Мабуть, почув би рідні голоси…

 
Знаю Анатолія Горбівненка  кілька десятиліть – такими цифрами вже вимірюється наше життя. Його поезія – той щасливий випадок, коли традиція не заважає сучасному письму, а сучасне письмо не потоптує традицію. Уродженець Шевченкового краю, Анатолій Горбівненко – автор кількох поетичних книг, організатор безлічі культурницьких заходів у рідній Смілі, людина щиро віддана Слову. І Словом йому воздається.

 Тарас Федюк

 
Анатолій ГОРБІВНЕНКО 
 
І день іде, і ніч іде.
І, голову схопивши в руки,
Дивуєшся, чому не йде
Апостол правди і науки.
Тарас Шевченко
 
***
Куди цей день іде? У ніч іде –
Така робота.
Але ж, дивлюсь: нема мене ніде…
Чи ж був достоту?
 
Пливти і вже дістатись на порі
Буяння весен,
Та на човні багацько якорів,
І жодних весел.
 
Порвали ми кайдани – і на брухт,
Де всі медалі.
А як тепер, Тарасе, жити тут?
Ну як нам далі?
 
Ні Правди, ні Апостола мені
Ніде не видко.
Я вишиваю їх на полотні
У чорну нитку.
 
Вже рани на руках і на голках –
Чи то ж погою?..
Побилися півні на рушниках –
Стікають кров’ю…
 
***
Чи полум’ю болить сухе поліно?
Чи стогне лемешу земля сира?
З усюд брехлива казка визира,
Аби сказати істину «нетлінну».
 
Про біль чужий, нікому не відомий…
Чи є на світі правда ще?
І де?
Бо ж і само соломою впаде
Зерно, яке покинуло солому.
 
Дослухайся вітриська-гультіпаки
Та розказати правду попроси…
Мабуть, почув би рідні голоси,
Та не дають двоюрідні собаки.
 
***
Мовкує небо. Хмари споночіли.
Самотнім листом – осінь біля ніг.
Переступити б осінь, мов поріг,
І заховатись за весни причілок.
Але сім п’ятниць підняли на сміх:
Дивак! Прийшов по свято в понеділок!
 
 
***
Поляжу росою на тиху досвітню траву,
Чекатиму сонця, нехай мене праведно спалить.
Я більше не мрію, я більше ніким не живу –
Ні птахом у небі, ні листом, на землю опалим.
 
Коли вже земне мені буде безмірно мале,
І я перед світом в останній молитві покаюсь,
Тоді мене Бог, може, знову на землю пошле…
Коли не пошле, тоді, певно, я сам приблукаюсь.
 
Бо шкода, як землю полишать усі диваки.
Бо хто тоді буде плекати несплакані мрії?
Прийду я комусь, я комусь приблукаюсь-таки,
Мов зранений усміх, зігрітий сльозою на вії.
 
МАЛЬБРУК

Сергію Третьякову

 
Цибулина надкушена
плаче моїми очима,
Прихиливши голівку
на груди присохлого хліба.
І мішок речовий
спочиває, натертий плечима,
Ніби він розуміє мене,
співчува мені ніби.
 
Теплі луки – під боки,
а в голови – літнє узлісся.
Клаптем неба зірчастого
вкрию натомлені ноги.
Я б спочив до пуття,
тільки ось, розумієте, місяць
Цупко вперся в коліно,
уперся і муляє рогом.
 
А на серці сумирно,
в душі мені лагідно й тихо.
Ще далеко до ранку,
а коник сурмить до походу.
Чую: в щоку цілунок,
напевно, що то – комариха –
Так нестямно цілують
істоти жіночого роду.
 
До трави притуляю
солоні порепані губи,
Відчуваю: сльоза чи роса,
чи якась там волога.
І так радісно знати,
що в світі ще хтось тебе любить:
І травинка, і небо,
і завтрашня сива дорога.
 
***
Так хочеться побути із собою,
Таким, як був учора – сам-самим.
Та серце не позбулося зими,
І душу перемерзлу не загоїв.
І, може, не загою вже повік:
Стою в собі – примерзлий чоловік.
Хіба покличе віче чоловіче,
Оте, що вічно чарку стереже.
І сало, приголублене ножем,
Помастить губи – в каяття покличе.
А після молитовок покаяльних
Язик відталий мовить:
«Все…
нор-ма-льно…»
 
***
Мені пора іти до Храму,
А я дружу собі з вітрами,
І не питаю, де той Храм,
Лиш посміхаюся вітрам.
 
ФІЛОСОФІЯ НАВЧАННЯ
 
Ніхто нікого не вчить усміхатися,
Як ніхто не вчить пташок співати,
А цвіт цвісти.
Зорі цвітуть у небі,
Жито цвіте у полі,
Хвилі цвітуть у морі,
Усмішки цвітуть на вустах.
 
