Моє серце – зелений шовк

 

Хайрі Хамдан

Хайрі Хамдан належить до письменників, які працюють на стику двох цивілізацій – європейської та азійської. Він народився 1962 року в Дер-Шарафі на Західному березі ріки Йордан. 1967 року сім’я емігрувала в Йорданію, там Хайрі закінчив гімназію. З 1982-го живе в Болгарії, де отримав вищу освіту. Він не тільки пише і видає власні книги двома мовами – болгарською та арабською, а й перекладає з болгарської на арабську і навпаки. Вірші взято зі збірки «Одного життя недосить», що побачила світ у Софії 2016 року.

 

***

Такі близькі

я і ти – ми завжди були

більше, ніж один,

менше, ніж два.

 

***

Маю досить,

щоб нагодувати

ворона, котрий випадково

згубив свій шлях,

сів на моє вікно

якраз перед тим,

як місяць ковтнув

диск сонця.

 

***

Байдужість – коли в темряві танцюєш сам,

байдужість – залишати двері надвір

відчиненими,

коли навіть злодієві неважко пройти

крізь них.

 

***

Бездушна піщинка,

народжена в храмі пустелі,

самотня, одягнута в золотий плащ,

нагадує про споконвічну спрагу

одного минущого людства.

 

***

Моє серце – зелений шовк,

чорне мереживо.

Моє серце – прискорене танґо

й столиця.

Моє серце – верба,

розквітла магнолія.

Викиньте зайвий багаж,

зручно влаштуйтесь,

прийдіть на гостину до нього,

воно вас нагодує,

серце моє – столиця,

в якій нема

синьої зони.

 

***

Коли

твій

потяг пускається

на

північ,

мої кораблі

швартуються

на півдні.

Відчуття напрямку

надовго

збилося.

 

***

Глибоко входжу в теплі води морські,

поки я одягав солом’яного бриля,

осіннє листя, пожовкле, розсипалося довкола.

 

***

Чисте серце – вільне від спогадів,

хочу тобі подарувати.

Сильні руки – що тебе носитимуть з легкістю,

хочу тобі подарувати.

Пісню – дзеркало життя,

хочу тобі заспівати.

 

***

Навколо повні діжки сміху,

тільки що двоє пристрасно

цілувались,

обіцяли собі весну і сонце.

Нічого, що весь час

не спинявся дощ.

 

***

Оскільки він не вміє ненавидіти,

всі жінки йому однаково байдужі.

Вибір моряка більш ніж ясний:

тільки з нею зостатись.

Мов бездомній бджолі, що кружляє

від квітки до квітки.

Як тобі вдається завжди під час потопу

випливати з бурхливих вод часу?

 

***

Аби перескочити межі самотності,

аби скуштувати плоди, що тобі я несу,

осідлай спину мого твору,

ніде не спиняйся

раніше, ніж прийде ранок.

 

***

Слова перестрибують свої обриси,

перекладені на безліч мов,

щоб колись їх могли прочитати

гуни і варвари.

 

***

Мій корабель приходить зарано,

на твоєму причалі порожньо.

Марно лунають сирени,

капітан одягнутий в бурю.

Повертаю назад кермо,

відпливаю в глибокі води шукати

справжнє дике літо.

 

***

Іноді кава мене випиває рано-вранці,

прокидається за години до мене,

читає мої молитви і засинає.

 

***

Волосся вірша сивіє

від довго чекання твоїх губ.

Випий великими ковтками

видержаний мавруд,

аби вірш потік у твою свідомість,

пригорнув жінку в тобі.

Утіш її.

 

***

Дякую за твою присутність,

за відсутність – також.

Дякую тобі за вірність,

за зраду – також.

Дякую за твою чарівність,

за жагу твою – також.

 

А ти маєш за що

подякувати мені?

 

***

Тільки в твоїй тіні я знаходжу

сонце,

тільки в твоїх покоях

я себе розкриваю і гублю.

Тільки в твоєму вогні я знаходжу

прихисток.

 

***

Біля стін мовчання і вічності

букви борються з забуттям,

запечатують імена мертвих

по тому, як вітер позбавив їх

життя.

 

***

Немов хризантема, осіння і все ще тепла,

ти входиш в мої пори року.

Залиш мені, прошу тебе,

хоч один вільний ранок –

так ось, між іншим –

без зайвої тривоги про тебе.

 

***

Не хочу впорядковувати

частинки свого життя.

Все ще хочу трошки тиші,

змішаної з танґо і джазом.

Втім, для останнього танґо

завжди є час.

 

З болгарської переклав  Віктор Мельник