Люмінесцентні миси надії й журби в поетичному а-топосі Юрія Микитенка

 

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ

 

Замість переднього слова

У добірці «Ілюмінації II» Юрія Микитенка – вияв художнього світогляду людини ХХІ століття. Розумію, що ці вірші створив інтелектуал, знавець античної й багатьох європейських літератур, а ще – заглиблений дослідник українського слова. Проте є в них не лише розумова інстанція, а й щира емоція, яка містить у собі весь спектр від трагедійного, трагіфарсового до карнавально-буфонадного. І в такому разі цей текст постає прообразом життя, у якому абсурд поєднано з реальністю смерті, де усмішка часто постає захистом від внутрішньої роз’яреності.

Юрій Олегович Микитенко – людина, яка створила особливий, новий за якістю текст, що має виразні карнавальні риси. Проте перед нами карнавальність іншого ґатунку. Це постпостмодерністський або, іншими словами сучасних теоретиків культури, метамодерністський тип мислення, у якому поєднано іронію й традицію, гру й щирість, розумове й інтуїтивне, профанне й метафізичне. Метамодерністський текст Ю. Микитенка – це реакція на скептицизм постмодернізму, який заперечує не лише «великі наративи», а й «величні ідеї» (ідеї вірності, кохання та ін.). Все це в постмодернізмі піддавалось іронії або було пастишизоване.

У нових текстах ХХІ століття часто переплітаються модерне й постмодерне відчуття, проте загалом ідеться про новий рівень чуттєвості (сенсуалізму), з одного боку, маємо властиве для постмодернізму заперечення універсальної істини і релятивізм, з другого, – бажання дошукатися справжнього сенсу (який замішується і на непевності того, що сенс будь-чого – життя, людського «Я» – може бути пізнаний), це постійне вагання суб’єкта між мисами надії та меланхолії, щирості та іронічності, логіки  та наївності, конструкціоналізму та деконструкціоналізму.

Метафора “розгойдування напруги”, на яку часто можна натрапити у працях про метамодернізм нашого часу, точно передає настроєвість і в нашого автора. Таке розгойдування передбачає конструювання у художньому просторі плюралістичного світогляду героїв, особливих топосів і локусів, яким притаманне глузування з одночасною деконструкцією пережитого. У метамодернізмі плюралізм та іронічна насмішка використовуються, щоб подолати модерністські надії (які визначають відчуття травми, болю, психологічно-соціального дискомфорту), у постмодернізмі їх використовують, щоб відмовитися від надій загалом.

Епістемологічну сутність метамодернізму варто розглядати як метафоричну формулу «обидва-ніхто». У цій добірці українського поета вона особливо увиразнена. Метамодернізм – це одночасно модернізм і постмодернізм, і жоден із них водночас; це біль і радість, і ніщо з цих станів окремо. Ключова фігура поетики у цьому тексті – “метакзис”. Завдяки Платону і, пізніше, німецькому філософу Еріку Фогеліну цей термін асоціюється з досвідом існування і досвідом свідомості. Е. Фогелін описує метакзис так: “Існування має структуру «по-між», платонівський метакзис, і якщо є щось постійне в історії людства, так це мова напруги між життям і смертю, безсмертям і смертністю, досконалістю і недосконалістю, часом і зужитим часом, між порядком і безладом, істиною та ілюзією, здоровим глуздом і божевіллям” . Подібне поєднання здорового глузду, тверезого мислення й сюрреалістичного божевілля, розламування ситуації, речення, слова на праматерію наявне і в цих рядках.

