Наворожу собі морський прибій

 

Наталя МАТЮХ

 

Не віддавай мене, не віддавай

нізащо і нікому, і ніколи!..

Шалений вітер котить наш трамвай,

Мов жовтий овоч в огудинні колій.

 

Від холоду збілівши аж до вій,

не боячись проґавити зупинку,

душа вбирає кожен погляд твій,

мов дорогі монети у копилку.

 

Короткий, довгий —  срібні, золоті…

Я це безумство зупинити мушу!

Бо раптом щось знеціниться в житті —

Хіба посмію я розбити душу,

Щоб заплатити за коротку мить,

за божевілля, тихе і шалене?..

 

Заплющу очі — а душа щемить,

так глибоко ти дивишся на мене…

 

***

В цю ніч не може буть ні вбивств, ні грабувань,

і не питай мене, яка у тім причина, —

бо цілий світ тремтить від ніжних коливань

між наших вуст і рук, і крил поза плечима.

 

Бо місяць нас вінча одним на двох вінцем,

бо на щоці моїй він м’яко аж до ранку

обводить профіль твій своїм легким різцем

і в шепіт мій вбира, мов у гарячу рамку.

 

Бо ще метелик спить у свіжім ще гіллі

(хоч літо вже згорта останні кілометри),

бо ми ще в небесах й ніяк не на землі,

де нам послав Господь страждати і померти.

 

Бо ще не смію я упасти горілиць

і крикнути, що нам людські набридли ролі!

Бо ми — лиш двоє птиць, всього лиш двоє птиць,

які своє гніздо звили на міннім полі…

 

***

В ніч золоту, як зерно на стерні,

вільну від злочинів, сварок  і гульбищ, —

тихій, безсонній, самотній мені

раптом здалося, що ти мене любиш.

 

І похитнувся, аж вирвався світ

з темних думок та із вицвілих рубищ! —

Може, уперше за тисячу літ

дійсно це правда, що ти мене любиш?..

 

В храмі вітрин, де, мов свічі, слова,

де не цілуєш мене ти (бо люди ж),

як воно світиться, плаче, співа —

дивнеє диво, що ти мене любиш!..

 

Знаю, в житті переплутано все:

хто тут підкаже, де знайдеш, де згубиш?..

Але заступить мене і спасе

тільки надія, що ти мене любиш…

 

***

Люби мене, нехай не вечоріє!..

 

Пречиста Діво, радуйся, Маріє,

що в світі цім, який крізь біль співа,

сказати є кому такі слова.

Сказати й не боятись помилитись

так само, як уранці помолитись,

щоб знов сьогодні Бог святий беріг,

як вчора, душу, тіло і поріг

єдиного на суші й на воді,

жаданого у щасті і в біді

того, кому віддам тепло і силу,

і пристрасть вибухово-клавесинну, —

все, що в мені довіку не змарніє…

 

Пречиста Діво, радуйся, Маріє!..

 

***

Сьогодні день Святого Валентина.

І так мені тебе не вистача!

І вже любов — завжди така дитина —

чомусь не хоче в жмурки чи в квача.

 

А хоче просто засвітити свічку,

спалити невідправлені листи,

а потім втрату, як звичайну річку

(скажімо, як Дніпро), переплисти

в одній із найстрункіших древніх лодій,

веселих маків повній до країв,

які змогли б печаль усіх мелодій

розворожити в імені твоїм!..

 

Десь має бути одинокий острів —

там тільки хвиля б’ється об моріг,

туди єдиним найдорожчим гостем

ніколи б ти дістатися не міг…

 

Та навіть якщо згадки гільйотина

і там шаленим зблиском обпече, —

моя душа (вона таки дитина)

здригнеться, засміється і втече!..

 

***

З вуст в уста як пароль:

«Прибуває вечірній експрес»…

Оживає перон,

емоційний смакуючи стрес.

Хтось розгойдує світ від землі аж до самих небес…

Ну, звичайно ж, це він — твій вечірній

столичний експрес!..

 

Ти — мов птах, що в цю ніч

між приїджджих людей заблукав.

І лечу я навстріч,

й наче крила — рукав об рукав.

Нас, мов літня вода, обмиває-минає юрба.

Ти  щось кажеш мені? Нам вже час відніміти хіба?..

 

Це — єдине таксі,

що чекало лиш нас, не когось,

що було, як усі,

доки легко зітхнуло — і ось

вже над містом пливе, мов по вкритій вогнями ріці,

обережно, щоб спав мій мізинчик у тебе в руці…

 

***

Господи, сьогодні ж Вознесіння!..

Ллється з неба Благовість свята

на найпершу зав’язь і насіння,

на усе, що ходить і літа.

 

В рушниками прибраній кав’ярні

з нині несмачним мені меню,

попри всі самовмовляння марні,

перша я тобі не подзвоню,

а, усі з-над тебе знявши німби,

замаскуюсь під німий наїв,

бо мене вже й так багато ніби

стало в деннім розкладі твоїм…

 

Поклянусь великому Предтечі

шанувати заповіді всі,

й хай від’їзд подібний мій до втечі,

стане він єдиним зі спасінь!

І нехай… Але чому, навіщо

і коли це врешті-решт мине?.. —

Голос твій, неначе Суд Найвищий,

телефонно виклика мене.

 

І така в нім впевненість всесильна,

що тріщить стіна моя глуха…

Господи, сьогодні ж Вознесіння,

вознеси, не допусти гріха!..

 

***

Наворожу собі морський прибій,

високу хвилю в хусточці рябій,

наворожу що зможу й що не зможу:

пісок гарячий, сонце, днину гожу,

дівчатко із татарськими очима,

що в ролі господині певним чином

комусь траву на пагорбі скубе,

й на круглім білім камені — тебе…

 

Кокетка-чайка поправля маніжку,

ти ж, як завжди, читаєш мудру книжку.

І так нам добре вдвох, і так надійно,

ні миттю не буденно, лиш недільно!..

Десь кухарі для нас готують страви,

і ліньки навіть думати про справи,

хіба спитати можна не нове:

«Ну, як там Карл Дванадцятий живе?..»

 

А вдалині пливе зелений парус,

тремтить повітря, мов крихкий стеклярус,

край берега — мереживо з медуз…

Від ніжності душа втрачає глузд…

Та це, звичайно, буде лиш в уяві,

аж поки зблякнуть обриси яскраві

й проллє реальність капосну іржу

на весь той блиск, що я наворожу…

 

***

Ну ось і все. І потяг вируша.

І ніби навпіл крається душа.

Перон з тобою разом відплива,

останні обриваючи слова.

Прости мені, прости мені, прости

усі ще не написані листи,

усі ще не озвучені дзвінки,

усі привіти серця і руки.

 

В маленькім старомодному купе

ще світло по-вечірньому скупе,

ще захід між фіранок — мов свіча,

ще провідник не пропонує чай,

ще подих твій біля мого чола,

немов легке весло біля човна,

ще голос твій бринить у голові,

мов джерело в некошеній траві.

 

Ну ось і все. І ніби не було —

не марилось, не гріло, не цвіло,

не плакалось в подушку уночі,

не сяяло, як сонце на мечі.

Тепер, якщо зумієш, то прости

мої ще не написані листи,

мої ще не озвучені дзвінки,

мої привіти серця і руки…

 

***

На цім вікні лишу лиш білі квіти:

поллю їх, приголублю — й вже ми квити.

А всі рожеві, жовті, голубі

й такі, що аж не снилися тобі

(відтінків двадцять п’ять чи двадцять шість),

переселю до інших гарних місць.

 

Нехай внизу біжать автомобілі,

а тут «ростуть» морські корали білі —

сусіди квітів і веселих риб,

які, аби схотіли, то могли б,

напевне, здивувати цілий світ,

з води на білий виплигнувши цвіт.

 

Тут зазира крізь шибки біле небо —

ледь сторожко, щоправда: не збагне-бо,

чому поскрізь панує білий культ.

А ще тут акварель забігла в кут,

де я у білім платті, що сама

мережила (його давно нема).

 

І тільки жаль — в малесенькій кімнаті

на світлім чистім біло-білім святі,

котре немов зібралось до вінця,

нема блідого тихого лиця,

яке над всі знайомі досі лиця

щоночі невблаганно-біло сниться

й на білий аркуш вранці висіва

невидимі, як білий біль, слова.

 

***

Розбуди мене завтра, о шостій,

ворухнувшись у тихому сні

й тим порушивши вранішню жорсткість,

після спеки холодну, як сніг.

 

За півтисячі й три кілометри

я почую твій порух легкий

і, як поле від кроку Деметри

чи купава від сплеску ріки,

теж прокинусь, схоплюся з постелі —

аж зітхне її теплий сувій,

ніби кущик лаванди, по стеблах

пропустивши заряд грозовий.

 

На розчахнутім в літо балконі

задивлюсь, мов уперше в житті,

як по небу розгулюють коні —

в синіх гривах стрічки золоті,

як летить по бульвару тролейбус,

як тугішає липовий цвіт,

як розгадує сонячний ребус

весь живий розколошканий світ…

 

А коли вже й будильник, здригнувшись

на столі, серед крапок та ком,

й, певно, сам по собі увімкнувшись,

захлинеться ревнивим дзвінком,

я збагну, що як дощ по дотичній

для землі, спопелілої в зойк,—

так для мене цей телепатичний

і єдиний з тобою зв’язок!..

 

Розбуди мене завтра…

О шостій…

 

***

Коли зима осінні атрибути

на крижаному спалює вогні,

не дозволяй мені тебе забути,

не забувай наснитися мені.

 

І навіть як одважуся збагнути,

чи це потрібно, чи насправді ні, —

не дозволяй мені тебе забути,

не забувай наснитися мені.

 

Такі сніги й такі над ними ночі!.. —

ні пензлем описати, ні пером:

біжать шляхи, немов річки молочні,

де кожна з площ — потоплений пором…

 

Старих дерев багаторукі будди

стоять такі величні та сумні!

…Не дозволяй мені тебе забути,

не забувай наснитися мені.

 

Мине доба — і знову все по колу.

І знов на шибці, випливши в зеніт,

мого лиця обманну непокору

освітить білий місячний магніт.

 

Та поки сяйво, де зі мною був ти,

Не поховали брили кам’яні, —

не дозволяй мені тебе забути,

не забувай наснитися мені!..

 

***

Який мороз несамовитий,

які беззахисні сади,

як личать сині оксамити

столам із білої слюди!

 

Як застилав їх довго вечір

і як їм заздрили гілки!..

В якій невинності овечій

скрадались сутінок вовки!..

 

Як всюди моторошно й гарно,

які величні і святі

із піднебесної книгарні

сіяють книги золоті!

Які в них вічні й мудрі теми,

яке багатство світлих знань!..

…І як я скучила без тебе —

аби ти знав, аби ти знав!..