМА

 

Наша поетична рубрика пропонує читачам добірку віршів неординарного автора – хоча б тим, що народився він у Харкові 1925 р.,  живе й працює в Києві, і має чудовий шанс зустріти в цьому місті своє століття. Орест Борисович Ткаченко – авторитетний український філолог, фахівець із загального мовознавства, поліглот, ерудит, автор академічної праці про мертву фіно-угорську мову «Мерянский язык», опубліковану в Києві в 1985 р.; доктор філологічних наук, професор,  член-кореспондент НАН України. Любов до слова, до мови успадкував від батька, одного з творців «скрипниківки», правопису, до якого ми ніяк не повернемося… Мовознавець-україніст Борис Ткаченко був розстріляний НКВС у 1937 р. А ще О.Б.Ткаченко автор віршів і поетичної прози, для яких має  псевдоніми – О.Косолап (це – уклін дідусевій матері) та О.Горленко (уклін бабусиній родині).  Кількісно поетичний доробок Ореста Борисовича Ткаченка невеликий – десь у межах сотні. Єдина збірка поезій (і то у співавторстві)  датована 2000 р.,  хоча перший вірш написано весною 1941 р. Свій пізній поетичний дебют, який припав на 1994 р., Орест Борисович пояснює власною вимогливістю до свого захоплення, проте  колись раніше він таки наважився показати свої поетичні спроби Борису Антоненкові-Давидовичу і дістав від метра й знавця прихильний відгук. Автор не згадує, які саме вірші читав Антоненко-Давидович, та припускаємо, що вимогливому читачеві мали би сподобатися ті твори, які позначені особливим поглядом на світ, умінням бачити точні, а то й жорсткі деталі – відповідно до часу, описаному в них. У доробку Ореста Борисовича Ткаченка вирізняються як урбаністичні, так і  пейзажні та ліричні замальовки. Римовані і неримовані рядки зворушують сповідальним автобіографізмом, як от у вірші «Безсонної ночі…»: «Безсонної ночі / згадуються / недобачені краєвиди, / недочитані книжки, / недоспівані пісні, / недолюбленні кохання, / недозазнані долі. / Спалахують / на екрані пам’яти / кадри фільмів, / часом утішних, / частіше журливих, / стосовні літ відлетілих, / тих, що колись / були життям./ Спалахують і гаснуть / кадри фільмів, / які не мають кінця». Поетична творчість будь-якого вченого – явище по-своєму унікальне: здається, що людина, яка все знає про ямби-хореї, не може відсторонитися від цих знань і віддатися плину натхнення, своєрідного забуття. Часто так і є: раціо панує над емоціо… Ось і твори О.Б.Ткаченка – там привертає увагу сонет, там – гекзаметр, а там – хокку (хайку); не залишилася не поміченою ритмомелодика поетів-модерністів Олександра Олеся, Грицька Чупринки, Миколи Вороного… Я б додав, що відчутно вплив навіть раннього Михайля Семенка, а ще, як не дивно, Кирила Транквіліона Ставровецького, проповідника й поета середини XVII ст. – маю на увазі авторський дозвіл читати чи й співати його ізосилабічні вірші «на свою потребу».  Орест Борисович також обумовлює в есеї «Харків (Москалівка, Володимирська, 24)» у зв’язку з піснею «Із-за гори кам’яної»: «Початок відомої, тоді часто співаної, пісні. Отож, при читанні вголос, це місце можна й проспівати». Поетичним замальовкам Ореста Борисовича притаманна продуманість  віршованого слова, контрольована емоція, а водночас і певна гра, експеримент, – як от у віршах, де всі слова починаються на одну літеру: «Сніг спада, спада. // Срібно-сивий, сіється // Серед сірих стін» або «Сріблистим сіє. // Сивіє сніг суворим // Старечим сумом».  В одному з есеїв поет наголосив: «Навіть найінтимніший, найособистіший український вірш, якщо його добре написано, – набагато дієвіше зброя в боротьбі за українськість, ніж найпатріотичніша, але нездарна громадянська поезія, яка тільки дискредитує нашу літературу». Тож ми й пропонуємо читачам щиру стриману лірику поета Ореста Борисовича Ткаченка (Олександра Косолапа).

 

 

 

 

Орест ТКАЧЕНКО

Із циклу «Спогади»

 

***

Уночі, як задиханий кінь, летів паротяг,

А за ним стугоніли і мчали вагони,

Крізь безкраї ліси, крізь поля у неміряні гони

Він їх тяг, він їх тяг, він їх тяг.

 

Наче в чорну безодню ринув потяг у ніч,

І вагони наляканим стадом тікали,

Ніби птаство у вирій, від виру війни відлітали

Вони пріч, вони пріч, вони пріч.

 

У вогні, в крові позаду лишавсь рідний край,

І багато очей у ту ніч не змикалось,

І у стуку коліс завмерлому серцю вчувалось:

«Прощавай! Прощавай! Прощавай!»

(Осінь 1941-ого року. Їдемо на Урал).

 

Із циклу «Смутки й сподівання»

 

ДОРОГОЮ

В лунах коліс

Ліс по боках пролітає.

Скільки б нас потяг не ніс,

Біг свій колись він скінчає.

 

Так наших днів

Десь течії обірватись.

Знов до початку років

Нам не судилось вертатись.

 

Тим-то спіши

Шлях свій верстати з користю,

І не сквернись , не гріши

Ні марнослав’ям, ні злістю.

 

Час не марнуй,

З мороком бийсь до загину

Сил і життя не шкодуй,

Щоби розбуркать Країну.

 

Здавна сліпець,

Врешті нарід твій прозріє,

Стане початком кінець,

Втіляться мрії.

          Залізниця Москва–Ленінград

              (нині Санкт-Петербург), 1982 р.

 

Із циклу «Стежкою серця»

 

***

Літній день осіннім здався,

Вітер в полі розгулявся,

Розгулявся, розходився,

Щоб я з милою не стрівся.

 

Заревів, завив, ревнивий,

Вітер жовтий, довгогривий,

Заміта сліди-дороги,

Де ходили любки ноги.

 

В очі куряву жбурляє,

Серед шляху зупиняє…

Тільки годі зупинити,

Чуєш, вітре злий, сердитий!

 

Я кохану привітаю,

Вий тоді, ридай з одчаю.

Двох сердець не спинять пісні

Всі твої ридання злісні.

             (Каменськ, літо 1945-ого року)

 

Із циклу «Серед снів самоти»

 

***

Коли на місто спадає сніг

І стихлі вулиці сон змагає,

Коли намисто вогнів згасає,

Так добре міряти далеч доріг.

 

В іскристий, чистий, сніжистий світ

Так любо йти й мети не шукати,

Оком безклопітним споглядати

Білих сніжин неквапливий політ.

 

Лагідно, легітно сніг паде,

Тихо кружляє, сипле, лягає,

Біллю пухкою ніжно встеляє

Чорне, відпорне каміння тверде.