Метамодернізму Ю. Микитенка притаманний “а-топо­совий метакзис”. “Європейський словник філософій” (“Дух і Літера”) експлікує а-топос як  “місце, для якого немає місця”. Таким чином, а-топос – це одночасно і місце, і не місце, територія без кордонів, позиція без меж. Метакзис – це перебування одночасно тут, там і ніде. Крім того, такзис у перекладі з грецької мови означає впорядкування. Отже, якщо модернізм передбачає тимчасове впорядкування, а постмодернізм просторовий хаос, тоді метамодернізм в особливий спосіб конструює простір-час, який одночасно перебуває ані в порядку, ані в хаосі. Ось саме ця формула – бінґо! – якнайкраще визначає художній світ суб’єкта лірики Ю. Микитенка. Метакзис означає межі, в яких ми всі перебуваємо одночасно і тут, і ніде. “Метакзис складений із напруги, з непримиренності спільного існування людей між кінцевими процесами з одного боку, і необмеженою реальністю з другого”.

Метамодерністські фільми Д.Лінча досягають успіху завдяки моментам, які одночасно відразливі і привабливі, у них ідеться про локуси поза нашою досяжністю. Такі роботи тяжіють до надприродного, у них експліковано анімістичні мотиви та наявні елементи сюрреалізму. Кінонаратив “Синього оксамиту” Д. Лінча (“Blue Velvet, спершу 1986, нова версія 1995 р.) не тільки змушує реципієнта не довіряти розуму, а й схиляє вірити в те, що існують речі, які розум неспроможний пояснити. Третій сезон культового американського серіалу “Твін Пікс” (2017 р.) тільки показує перехід Д.Лінча від постмодерністської чуттєвості до чуттєвості постпостмодернізму, або метамодернізму. Твори метамодернізму, як і ця добірка віршів Ю. Микитенка, прагнуть подолати суперечність таких протилежних полюсів, як культура і природа, конечне і нескінченне, буденне і піднесене, структуру і невизначеність.

«Ілюмінації II» Юрія Микитенка – це епічна сага, у якій водночас промовляє тонкий суб’єкт лірики. Він ніби й ховається за інтертекстуальністю, за різними витівками розуму, але йому притаманне глибинне бачення світу, світовідчуття на рівні сведенборзьких марень і одкровень Іоанна Богослова. Це химерна суміш сакрального й профанного, карнавально-бурлескного й інтелектуально-вишуканого. Тут усе дуже органічно переплетено: балада переростає в епос, манас про наш час, із географічно вивіреним простором, який всотався в пам’ять і став органічною частиною пам’яті тіла й пам’яті душі. Тут біль і щем, страждання й радість, муки і воскресіння. Це текст у тексті і текст у житті, інтелектуалізована оповідь і жива рана. Щось у цьому тексті мені нагадало від поем Нобелівського лауреата, тринідадця Дерека Волкотта. Дискурс пам’яті у цьому тексті наскрізний. Вона у суб’єкта топографічна, а не часова. Важливо знайти простір бачення, кут, локус (вікно в будинку, де жив Висоцький, Євбаз, РоЛіт…), у якому відбувається оживлення минулого й підглядання у майбутнє. Між мисами Надії/Віри і Смутку/Журби пропливає корабель «Ілюмінацій II». Це глибока річ, яка виростає подеколи і з авангардистського жесту розламування слова на праматерію, на празвуки, які надзвичайно важливі, щоб осягнути поетичну сугестію, щоб увійти в цю Пангею болю й щастя. Суб’єкт лірики здатний розчиняти слово, дематеріалізувати його, бавитися, мов дитина, й відроджувати, як деміург чи жрець. Це світ, у якому наявний зовсім новий тип карнавалу, зовсім несподіване поєднання аполлонівського та діонісійського, інтелектуального й вакхічного.

«Ілюмінації II» – вияв філософії щасливої самотності і щасливої смерті, життя з думкою про смерть і воскресіння від того, що людина всередині здатна сміятися. А отже, здатна бути іманентно вільною. Це інтелектуальна гра, карнавальна забава з різними розумовими теоретичними конструктами й водночас вихід у підсвідомість за допомогою амальгами звуків, які заколисують і збуджують, умертвляють і оживлюють.

 

 

 

Юрій Микитенко

 

ІЛЮМІНАЦІЇ ІІ

Кохання навзаєм і навіки. Дещо кумедне.

