Віктор ЖЕНЧЕНКО
Подружжю Болюбашів −
Марійці та Ярославові
І
Завуричі снігами замело.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Навкруг − безлюддя. Сторожко. Незвично.
Лиш пес
голодний пробіжить селом
Та прошмигне − як привид − електричка.
А тиша − хоч бери й клади на хліб?!
А воля − як чужа красива жінка?!
Сніг − непорочно-чистий! – на землі
Зове,
як не
прочитана сторінка…
ІІ
Приходить тихо з лісу темнота
І заганя нас в дім від прохолоди.
За мить − теплом задихає плита,
Затьохкають на другий поверх сходи.
Нас − четверо. Веселощів – ріка!
А тих розмов − неначе гать прорвало…
І задзвенять − під щирий сміх − в руках
Наповнені вином дзвінкі бокали!
ІІІ
Вмикаєш телевізор… Ну а там −
«Політика велика» на екрані…
Знов кожен з нас у Господа пита:
«Навіщо знову ятрить свіжі рани?»
Не спатимемо. Довго. Кожен з нас −
Так болісно − роздумувати буде
Про наш бездумний, злий, скажений час,
Коли на грані все − і світ, і люди.
ІV
Давно за північ, але сну − нема.
І доки це безсоння буде? Доки?
Що за сюрприз підкинула зима?
Чому до мене завітав неспокій?
Якісь химери − чорні
і німі −
Настирливо, нахабно лижуть вікна?
…Дивитись буду довго на камін,
Вогонь в цю ніч − мені найкращий лікар.
Січень 2012
р.
***
За Богданівкою, там −
Між лісів, в Заворичах,
Є місцина золота
В наших друзів-родичів.
Є в них дім, криниця, сад,
Доброта, огранена…
Нас − цей затишок, краса −
Щотижня заманює.
Тягнуть, як магніт, сюди
Ще й дядьківські доводи:
Тут, мовляв, тих стільки див −
Більш, ніж в лісі жолудів!
Бо в Заворичах дива
Скрізь: в дворах, на вулицях…
Від нежданих див бува
Голова закрутиться.
Перевірте, зробіть крок
І… пішло-поїхало…
Понесе аж до зірок
Вас місцева віхола;
Не потрібно ні ракет,
Ні космічних модулів…
Ви тут стрінете таке,
Що нема і в Гоголя.
У Заворичах співа
Навіть ліс… без голосу?
Під цю пісню проплива
Місяць, наче колесо.
Задріма на мить земля
Стане тихо-тихо так…
Чутно, як Чумацький Шлях −
Прямо в душу дихає…
Щось святе − хай і в журбі −
Пригадати схочеться;
…І сльоза − сама собі −
По щоці покотиться.
Лютий 2012 р.
***
Миколі Сверлюку
…Ледь додзвонивсь із Рівного Микола,
А тут − мороз! Дихнути важко. Хух.
Замерзло, поховалось все навколо,
Та навіть ліс в Заворичах оглух.
Я чую − глухне світ, стає, як вата…
А Північ − диха, дмуха, наліта!
Замовкли гомінкі вкраїнські хати.
Душа в душі − нічого не пита.
Один твій голос бурха − знову й знову!
Щось говори, мій друже, не змовкай,
Хай хоч твоя співуча сонцемова
Північну холоднечу наляка!
Лютий 2012 р.
***
Ми йшли сосновим лісом. Ліс − веснів!
Якась пищала пташка, стукав дятел.
В цю дивну мить було нам не до слів −
Хотілося радіти і мовчати.
Хотілося тебе лиш цілувать
І − обіймати, тихо обіймати…
Крутилася від щастя голова
На цім − по-справжньому! −
веснянім святі.
Тяглись до сонця проліски з землі,
Пищала щемно пташка, стукав дятел,
А ми все йшли… Йдемо вже − сорок літ!
Ніякій силі нас не роз’єднати.
Березень
2012 р.
***
Заворичі… Як світить нас
Це древнє лоно?
П’янієм − наче від вина −
Від струн озону!
В Заворичах забудеш вмить,
Відразу −
Невдачі з чорними крильми,
Образи,
Політиканську чорну лють,
Дурні екстази…
Яка ж то радість і могуть,
Коли ми − разом!
В Заворичах стихає все −
Тривоги, болі…
Тебе на крилах понесе
В обійми волі.
Збагнеш лиш тут − між пущ і трав −
Так хто ж ти? Де ти?
Лиш тут не наймит ти, не раб,
А − майже − Гетьман!
Березень 2012 р.
***
Уже й забув, коли я так любив,
Коли так чисто, праведно світився.
Весна мені відкрила стільки див,
Що я немовби вдруге народився!
Прогнав від себе втому. Став − як скло.
Готовий з вітром мчать навперегінки!
…В глибінь весни мене несло тепло −
Твоє тепло,
тепло земної жінки.
***
Сніги втікають поспіхом з ріллі,
Сторчма пливуть в потоках між ярами…
Квітує небо − днями! − журавлями −
Вертаються додому журавлі.
Летять вони − під цей тріумф весни! −
У синім небі довгим клином шовку…
Заворичі минули, Семиполки…
Ось-ось торкнуться крилами Десни.
Тут вони стріли сонце перших днів,
Тут їх навчила журавлиха-мати
Літати, відлітати, прилітати
В правічне коло
придеснянських гнізд.
Знов журавлів до гнізд зове душа…
Які красиві, мудрі, вірні птиці?!
А многі з нас мордуються в столиці,
Ніхто з них в рідний двір не поспіша.
Вони забули смак води з криниць,
Кореневище роду, пісню, мову…
Вони вкраїнську знищують основу?
Так хто ж вони ці монстри? Хто вони?
Це − самоїдів товпища. Пітьма.
Це − безіменно − безсловесні смерди.
Ні честі в них нема, ні милосердя…
Та їх самих по суті вже нема.
Все стерли, все: традиції святі,
Стежки, дороги на пороги отчі.
…Летіть, журавлики, до рідних гнізд,
летіть,
А тим − хай сором пропікає очі.
19 березня 2012 р.
***
Що діється, світе?
Які ж бо дива?
Все − любиться, квітне,
Радіє, співа!
Це небо синюще
Над гуртом беріз,
Ці подихи пущі −
Доводять до сліз…
Ці крики качині,
Цей плескіт води…
Та й ти якась нині
Не та, що завжди −
Цілуєш безтямно
(Лише доторкнусь),
Готова устами
Мої проковтнуть…
Вже бачу, вже чую
Куди я пливу…
Ще раз поцілуєш −
Їй-Богу, зірвусь!
Тріпоче кофтина,
Зліта мій піджак…
Ніхто нас не спинить,
Ніхто і ніяк!
Все прагне розквітнуть,
Доповнить едем.
…Довершує квітень
Одну із поем.
Квітень, 2012 р.
Заворичі