Маленька, сухенька, згорблена

 

Тетяна ЛЕМЕШКО

 

Маленька, сухенька, згорблена.

Старіша од світу білого.

Роботами перероблена,

Ніжніша од цвіту спілого,

Іде і у землю дивиться.

Постукує патериця.

В біленькій простій хустинці

Онукам несе гостинця.

Із вузлика яблука, сливи

Виблискують проти сонця.

Із посмішкою, щаслива,

У гості іде до доньки.

Іде собі й думку думає.

Немудру таку, простеньку:

«Іванко цукерку схрумає.

Галинці – сливку смачненьку».

Зупиниться, відпочине –

І далі ногами човга.

Мудрує, що дать дитині.

На те, мабуть, і дорога.

«Степанкові – пиріжечки,

Оксанці –  калач та грушу…»

Іде собі по моріжечку,

Несе свою щедру душу.

 

ТІТЧИН ЦУКОР

На долонях поорані борозни,

Сотні борозен – дві руки.

Корінь з гичкою падають порізно.

Тітка чистить свої буряки,

 

А вони –  головаті, як глеки,

Посміхаються владно їй.

Скільки тітка в червневу спеку,

Покладала на них надій.

 

Скільки раз по міжряддях мовчки

Із сапою вона пройшла,

Щоб рослина зеленим листочком

В буйнім всесвіті проросла.

Реактивні шугали небом,

Залишаючи димний слід.

А вона за своє, бо ж треба…

Скільки так проминуло літ.

 

… Журавлі відлетіли у вирій.

Загубився у тітки сон,

Білий цукор на скронях виріс

З борозенок її долонь.

 

Це поезії з книжки Павла Щегельського «Театр абсурду». Київ. Український письменник. 2016.

Поезіїї, народжені нетлінним світлом душі автора! Поезія-осяяння, яке живим нервом пульсує з кожного його вірша.

Ну, хто ще так сказав:

 

…Білий цукор на скронях виріс

З борозенок її долонь.

 

чи:

 

…Іде собі по моріжечку

Несе свою щедру душу.

 

Оголеною правдою нашого буття проймає душу і поема «Козирна гра». Пригадалося Тютюнникове про Василя Стефаника: «У нього оце під шовковою сорочкою зразу серце». Отак і в Щегельського! Вражає його прозірливість й у віршах: «Ніхто не знає, що кого з нас жде», «Гнемо то стовбур, то корінь, то віти», «У круговерті буднів і доріг» …

Воістину правий Дмитро Чередниченко: «Слово з болю виростає».

Цілющим ковтком повітря на тлі непроминального болю – тонка, прониклива лірика:

 

Десять променів-пальців

присядуть мені на чоло,

І тоді лиш повірю: я – вдома

(Ти приходиш додому)

 

чи

 

І коси, наче житні перевесла,

Золотограєм звисли на плечі.

(Примруживсь день)

 

Кожен вірш хочеться читати, перечитувати.

Привертає увагу й ілюстрація світлинами з власного архіву Щегельських. Молоді батьки в інстинуті, красуня-мама у вишиванці, а потім… безпросвітні будні у «совєцьких» фуфайках. Скалічені українські душі і долі. Одних –  на розстріл, інших –  до Сибіру, жіночу вроду одягли у фуфайки й кирзаки, заярмували в колгоспи.

В «Театрі абсурду» живемо й нині…

Дякую Павлові Щегельському за справжню, високу поезію, яку в нинішньому, модерновому світі зустрінеш не зчаста.

 

№7 (195) 7 квітня  2017