 

Покохала тирса вербова

Тирсу дубову

Перша лишалась

Від скрипок фірми Аматі

А друга – з домовин

Фірми Отрада

Тирса вербова співала осанну

Тирсі дубовій:

-Дубоньку милий дубонько сизий

Голубчику любий – кохаю!

– Ах тирсонько ніжна

Моя ти вербова

Все знаю все бачу

Ко-хаю!

Одну тільки тебе – навзаєм!

– Тоді-бо виходь на зореньку милий

Пригорну-розцілую коханий

– Та ж тіло моє вже розпиляне

навхрест

– Нічого, коханий пришли мені душу

Святую рудую неторкану тліном

– Моя ти зіронько-рибко-лебідко

Пришли мені тіло і душу твою

Неторкнуті тліном

Обнімемось – поцілуємось

Покохаємось і пустимо цвіту

Аж до всес-вІту

До неба святого!

………………..

І стрілися двоє-

Казкова родина-

На фірмі меблевій

Спресовані пресом і склеєні клеєм

Відтоді зробились

Оцим-ось

Моїм

столом

письмовим.

 

Коли вже я вмер

Стіл мій письмовий

Спалили онуки

Пішов він на дрова у грубі

І тепло стало усім –

Також і  для трьох ніби відсутніх-

Тирси дубової, Тирси вербової

І мене грішного.

 

Квіткарня „О’Нель”.

Дещо страшненьке.

(Пам’яті РОЛІТу)*

Та чорна ніч, та глупа ніч –

Анічичирк ні тра-ля-ля

Лиш сонячні тромбони

Лиш вогник теплий із вікна

Ой леле-спроквола

Із тиші до мене волає

Ванільний напис на стіні-

„Квіткарня Нель,” – О’Нель даруй

На півдорозі від метра

Та до Євбазу забира

Лиш декілька хвилин.

Он де Висоцького вікна

хрипить до мене тала ртуть

а десь там Петефі здаля

шепоче стиха перламутр

а за квартал сидить Гончар

у сніжній шапці, мов чабан

з Казбеку а чи з Карабаху

А он де вештається Кава

Шалено добрий баламут

І підшафе він ґречний пан

А так – тарзан, і мосціпан.

Он Паустовського внизу

Вигулює собачка

Біжить Амосов у чаду

Бридких ідей породжених мерцями

За доберманом чорним…

А он Булгаков віддаля

справля нужду

Своїм стопроклятим багнетом

А ще за ними череда

Моїх сусідів, друзів, крезів

Коханих деспотів, майстрів

Превелелюбних асасінів

І дружбарів – аскезів…

 

Аж тут в снігу у глупу ніч

Коло Сінного ринку

Любив і я водить козу

Посеред тиші звуків…

 

Аж бачу з мороку встають

Дві крапки-вогники з вікна

О’Нель бринить вона

Я хочу приєднатись друже

До цих посічених доріг

До пам’яті через поріг

Крамнички цеї от – квіткарні.

Вона глядить мені в чоло

Я бачу суть її коша

Вона мов погляд той бринить

Я бачу кремінь іскру сплеск

Контамінацій пара-суть

Отих світів багряний простір

Багряну маску смерті

Що за млинами в далині

Стають небесними стовпами

І ген минають – пропади!

Напасть якась – холодний чуб

Твереза голова –

та тільки морок скрізь і тлін

і плин розверзтих літ –

та каламуть

та нана суть роз’ятряних кларнетів

той скавучить той ліпить ґрунт

собі в могилу

сей добрий пан кладе наган

а гільйотину в подарунок

народу спраглому від чвар

спускає петлю, портсигар

бере в бювар і точить ніж в тім леті.

Аж ось хто ти!

Привіт моя

Поезіє воскова,

чи паперова, запашна

Мені начхать бо бачу суть

Усіх ефірів і небес

Багрянець сонця і азбест

У ракових легенях бота

Та я плював, я бачу суть

ІЛЮМІНАЦІЙ голу суть

Що йдуть і йдуть

З небес до нас

До кожного

Із нас

До дна

Їх випить

мусиш.