А хто знає того янгола,
Який був автором
першої усмішки?
 
***
 
Вимкнув гавкіт собак,
Увімкнулися крики півнів.
Хмари з неба зітер –
Наполохалось сонце багряно.
Все влаштовано так,
Ніби світ цей належить мені –
Будуть вічно тепер
Яблунівка,
весна
і кохана.
 
Дощова елегія

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

О. П. Яремчук

 
Цей теплий дощ, неначе спадок червня,
В липневім небі хмарами прилип.
Тихенько шепотить собі знічев’я
У вітах лип.
 
Він так говорить, як говорить тиша…
На шибі кілька сліз, мов кілька слів,
Очам великих вікон він залишив,
І сам змалів.
 
Всміхнулось сонце.
Гурт качаток Божих,
З калюжею цвіт липи пропива.
Хай лікарем їм буде подорожник,
Хай буде їм суддею кропива.
 
І щоб дощами випране зело
Усміхнено для Вічності цвіло.
 
ЛІТНІЙ ЕТЮД
 
П’яніє світ серпанками у серпні,
Танцює ранок золотій стерні.
Постави днів – картинні і концертні:
Отак ось – люди, а отак – пісні.
 
Поглянь навколо – кола і квадрати.
Нам погляд тішить коло і квадрат.
Приходять круглі і квадратні дати –
Радій від круглих і квадратних дат.
 
Радій усьому, що потішить око:
Ріка – мов небо, жінка – мов ріка…
Їй подає Всевишнього рука:
Земля до неї яблуком і соком,
 
І лащиться до ніг безмежне літо…
У ній живуть усі принади світу.
 
ЛІТО. ДЕНЬ. ВЕЧІР
 
Сонце спалює серце –
гуляє розбещене сонце –
Розкладає окрайці еротики
біля ріки.
Не прискіпуйся, де це,
пощо додивлятися, хто це
Демонструє нам стегон готику
чи навпаки.
 
Спочивають богині,
поклавши під голови німби,
Це пекельнеє літо приймаючи,
мов благодать.
Із піску ноги вийми,
із манни небесної ніби,
Кинь у річку штани і пізнаєш чи
мокра вода.
 
Над оголеним світом,
потруєним вірусом зваби,
(Ніби Бог сотворив цих людей
із грудей і сідниць)
Небо вимкнуло світло,
сказавши набожно: «Нахаби».
Натрусило натомість онде
цілу жменю зірниць.
 
ЗОЛОТО СЕРПНЯ

Т. С. Смовженко

 
Золотиться на серці,
Коли золоті граблі
Перелистують золото днів.
Тоді золоте зерно
Дякує золотому стеблу
За пору золоту
І прямує до власної високості.
 
***
Ходив шукати суницю,
що живе в молодому лісі,
а потрапив на стежку,
прив’язану до іншого лісу.
 
***
Чи мариться мені,
чи світ мені малий?
Невже на кружині
нічого, крім утрати?
Кохана, ти колись
за мене помолись,
Бо не з руки ті дні
мені назад гортати.
Напевне, що назад –
нічого не бува,
Бо все воно іде,
як має йти – по колу…
Густіша дереза,
сивіє голова,
Та ще вчорашній день
вчорашні ноги коле.
 
***
Осінь з мокрими руками
Узялась перед очей:
Де твої вуста торкались –
По щоці вода тече.
На прощення чи покару –
На вустах солоний щем…
То тече вода із хмари,
Називається дощем.
 
***
Скучай за мною, я тобі прийду.
Скучай за літом – буду тобі літом.
Зимову приморожену ходу
Зігріємо серцями непомітно,
І буде цвіт у нашому саду.
 
***

І. В. Мазінг

 
Добігла кінця біографія листя –
Її дописала осіння мітла.
Для міста, здавалось, подія мала,
Та все ж у подвір’їв осяялись лиця.
 
І стало чистіше в міських закамарках,
Здається, що ними не ходить ніхто.
Прилип до калюжного неба листок,
Неначе дощами загублена хмарка.
 
Б’є вітер грудневий у груди крильми…
А сніг запізнивсь на прем’єру зими.
 
***
Цю тишу перейду, немов кордон,
І німоту, немов закон, порушу.
На прив’язі дрімає телефон –
Він знає слово, що сказати мушу.
Він упізна за тисячну версту
І голос Ваш, і подих Ваш прозорий.
Порушу самоту, мов заповідь святу…
О, телефон! Як ніжно він говорить!
 

№3 (191) 10 лютого 2017