Мандруй, Вергілію, мандруй…

 
Олександр ГОРДОН
 
Вергілій – давньоримський наш достойник,
Хоч зрідка сам навідувався в Рим,
Зате прославився він неповторним
Чарівником, що височить над ним.
 
Чи дорікати ми сьогодні в змозі
Його перу, життю, ученням, снам?..
Він мандрував від моря і до моря,
Та скільки вже століть належить нам?
 
Вдивляється велика Мельпомена
В його мандрівки в молоді Атени.
 
Вергілієм не кожен може стати,
Ще й пережити власну долю й міт…
Поезія – не завше тільки свято,
Але – й нащадкам вічний заповіт.
 
***
Гармонія Вергілія всесильна.
Великий і величний мандрівник,
Він вірші прирівняв до того рівня,
Яким його сам Бог для нас нарік.
 
Цей найскромніший серцем чоловік,
Хранитель міст, народів та історій,
Насправді жив, неначе чарівник,
Який зійшов на римський Капітолій.
 
Хвала йому: віднині і повік.
Здійнявся серцем, наче птах, до неба…
Від нього починається твій вік
Поета і провідника натхнення,
 
Яке тепер впродовж тисячоліть
Зростає у серцях благословенних.
 
***
Поет Республіки прославив Рим
І пережив її падіння,
Промови, роздуми, прозріння
Навік заволоділи ним.
 
Знайде у нього вічний пілігрим
Життя богів і міт Енеїв,
Що заблукав від Піренеїв
Далеко за Карпати й Крим.
 
Хто ж «Енеїди» тільки не писав
У тій імперії російській,
Вщент варварській, лихій, злодійській…
Азійській до коріння й трав?
 
Поет Республіки прославив Рим…
Хто з нас зрівняється із ним?
 
***
Мандруй, Вергілію, мандруй!
В століттях – холодно і темно.
Тепло людських сердець відчуй –
Терпке, бо суще й потаємне.
 
Мандруй, Вергілію, мандруй!
Не розраховуй на взаємність.
Випереджай і передуй,
Веди у рай навколоземний.
 
Нас тут багато, хто тепер
Тебе читає-розуміє:
Ні, він живе, він ще не вмер –
Античний дух сестри Софії.
 
І ти, така розумна Кліо,
Пізнай же Львів, пізнай же Київ!
 
***
Ці мандри – втомливі, та й Греція – вже інша.
Давно так хочеться вернутись в Анди,
В Неаполь, Рим – писати спогади і вірші,
І доглядати чарівні троянди.
 
О, люба Троє! О, вродливице Олено!
В житті важливі завше рідні квіти,
Що ростимо і пестимо щоліта,
А не змагання, війни чи знамена.
 
Світ – прикрий: і боги, і грішники у ньому
Живуть у мирному сусідстві мовчазному,
 
А зброя робить нас нещасними рабами…
Лиш фах ученого, митця й поета
Всіх авансує фабулою долі й драми,
Любові й болю… Смерті чи стилета.
 
***
Рима – це Рим, поетичний і вічний…
Мандри від Андів до Мантуї й Греції,
І від Кремони й Кампанії… Врешті би
Стати Вергілієм (хоч би дотично) –
 
Мрія поетів, естетів і стрічних
Мешканців міст – і пророків, і речників –
Аж до молитви, тріумфу і зречення –
Серед епох ювілеїв сторічних.
 
Неба немає на світі… Лиш мандри.
Десь попід зорями Риму і Криму.
Все починається знову від Мантуї –
Вірші, поеми, і міти, і рими.
 
Знов «Енеїди» ковток чарівний –
Трунок натхнення, поезій та мрій.
 
 
***
Природа слів – то мандри без небес…
Століття – почуттям не перешкода.
Слова – поезія ранкових плес,
Які оспівує сама природа.
 
Прийди у світ з мереживом в очах
Величних віршів і важких печалей,
Життя – це тільки Слова чистий шлях
У напрямку осінніх слів і чарів.
 
Нащадкам долю не записуй в звіт,
Дар творчості – казково-величальний.
Ти вільних віршів молодий державник,
Який з майбутнім народивсь на світ.
 
Поезія до щастя доростає
Лише в оспіваному серцем краї.
 
***
Вергілій мітами свій час розмітив,
Майбутнє нам в легендах оповів,
А нами ще не знайдено у світі
Рукописів античних авторів.
 
До нас дійшов і досі в серці світить
Їхній довічний доленосний спів,
А щире слово їхнє міт розвітрить
Красою непомічених ще див.
 
Він давній світ в еклогах заповів,
Так, наче сам його для нас наснив –
 
Усі його легенди, дії, факти
Історик в книги долі переплів.
Який тепер потрібен хист і наклад,
Щоб відтворити мить пітьми віків?
 
***
Народжений у Мантуї в Калабрії помер,
Хоч за життя він мандрам віддавався мало.
За славою із ним рівнявся лиш Гомер,
Нікому б іншому й донині не пристало.
 
Та й досі, хто до рук його творіння не візьме –
Той наче піддається тайнам ритуалу,
Якого дух історії століттями задме
І віддалятиме від догми п’єдесталу.
 