___________

 

*«РОЛІТ» – легендарний будинок «РОбітників ЛІТератури», побудований у 1934 р. на теперішній вулиці М. Коцюбинського в Києві. Не менше 80 (із більше, як 100) письменників, які тут жили й працювали у 1934-39 рр., «зникли»  як «вороги народу». Серед них і письменник Іван Микитенко.

 

Сліпий дощ на

Віа Долороса

Падав дощ сліпий

Сріблястий

Сивий

Рясний

Як підшофе –

То ніби красний

Квасний

Різнотравний – різномасний

Романтичний і прекрасний

І цілющий і напасний

Нагорода рибці класній

Чи то тунцеві чи окуневі

В Іродіоні на папері

Не писані

та прописані

На камені

В городі славнім

Єрушалаймі

Християнами першими напасними

Лобуряками нещасними

Битими  битами

ортемітами

Від крові

Від жаги

Кревної

Оксамитові

Дощ сліпий усе змиє

І сиве посіє

Пасмо сріблясте

Кров’янисте

Від теренів гострих

Зіскубане

Відьмою старою

На станції третій

На Віа Долороса.

 

ОКО БЕЗОДНІ

Іванкові Козаченку – поетові від Бога

 

Як пахне прірва

Як плаче апельсин

Коли здирають шкіру

І сторозтерзаний грузин

Знімає правду на Canon

Затим приходить він

Як розпанаханий геном –

У відповідь мерці

Бредуть чвалають

На ралець

До ворогів і антігон.

Конають фішки на столах

Хірургів і гравців casino

Триктрак веде на душі лік

Бездушних ботів

Крейдяних столиць

Коли запльований монах

Ступає з храму стиха

То плаче навіть баламут*

Перекотиполя син і брат

Озівських безладів юнак

А з ними тисячи реб’ят

Що покохали прірву.

А ось еклектика світів

Мерців і дощових пір’їн

Що у безодню заглядають

І бачать Око Прірви

І порожнечі нафталін

І безміру смачний гарнір

Безмежжя всесвіту

Смачний пломбір

Каррамби Блюхер

Тра-ля-ля і ла-ла-ла

Так пахне безмір брате

Так і безодня тхне

Тож безпідставно не глаголь

Паперу більше не калякай

Нехай впаде той бляд-кий

Мур що розверзає на дроти

Оцих віршів прекрасну суть

На теоретичну каламуть

Забутих термінів і шкірок

Від апельсинів і зірок

Бо ще чвалать мені ніврок

В ілюзіонах снів

В ілюмінацій сяйві

Поки не з’явиться Пророк

І не дарить мені мазок

Ультрамарину лазурит

На ті заліплені уста

Що не торкалися хреста

І того посоху святого.

______________________

 

*Баламути – стара українська назва риби скумбрії (макрелі), що її рибалили  в Озівському морі

 

Сім кроків Будди.

(Крок другий. Тиша.)

Ізюм кишмиш родзинки

Рахат-лукум і баклава

У роті солодко і лячно

Бо вкупі з дупою  глава

Трепеще вдячно від вогнів

Тієї лані-колісниці

Що тишу нашу покрива

Мов та небесна каламуть

Що місить твердь планети

І голосом архангелів кувіка

Під гадом гад і гад.

 

Коли єси перекотиполе

Я єсть ківот

З мощами царя Соломона

І Будди славного Сідхартхи

І Магомета і Христа

 

Пробиті груди гостряком

Запеченої сталі воїн

Від одкровення трепетав

Питаючи мене чи доста вже

Святую плоть тортурувать

Чи може йти уже він спать

В жасмин оливки і мигдаль

В тіні магнолій пишноцвітних…

 

І первородний дух воскрес

Во ім’я первородного гріха

Востав і возвеличив плоть

Роз’ятрену криваву рану

Розтерзаної піхви діви

Що не родила малюка

Та породила царя

Назаретянина

того

що нас

підніс

із пилу степу

із піску пустель

із пасем перекотиполя

Аби ми різались за мить

В кривавім полі брані

За клапоть ґрунту

за ковток вина

Із чаші капосного Вакха

Щоб сіяли кістки

З комори власного скелета –

 

Глава тріщить і крапає сльоза

З ікони діви Магдалини

Що возвеличилась з гріха

Брудної шльондри…

 

Я єсть  ківот з мощами

Царя Соломона,

і Магомета,

і Христа…

І тиша скрізь і простота

У переродженні вола

На тигра лютого

 

Найперший подих в зойку суть

Останній подих в тиші суть

І перевтілення й краса

То – перший крок

А другий – тиші суть.

 

Тиранам і пророкам. Диптих.

Дияволи люблять полуду –

Капелюхи крислаті, вкулярця

Машкару таку-сяку

Особливо полюбляють вуса

Аби у келих стромлять

З людською крівцею,

Тою, що не водиця

Щоб облизувать вінця

Особливо вшановують слово –

Яке ж бо то слово?

Бінго! – люблять іменник

„Otrada”.

Адже ж отрадно бачить юрбу

Що пантофлю лобзає-ярує

Віват!

Як приємно, що зайде в іменник

Мов паладієвий стрижень –

У плоть прикметника,

у лоно урану

Прийменник „от-рад-но”

Як отрадно що досі єлдак

ведмедя

Устромляється в піхву лебідки,

Ніби стержень графіту

В Чорнобиля пащу-

І гвалтується все

– так млосно-

отрадно!…

 

Лишень прости

Мій друже-брате

Оце розхняблене рам’я

Оцих віршів

Чи псевдо-віршів

Свинець важкий, мов борода

Мов карк верблюда і окіст слона.

Ти все ж повір – я лише хочу

Аби простив

Пророк мене, бо не сповідую

Нівроку ті ахіллесові слова

про Бога

І ту кров ворожу, що з України

понесе…

Прости-пробач, лиш перше

я спізнаю Бога,

А вже затим – і кров за кров

І брат за брата.

Тоді вже я покину землю

І попрямую аж туди

Та за небеснії  стовпи

Аж до самісіньких Аркад-

Небесних Врат.

 

Мандьож у пивбарі

Сашкові Сидору

 

Поетом бути зовсім не важко

Треба лиш розпружити небо

І ковтнути мокрої зливи

Відхиливши завісу

Тупості й  снігу

Сну плоті і гніву

Віршувати просто для себе

І в паразитів свідомості вірить

Гратися з самим собою

Як пубертат  пенісом

У слово дріб’язкове

Не вірити в бога і чорта

Водночас вірити в бога і сатану слова

Але господи прости не в люципера

Але в порядну людину –

зрілого політика дебіла

І вбить підараса* і обнімати небо

Коли без сенсу зростає сенс

Породжує зміст і думку сувою

Розхристаних слів

Що не ліпляться купи

Але все ж мають зміст

Якщо трохи придивитись

Отак я і став поетом

Довбаючи асфальт відбував 15 діб

За розтерзання мертвої пуцьки

А точніш за мандьож

Про демократію у пивбарі

На Подолі – отак я і став поетом

А друг мій Сашко – дегустатором сметани

І вартовим тенісних кортів

І теж став – бля буду –

поетом і генералом

Паперових кар’єрів першого відділу

Стратегічних об’єктів

І згубив ключі від таємного сейфу

Із зірками на плечі зорям

Я ще можу ще довго калічить

Клавіші кіборда

І заливати слиною душу сіроми п’янички

Але вірші слід колись завершувати

Бажано логічно і зграбно

Та не просто північно південно

А й звабно.

___________________

 

* „Убий підараса!” – відомий епатажний вірш Юрія Винничука – гостра філіппіка проти президента Януковича, написаний задовго до падіння режиму.

 

Єретичне

Подивися у дзеркало

Моя ти Жізель

Бачиш люстро вдивляється в тебе?

