«…Не піддаються якійсь шліфовці…» (Дмитро Шупта)

 

 

Листи часто відкриваються по-новому, по-іншому. Особливо, коли почитаєш розуміти, що підійшов до того моменту, коли крім тебе їх вже «ніхто і ніколи»…

В листі Дмитра Шупти до  Юрія Рогового (друкується зі скороченнями – Ред.) подано кілька віршів, в яких згадується ім’я Феодосія Рогового (27.08.1925 – 4.05.1992) – старшого товариша, можливо, порадника і поціновувача.

Звичайно, сам Ф.Роговий у свій час їх не читав-не бачив. А втім… хто може знати те, що знає тільки ВІН?.. Як сказав би Петро Сорока.

 

 

«14.04.2007 р. Одеса

Добрий день, дорогий і славний козаче Юрію Феодосійовичу!

З великою вдячністю повідомляю, що збентежений презентом настільки, що не можу випірнути з-під хвилі почуттів, які накотилися в цю мить спогадів, спогадів таких приємних моєму серцю.

Ви мене змусили пригадати чи не найкращі дні півстолітньої давності, дні, яких було у мене зовсім небагато.

Вашу книгу, з виходом якої щиро вітаю Вас!, я читатиму поабзацно і перечитуватиму ще багаторазово. Сподіваюся розговітися, з Вашого дозволу, на рецензію. Та, біда, не бачу, де її видрукувати: з «ЛітУкраїною» стосунки не склалися, а полтавські газети, як змовилися, всі дають мені одкоша. Хіба що ризикну надіслати до «Рідного краю».

Як Ви помітили, мені не вдалося втовпитися зі спогадами ні в книгу про Григора Тютюнника, ні в інші, такого ж плану, а все – через В. зі С. та інших валенродистів, до яких душа не стояла й не стоїть.

В моїх давніх записників дещо було і про відвідування Полтави, і про мій полтавський період лікарювання у залізничній лікарні на посаді завідувача терапевтичним відділенням, де, щоправда, затримувався я не надовго, та все те було вичищене під час трусу, коли у жовтні 1983 мене схопили й кинули в катівню Лук’янівки. Випадково дещо зберіг мій брат, нині покійний, який мешкав під Уфою…

Пригадую, мене І.О.Кишинський викликав з Криму в Полтаву на семінар самодіяльних поетів, що відбувся в ОБНТ. Як згадка про цю подію – зосталася гуртова світлина. На цьому семінарі була й полтавка, нині покійна, Ганна Величко. Саме вона вперше до моєї свідомості донесла, що в Полтаві є поет Михайло Булах та Феодосій Роговий і Петро Ротач.

Після сірої зустрічі «семінаристів» з композитором О.Білашем невдовзі була й така несподівано бажана зустріч із згаданими письменниками, але ця зустріч запам’яталася, про неї навіть збереглися начерки віршів.

 

Сповідь

Безвихідь скрізь, хоч лускайся від розпачу,

Коли тебе тасовано у грі…

Сповідувався Роговому й Ротачу

Та Ворсклі, та Івановій горі.

 

Від розпачу до чарки алкоголю

Не кожен з нас нові гріхи зверша.

Повік уже свого страшного болю

Не викричить, не вистогне душа.

 

Чай з Ф.Роговим

А будинок мов медом намащений,

Не минав я, хоч ти мене вбий!

І забіг в «Комсомолець Полтавщини»,

Де редактором був Роговий.

 

Він для мене був, наче окрилювач, –

Мав високий життєвий зазив.

Привітав Феодосій Кирилович

І до чаю мене запросив.

 

…В Крим мене ти гукала, дорого,

За вікном абрикоса цвіла…

Чашка чаю тоді в Ровогого

Найсмачніша для мене була.

 

Пригадую, як за головування в Спілці Козаченка, Григір Тютюнник раптово запропонував мені піти з ним на Орджонікідзе, 2. Спустившись у підвал, там серед хабоття Григір Михайлович видобув портрет свого брата Григорія, портрет, який перед тим висів, серед інших, у Спілці на чільному місці. Григір з притиском сказав: «Ходімо, братику, додому». Того портрета ми з ним віднесли на вул. Раєвського. Про це десь є вірш мій… надрукований, як і ось такі:

 

 

***

Ф.К.Роговому

Було б усе поставити на карту,

Востаннє ризикуючи, проте,

Якби ж я мав відношення до «Гарту»,

До футуризму чи до ВАПЛІТЕ.

 

А так, повірте, любий Феодосію,

Я рідним краєм ще не нагордивсь.

Подамся я у Крим, у Феодосію

Чи у село Куріньку, де родивсь.

 

Від берега морського і до Удаю,

Де чужина і там, де рідний дім,

Я всюди почуваюся приблудою

І  зайдою чи зайвим – несвоїм.

 

То ж треба, врешті, так мені знекровитись.

Задушно в хаті – вибіг я надвір.

І ні з ким, окрім Вас, тут перемовитись.

Біль терпить перлюстрований папір.

 

Я із села, де доля зла й сич ухає…

Ні! Я не з «Гарту» і не з ВАПЛІТЕ.

Мій бог – парторг, що скрізь мене підслухає

Й про мене нісенітницю сплете.

 

Затоплені поселення

Затоплено колядки і щедрівки,

В болоті штучнім плава перегній.

У мить, коли не стало Пугачівки,

Зірнула пам’ять болем ностальгій.

 

Не дався нам шмат хліба дармовий.

У час дозвілля ми не ловим ґави

Якби не Феодосій Роговий,

Не Ротач – не було б уже й Полтави.

 

Вірші, написані під враженням від наших зустрічей: «Калнишевський», «Сіркова ніч» тощо потрапили до моєї першої збірки, як і в подальшому «Прощання з Григором Тютюнником».

Ми з Феодосієм Кириловичем поруч стояли біля Григорової труни.

 

Смерть Михайла Булаха

(про неї довідався від Ф.Рогового)

– Ми вас багатьох перекалічим! –

Нам у душі нелюди кричать.

Молодим, іще сорокарічним

Догорів на полум’ї багать…

 

Не бував круїзом у Стамбулах,

Не відвідав навіть Бухарест…

Помирав поет Михайло Булах

У селі самотнім, наче перст.

 

Із життя пішов у вічний морок

У такий погожий світлий день.

А було поету – тільки сорок –

Це фактично молодість лишень.

 

Ці вірші не піддаються якійсь шліфовці, тому перед Вами вони – в первісному вигляді, як слід вважати, сирі. Вибачайте.

Вам же зичу міцного здоров’я, подальших успіхів та всіляких благ!

З  пошаною Дмитро Шупта.»

 

Дякую, шановний Дмитре Романовичу! Тепер і Феодосій Кирилович почує.

 

До друку підготував Юрій РОГОВИЙ

 

                                              с. Пироги на Полтавщині, 12.07.2018