Музика і мати

 

Олесь ВОЛЯ,

письменник, мислитель

Мій талановитий земляк з Михайлівки Царичанського району (це в якихось трицяти-тридцяти п’яти кілометрах від Винників, де я народився) подарував свою книгу,  видану друком  місцевого видавництва. Назва – «Музика і мати».  Книжка друкувалася коштом автора за рахунок проданого від корови молока, яку поет тримав у особистому господарстві… (?).  В книзі вибрані поезії, рядки, незвичні словосполучення, переклади, статті, есеї, листи, пісні, уривки зі щоденника.

Зізнаюся, я навіть  не сподівався, що Михайло Дяченко настільки вразить своїм доробком. А таки вразив! Ще й як уразив. Узявши книгу до рук,  протягом ночі її прочитав од титли до титли і зробив  для себе втішливий висновок: Михайло  – поет на рідкість густий у слові. Просто густенний.  Упало в око й те, що вірші його народжені самим  життям, конкретними-конкретісінькими враженнями й митями,  терніями колючими, падіннями гіркущими душі, злетами її безоглядно-захопливими, так, мовби й труднощів-клопотів не існувало й не існує. А вони ж  особливо нещадно й нещадимо супроводжують  щоденно селюків і насамперед тих, котрі хліб на  земне проіснування добувають в поті чола свого. Слово Михайлове  рідне мені.

Подумалось несамохіть і те, що, може, творче мотто: «пишу, як живу, живу, як пишу» чи не найдужче, найточніше підходить обдарованому земляку.

Слово Михайлове  рідне мені настільки, що, здавалося, то не його рука водила пером – моя. Бо ж одним, спільним болінням-одкровенням  ми страждали й страждаємо…

 

…і все то мати,

музика і мати, –

радіти серцем, крила

розкривати,

у прірву падати, у

пісні воскресати!

два дива в світі –

музика і мати…

1977

 

над моїм широкостепим краєм,

над Дніпром, що в очі сріблом б’є,

ранок-кобза сонце-пісню грає

і туман, як голос, розтає…

1971

 

славний ранок у житнім брилі,

що стоїть на блакитній ріллі

на одній, як лелека, нозі –

по коліна в росі…

1972

 

якийсь високий нетутешній дощ

пройшовся садом, травами, лугами,

протупотів полтавськими шляхами,

пробігся полем впоперек і вздовж;

подавсь до лісу, вибіг на галяву,

заполонивши горлиці уяву,

і та притихла й винувато змовкла,

сидить тепер німа на дубі, мокне

і слухає як рясно ліс шумить,

як десь вгорі – гримить,

гримить,

гримить!

мільйоном звуків заридала тиша,

мовчить пташина бідна і не дише…

1973

 

Джурене

Джурене – моя крихітна річечка, –

між літами й житами стрічечка.

 

хліборобського краю донечка,

у тобі й над тобою – сонечко!

 

світла пісня твоя – наче юність моя,

ти співаєш-течеш крізь поля, за поля…

 

а колись же мене… та й не буде мене! –

сумно будеш текти в далечінь, Джурене…

 

не забудь же мене, не зкохай, Джурене.

скільки вод не спливе, скільки літ не змайне!

1980

 

б і л и й  світ, коли є така музика.

а в тій музиці – оленя  біг.

диво музика. Вітер-музика! –

Гріга музика…

дихати гріх…

1978

 

куди ти, серце, мчиш?

в яку весну весненну?

– в любов, поете…

 

Авторові «Твоєї зорі»

…і стоїш на солодкій землі, –

на отій, що тебе породила,

на отій, що тебе підняла,

розум, силу та вроду дала,

словом-піснею напоїла

і людиною нарекла…

 

захлинаєшся крилами щастя…

1976

 

Поезія  Михайлова як голос Бога ніжний і святий. Наповнена по вінця музикою сонця, любов’ю до квіту-трав  запашних полтавських, запахами їхніми неповторними просочена; добром і світлом усюди проникненним – юним і неповторно–проминущо-молодим. Тому Михайлову поезію береш до серця спрагло, трепетно і водночас беззастережно й удячно. Принагідно цитую запис із його щоденника. Ось як він її, посланницю небес, розуміє: «Поезія – це іменини серця, краса життя, помножена на  чистоту його сприймання, поезія – це свято білої лілеї…». Або такий геніальний запис: «мені здається, мати вміє все…».

Немов ножем різнуло й поетове зізнання:

 

дуже степ широкий

дуже яр глибокий

дуже тиск високий

дуже зле життя.

серпень, 1990

 

З циклу «Одкровення поета»  такі рядки у щонайглибші закамарки  душі засіли :

 

Любов поета

я любив із такою силою,

що в той день, коли я любив,

сонце сходило на хвилину раніше…

жовтень, 1997

 

гордість поета

українця в мені по вінця,

навіть більше,

та я – не п’ю…

жовтень, 1995

 

Травень поета

пишу диктант.

диктує – соловей.

грудень, 1997

 

Пекло поета

горю, горю – всіма вогнями слова…

січень, 1981

 

у мови – такі умови:

правдива,

предивна,

пречиста…

листопад, 1995

 

Майстерні, фахові й переклади  поетичні  Михайла Дяченка зі світової класики:  Педро Кальдерона, Федеріко Гарсія Лорки,  Олександра Пушкіна, Михайла Лермонтова, Олександра Блока, Анни Ахматової, Бориса Пастернака, Олександра Твардовського; в прозі – нашого земляка-полтавця Миколи Гоголя.

…Різнобічний, неповторний Михайло Дяченко. В слові він кохається до сліпучої разючості щиро, провидюче. І все ж  не полишає думка: побутові умови вижиття Михайлові були й  лишаються надскладними, виснажливими й незаслужено жорстокими, а отже, коли б не такий  важкий хрест доля йому вручила, він зробив би набагато більше. Проте, може, мені  так  тільки думається. Але… хай би там що і як, поет зробив і робить усе, що в змозі. З 70-літтям тебе, брате! З роси і води.

м. Київ