Подивися у люстро

Моя ти любове

Бачиш дзеркало дивиться в тебе

Погляди-но у люстро

Моя Коломбіно

Чуєш дзеркало входить у тебе

Ніби той Орлекін-неборака.

Загляни-но у люстро

Докторе Джекіл

Бачиш – Гайд вже впивається в тебе

Загляни-но у дзеркало

Моя ти Зоре

Чуєш зорі торкаються тебе

І уся та краса

І зорі небеса і сонця веселого злива

Усе це твоє

Навіть божа роса.

 

От нарешті і я заглянув

В чисту дзеркала гладь

Це не я, це не я, ох не я!

Кричу і волаю…

А це тільки лиш образ-не суть.

– Вгомонись – каже хтось.

……………….

Подивися у дзеркало,

Господи милий!

Зриш? – нікого нема!

Тільки ти тільки ти лише ти

Перед люстром встоїш!

Бо насправді не маєш ти виду

Лише суть лише суть тільки суть

Бо ти Суть і єси

Прости мені, Боже.

 

Крок Будди – третій –несподіваний

Малий зворушливий вампір

То кошеня на ймення Ґрізлі

Сидить на лавочці ду-ду

Мокрельку жирну ай-ду-ду

Та п’яний їжачок Ку-ку

Кумедний кролик

Ф’ю-лю-лю

Та вазеліновий хом’як

Кругленький ніби той п’ятак.

Даруйте хлопці

Я прийду немов ховрах

Чи просто синій апельсин

В порогах хвиль на мить одну

До вас, по вас, до всього світу

Як той розтріпаний Гаврош

Посяде трон лю-ля-лю-ля

Тоді вже знову голова

Постане на плечах

У нас.

 

Кому на „Ѣ », кому на „The”…

Моїй єдиній коханій – С.

Кому на ять, кому на зи

Всьому є шлях

І не кажи

Що хочеш пить

З небесних рік

Стократ журби

Йому на ять іти туди

Де меркне сніг

З грудей – кричи

Йому на ять бо тлінь туди

Де бреше пес

В нічній юрбі

Тому на Захід і на зи

Хоч хай ти що там не кажи

Про наглий біг туди, де ти

В кохання віриш йди туди

Іди на зи, вертай на ять

Нехай там двері не риплять

І біси в черзі не стоять

Вовняних нетрищ бергамот

Розквітне синій бегемот

Твоєї мрії візій чорт

Розверзне рот бо там компот

Іди на зи, іди на ять

Нехай же критики кпинять

мої рядки грядуть на ять

А нам іти усе ж на зи,

хоч як там брате не кажи

а там смачніш і благовіст

походу райського дзвенить

фанфарить хлопчик із Брюсселю

і сцить на голову шампань

солодких мрій – іди на зи

а я – на ять хоч дуже прикро

там коли

шмаркають зеленню носи

еліти общества тоді

вже справді хочеться на зи…

Про бісівщину не кажи

Лиш пильно глянь туди на ять

Де лиш лакей надів піджак

Де поголився рангутанг

Де лиш фасад без змісту – так

Де лиш фасон і лиш пардон

Лайно прикрите рушником

І амальгамою словес

Без змісту – лиш маркіз

Де Сад там робить па

А на труа –

Всаджає ніж в яремну плоть…

І кров і зблиски і любов

І формулярний патефон

Оббитих кахлів

Ось і сон:

Проблема вибору стоїть

Кому – куди

одним на ять,

а тим на зи.

 

Кому на Ъ, кому на The

Хай брехунець своє верзе

Мені ж туди де в’ється дим

З хаток імлистих і летить

Рожевий добрий крокодил

В країну ніжних балерин

І тих фіалок

У яких

колись кохалися

Удвох

У хвилях моря на краю

Піщаних гатей

На краю

Усього світу і Його

Все-про-проникливих зіниць

В урарту-диві на краю

Пустелі дикої –

Ау!

Там не говорять на урду

Лише на у, лише на у.

 

Кому на зи,

а нам – на У.

м. Київ