Не монтуйте поетові день

Василь КЛІЧАК

 

Диптих

1. Дві жінки

Першу жінку, що Бог сотворив,

сатана у раю спокусив

і гріхом тим утішився дуже.

Бо від першого того гріха

блуду вогнище все не втиха

й сатані воно – справжнє оружжя.

 

Він зазнався в гордині своїй.

І Творцеві дав виклик на бій.

А Господь теж звернувся до жінки.

Через янгола Він їй явивсь.

Син в утробі Її воплотивсь.

І нова почалася сторінка.

 

Ймення їй – порятунок усіх,

що несли первородності гріх

і, здавалось, ідуть до загину.

Шаленів на землі сатана,

ніби просто хотів, щоб війна

із Творцем довела до руїни.

 

І явився той Син на Різдво.

І тримала в руках божество

Богородиця Діва Марія.

Перша жінка спокусі далась.

І диявол, ще той ловелас,

упокорити людство затіяв.

 

Та не вийшло , бо Син той Людський,

Він же Божий. І він же Святий,

подолав Свою смерть Воскресінням.

І Марія, як жінка проста,

заступила собою, Свята,

перше Євине гріхопадіння.

 

І якщо слуги ті сатани

Янголятками спершу були,

то зреклися Божистого роду.

Вибір їхній. І сам сатана

зненавидів Марію сповна

за її чистоту благородну.

 

І триває, триває, трива

та війна і не рік, і не два,

а століття і тисячоліття.

І не видно їй зовсім кінця.

І безмежна терпимість Отця

до прогрішень людського поріддя…

 

2. Люцифер

Він найсвітліший був з усіх створінь.

Хотів очолити всіх янголів і людство.

Та виникла загроза для стремлінь.

Тож проявились заздрощі й паскудство.

 

Мав народитись – знав – Господній Син.

Відмовився Йому він поклонитись

і визнати.

Змінився часоплин.

Усталені й тверді порвались ниті.

 

А ще відкинув рішення Його –

Марію Діву визнати Царицею.

Гординя пожирала, як вогонь,

Люцифера і однодумців ницих.

 

Ще й досі він шугає в небесах,

не можучи сягнути Емпірею.

Хотів же бути, попри Божий страх,

Володарем над небом і землею.

 

Якби ж він сам.

А з ним ще тьма і тьма

тих, що, як він, упали з Емпірею.

Несамовитий в злості, що нема

такого, як в Ісуса, привілею.

 

***

Рідний дім руйнується потроху.

Тиша мертва, як заснулий звір,

що збудивсь і за поріг почовгав

та й сховавсь в якійсь із темних дір.

 

Піднялась підлога під дверима.

Ледве відчиняються вони.

Піч мовчить і вогником не блима.

Скучила вона за поліньми.

 

Оберемок наберу в стодолі.

Довго буде розпал. Довго. До…

Врешті-решт піддасться моїй волі

Той вогонь святий, як на Різдво.

 

Мовчки підкидатиму поліна.

Татів рух мигне в очах в ту мить –

Стільчик. Лікті в сажі на колінах.

І цигарка, що в руці димить…

 

***

Хочу приїхати в Джурів

І берегом Рибниці вздовж,

Де буки і сосни в зажурі,

Чи сонце пектиме, чи дощ,

Іти собі мовчки до Рудник

Отак, як ішов школярем

Чи вранці, чи ввечір, чи в будні,

Чи в свято, чи в будь-яку з тем,

Які мене не зупиняли.

І не заростали стежки.

Чи є вони зараз? – Не знаю.

А йшов би, ішов залюбки.

І ноги, напевно, згадають

Й нестимутьдодому мене

Туди, де ніхто не чекає.

Лиш думка ножем полосне…

 

Зело

Павлові Мовчану

 

Був день голубий березневих канікул.

Тривав у столиці шкільний семінар.

Його пам’ятатиму, певно, довіку.

А пам’ять про нього роздмухує жар.

 

Уперше побачив відомих поетів.

Із трепетом юним дивився на них.

Було. Відгуло у стрімкім часолеті.

І враження чисті розтали, як сніг.

 

Відвідав тоді поетичну крамницю.

І вийшов із неї із клунком книжок.

Вже вдома узявсь по одній роздивиться

в надії відчути легесенький шок.

 

Не знаю, чому я придбав ту брошурку.

Точніш, не брошурку, а книжку тонку,

що мала, звичайно, тонку палітурку

і мову у віршах зовсім не таку,

 

як в інших поетів. Читав її щиро

і так прислухався до дивних словес.

І в день, який бачив поет, я повірив –

виткий, холодкавий, похітливий весь.

 

Та мова його мене заворожила

у книжечці, названій просто – «Зело».

І трави за вікнами мовби ожили,

напнулося в кожній травині стебло.

 

Інакшими стали рослини й дерева.

Розширився простір у межах вікна.

В ту пору весняну мені, школяреві,

відкрилася творчість Павла Мовчана.

 

Не зналось тоді, як опереній пташці,

які у прийдешньому ждуть відкриття.

І станеться так, що з поетом в упряжці

ми йтимемо довгу дорогу життя.

 

Невже таки довгу, що аж на чверть віку?

Зусібіч оточену щедрим зелом.

І що на ній треба іще чоловіку? –

хоч крихту, наповнену свіжим теплом.

 

І щоби росли оксамитові трави.

І їх не топтали в донецьких степах

ворожі колеса, мармизи леправі,

що палять зело, відчуваючи страх,

 

бо всього не спалять. Його – ціле море,

в якому ніяк не дістатися дна.

Буяє зело, як музичні акорди

в симфонії звуків Павла Мовчана…

 

***

Згадалося таке – як був малий,

Любив кіно понад усе на світі.

Пригадуєш, як стрічку привезли,

І клуб немов тріщав, людьми набитий.

Не втрапив ти в середину тоді.

Біля вікна стояв побіч екрану.

Перед тобою хлопці молоді,

З-за їх плечей дивитися погано.

Шукав цеглини і ставав на них.

Та все одно була то суща мука.

Як не крутився, та з фрагментів тих

Не позбираєш те кіно докупи.

Бо що ті звуки, викрики чудні

На тлі немов дрантивої картини.

Їх не збагнути, а тому сумні

Були у тебе очі, ще в дитини.

Як гарно люди гомоніли! Ти

Вдивлявся в їхні радісні обличчя.

Додому йшли. Мигтіли, мов хрести,

Перед очима кадри таємничі .

– А пам’ятаєш? Видів? – Хтось питав.

І ти казав, що видів, пам’ятаєш.

А що насправді ти запам’ятав?

А що ти видів? Що ? –

І сам не знаєш…

 

***

Джелеп Андрій і Роман Гуцуляк –

хлопці, якими пишається всяк,

хто народивсь на землі прикарпатській

чи на вкраїнських просторах козацьких.

Стала про них говорити Європа .

Що вона каже, сама не второпа.

Знаєм без неї, ціна перемоги

важко дається, аж до незмоги.

НАЙВАЖЛИВІШ – на килимі борцівськім

ті, що шанують мову вкраїнську.

Це особлива, радісна втіха!

Наче подалі відсунулось лихо,

Що поселилось на східних теренах,

що«гаваріт» на спортивних аренах.

Ні, не сприймають такого ніяк

Джелеп Андрій і Роман Гуцуляк.

 

***

Не монтуйте поетові день.

То для нього справжнісінька мука.

Налаштований протии принуки,

Він відмінний від інших людей.

Може, видасться вам це смішним.

Диваки ж викликають насмішку.

Їм не встелена мохом доріжка,

І життя не здається нудним.

Воно йде собі так, як іде.

Воно, звісно, могло б іншим бути

без осягнення власної суті

у звичайний поетовий день…

№17(205) 25 серпня 2017