В тисячоліттях холодно і темно у серцях.
І мандрувати в часі важко навіть віршам.
А тут – поема, що долає долі довгий шлях –
Близька усім: єретикам і одновірцям.
 
Героїка життя – в безмежному безсмерті,
Коли поезія щодня зростає в серці…
 
***
Я жив з Вергілієм в одній кімнаті,
В живому серці бідної Європи,
Без «Енеїди» не ступав ні кроку –
Днив й ночував із нею на канапі.
 
Вергілій, доля Римської держави
Мене навчили бути урбаністом…
Поезія не потребує слави,
Вона мандрує вулицями міста,
 
Ховається в родинному безсмерті –
У давніх знімках родичів найперших…
 
Вергілія батьки мої читали.
Я з томиком його тепер назавше
До них вертаю, молодість спізнавши,
Читаючи земні безсмертні трави.
 
***
В живих історіях людських ідилій –
Багато ще безсмертного тепла.
І тихомовний чарівник Вергілій
Доплив до нас, нащадків, без весла.
 
Поезія перепливла епохи,
І через подихи тисячоліть
Принесла людям злагоду і спокій,
І мир порозуміння на землі.
 
Поети – то провісники Європи,
Пророки передчасних поколінь,
Поезія, немов античні строфи, –
Не перейде в забутий нами тлін.
 
І тихомовний чарівник Вергілій
Повернеться до нас в часи дозрілі.
 
***

                             Була та сама навісна пора

                                                       Микола Зеров

Була та сама навісна пора,
Епоха олігархів і профанів.
Усі своїх будили бізнес-фанів,
І починалася тривожна гра.
 
Одна лише наївна дітвора
Загралась в корифеїв і титанів,
Та виростала із старих тиранів
Нових часів надкласова мара.
 
Все, як колись… І, мов новітній Зеров,
Новий поет в літературних сферах
 
Звав уперед – в оновлену античність,
Та міряв мріями нові міста…
І, хоч земна була його мета,
Та перед ним вклякала навіть вічність.
 
***
Я довго пізнавав Атени й Рим…
Ще Зеров закликав у сни античні.
Удвох з Вергілієм вони у вічність
Мене провадили… У царство рим.
 
Свій таємничий фах, талан і чин
Я втілював в поезії ліричні.
Мої міста, великі та величні,
Зі звичних виокремив величин.
 
Вергілій – чарівник, печальний Зеров
Чекають всіх… Лише Танатос й Ерос
 
У заповітах віршів та епох
Нас надихнуть на сяйво поетичне,
Незраджено-земне, неокласичне…
А понад нами – тільки небо й Бог…
 
***
Я був колись Вергілієм, напевне.
В якомусь іншому житті.
Любився в почуттях і простоті.
Я був колись Вергілієм, напевне.
 
Усі поети – мої давні кревні,
Поєднані в одному відчутті.
Я був колись Вергілієм, напевне…
Ще, може, в першому житті.
 
***
Світ стишився, зболів, змолився,
Змалів. Збезлюднів. Перемерз.
І я удруге народився
В передчуттях безкраїх меж.
 
Я був щасливим і нещасним.
Я був великим і малим.
Я був у світі передчасним.
А, може, надто молодим.
 
***
Не ми цю тишу віднайшли, а тиша – нас…
Кохання зріло в небесах одвічних.
Нерв щастя перерізано у передснах,
Мить почуттів – намрійно-поетична.
 
Дозріли всі переконання самоти.
Навіщо нам пусті слова чи звуки?
Лише весна себе так може повести,
Лишивши для душі печаль розлуки.
 
Моя провина – вічності передчуття,
Передлюбов, передкохання, туга
Перегорання долі – передзабуття
Величної душевної напруги.
 
Цю тишу віднайшли не ми, а – Бог і час.
І тиша ця навиліт пробиває нас…
 
***
У світі мало затишку й любові,
Які потрібні для життя поета.
У строгі форми давнього сонета
Вкладає він дискусії з добою.
 
Сучаснику! Не сердься на повчання.
Поет – дитина мовчазного болю.
Він виростає із німих початків
І доростає до своєї долі.
 
Та навіть вірити ніяк не хоче
В те, оповите вже новітнім змістом…
Комусь він уявляється пророчим,
Хоча насправді – фаталіст і містик.
 
***
Ми з тобою відкриті давно
Для священної музики слова.
Нас єднає таємна розмова:
Почуттів передчасне вино.
 
Хто упився їх радісним сном –
Відкриває для себе палати,
Повні щастя, наповнені златом
І цвітінням за рідним вікном.
 
Ми читаємо в небі слова,
Адресовані світу і світлу,
Де знаходиться передова
Долі, думки, землі та повітря.
 
***
Ми живем в паралельних світах,
Наші душі із серцем у змові.
Розмовляємо запахом крові
На настояних в небі словах.
 
Розмовляємо помахом крил
І пірнаєм в глибини блакиті,
Виринаємо кожної миті,
Бо сам Бог нам дороги відкрив.
 
Ми взаємно закохані в мову,
В таємниці життя й перемоги…
 
І у кожному домі – краса:
Підростає мале немовлятко.
Миле, сповнене снів, янголятко
Відкриває нам шлях в небеса.
 

Осінь 2017, Рим-Київ-Львів-Познань-Поляниця

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал