Ластівка в моїй хаті

 

 

Юрій НАЗАРЕНКО

 

За дикою блискавкою

Застрягла дика блискавка у лісі,

В зеленокрилій блискавці верби…

Червневий дощ підбіг і зупинився…

Про що подумав?.. Може, про гриби…

 

А їй то що?.. І звідкіля ця напасть –

Стебло вогню – при вербному стеблі?..

Вона, можливо, просто обізналась,

Чи небо прихилилось до землі?..

 

А як завзято хмари лупцювала,

На узбережжі літньої пори!..

Одмиготіла… Зблідла… І зів’яла –

Що хоч руками голими бери!

 

Хоч долучи до тонкорунних клечань,

Аби прип’ясти святові до чат…

Чи розіпни над прихистком лелечим,

Щоб заслонить од кібця лелечат…

 

Вона ж, – як серпень поведе бровою, –

Лелечу проводжаючи рідню,

Освітить вирій іскрою дрібною,

Помітить стежку скалкою вогню…

 

Пернатою вшанує дріб’ячнею

І ліс, і землю, й осмутнілий світ…

Оце й мені б гайнути вслід за нею…

Якби ж пізнать – поміж безлистих віт!..

 

Молодий яр

Він тільки вчивсь дерев’яніти,

Затрав’янілий, та не весь…

Заплівся биллям сухоцвіту,

Що й аніруш, анішелесь…

 

Мене торкнула гілка вітру,

Як тільки яр здерев’янів,

Як будякові під макітру

Петрів батіг укоренів.

 

Немов гойднуло душу чимось:

На подивовані слова

До вітрової

долучилась

Грайлива паросль дощова.

 

Зашелестіли коло вуха,

Біля затерплої щоки –

Вишневоквітна завірюха,

Рядовоскреслі вишняки*…

 

Та довго осторонь ходило,

Що й не відомо чи цвіло,

Дивакувате молодило,

Майнуло – наче й не було…

 

Хоча травнево – вже й на денці, –

Зухвалим дивом – з напівдив

Прижився яр у молодецтві…

Хіба що я одмолодів…

 

* вишняки (рядовки) – гриби, що лише на кілька днів з’являються у першу декаду травня, в час, коли починають квітнути вишні.

 

Кузеня*

На Нікольське вже й версти зверстані,

Як на Вакалівщину – шлях…

Та нащадки (міцні, Гефестові!**)

Розумілися на шпилях.

 

Не в догоду, щоб власній витримці

Дозбирати терпіння й сил,

Як під кузню, в осерді Битиці

Уподобали крутосхил.

 

Певно, зроду були моторними:

Глину вигорнувши масну,

Потіснили печами й горнами

Осокори, вербняк, сосну.

 

В синім присмерку… може, й поночі

Зблякли Рак, Терези, Персей,

Як заґелґав, крутнувсь у вогнищі

Яснокрилий табун гусей.

 

Що ніхто не спійма, не вилове,

Тільки ті чудні ковалі

Підхопили вбрання Ярилове

І наблизили до землі.

 

І зріднили із рястом, ряскою,

Із тремким жебонінням Псла,

Перехрестя громів та ляскоту

Змайструвавши до пліч села…

 

Довго ранок чесав потилицю:

«Хтось розкидав, а ти – збери!..»

Залізяччя рясне котилося

Попід гору, в хати й двори.

 

«От же й ковані, наче зварені!..» –

Аж розцвів бригадир лицем,

Як зряхтіли валки комбайнові

Та й підкови –  під жеребцем.

 

З ковалівським отим характером,

Що й підсадить та й підвезе,

Тупотіло село за трактором,

Стартувавши від ХТЗ…

 

Знову схилок покрився зеленню,

Що ні іскри, ні скалки в очу…

Я сьогодні мовчу Кузенею,

Тихим іменем шепочу.

 

Учорашнього вже й не вимрію…

З крижаного полону криз

Повертають птахи од вирію,

Прогріває вогонь

Узвіз…

 

*Кузеня – пагорб у селі Битиця, названий на честь кузні, що колись там була збудована.

**Гефест – у грецькій міфології Бог вогню та ковальської справи.

 

Посеред весни

Впівока спозирнув, та втрапив обома,

Мов необачний дощ, у світанкове сито…

Од лівої руки – скоцюрбилась зима,

Праворуч – із хмарин розповивалось літо.

 

З потилиці – вертеп «галушки та сліпця»*.

Не втямиш до пуття, що ж там, в осіннім дійстві?..

До вуха уприторк – два теплих промінця:

«Та стій-бо, не крутись!..» –

Як матінка в дитинстві…

 

*з відомого прислів’я: «Придивляється, мов сліпець до галушки».

 

***

Галині Турелик   

Бджола до лоба ткнулася мого,

З недогляду, в меткому дійстві діла…

«Як добре, що не вжалила його!..» –

Подумала… І далі полетіла…

 

І я, йдучи од пасіки на шлях,

Втішав себе, стривожено і лячно:

«Повезло, що не здавсь на переляк

І не змахнув рукою необачно!..»

 

А Третій, хто згори спостерігав,

Картав себе та обнадію лащив:

«Невчас – відволікатися на ґав,

Лишаючи малих напризволяще!..»

 

Дичка

Прибилось зерня… Невідомо звідки…

І в час, коли природа хліб вчиня,

Із-під стіни похилої повітки

Зашелестіло дике грушеня.

 

Покручене, воно й зростало кволо

На тиху радість зайця-русака…

Його стіна тіснила, ніби воло

Святкового, під лезо, гусака.

 

Не вмовиш ні травицю, ані квітку

У чорторий замшілої пітьми…

Я розламав стару, горбату клітку —

О білий світе, бранку обійми!

 

Благеньку попелюшку і нікчему

У свято різноколірне пусти…

О грушо! Відболій в собі прищепу:

Одійде біль — красунею рости!..

 

Твій бал прийде, — і білопінну свічку,

Твою, малу, підійме над всіма.

Не відцурай, якщо й забудеш, дичку,

Вона тебе, красу твою, трима.

 

Якщо ж духмяним плодом не одразу

Зазолотіє гілля молоде,

Вона ганьбу поспішну і відразу

Від тебе, наче мати, відведе…

 

Останній сніг

Якби ж знаття, куди воно обернеться

Оте чуже, що ліпше за своє…

Зайшла б зима на вхідчини до березня,

Та молодик дороги не дає.

 

Вже не злякаєш сивими морозами

У ластовинах-розталях ріку.

Степ заряснів горбами голомозими,

Що аж будяк розцвів: «Ку-ку-рі-ку-у-у!..»

 

Аж береги заквилили по-чаячи,

Джерелець пригортаючи своїх,

До масниці, до свята – залучаючи

І першу ватру, й цей останній сніг.

 

Останній сніг… Ні примусом, ні зачепом

У березневу мажу не впрягти…

Останній сніг… Проскочив білим зайчиком,

Що й у лисиць роззявило роти.

 

Останній сніг… Що й весну не розбуркає,

Як не долучить втіхи до зими…

Кульгавий півень з молодою куркою

Хмільну водичку п’ють під ворітьми…

 

Ластівка в моїй хаті

Певно, я вже й не спатиму…

Звідки така взялась? –

Обцілувала бантину,

Кроквами перейнялась.

 

Бризнула – ніби вияснило

Пролісками по ліску. –

Крильцями-синьоблискавками

Виплескала тінь плиску.

 

Все їй… Усе дозволиться,

Спробуй-но, пригрози:

Моститься он при сволоці,

Хреститься на образи.

 

Ні крапелини осуду

З пташої висоти:

«Боже!.. Позбав їх, Господи,

Курячої сліпоти!..

 

А зав’яжи-но вузлика:

Горлиці ледь турчать,

Рідшає світ на буслика,

Лебеді не ячать…»

 

Двері у сінях рипнули.

Дзенькнуло в шибці скло…

Глянув – немає, рідної,

Нібито й не було.

 

Довго в душі стоятиме

Розмисел незлобив:

Ти мене, а чи я тебе –

Хто ж кого більш любив?..

 

Остюки

Нізчимна юшка мліла в чавуні…

Укотре голод вирядивсь на лови…

Розпухлі ясна краяло мені

Жаливне вістря ячної полови…

 

Не вгас, не зцвів, а визрів я таки…

Радіє друг і скрушно ворог кліпа:

В мені врослись безживні остюки

В тверде чуття, в тісне визнання хліба…

 

І не зганьбити той колишній хліб,

Як остюки й тепер чатують вірно

І душу, що стужавіла углиб,

Проткнули – та й стирчать невиковирно!..

 

Промислом…

Промислом. Проліском. Помислом. Космосом –

Вержеться незвідь куди зореліт…

Райдужне. Сонячне. Місячне колесо

Міниться в ньому і змінює світ.

 

Волоком. Сволоком. Воликом. Соколом

Зводиться обрій. Ясніє в очах.

Хата одсвічує біленим околом,

Що й не захмарить ні час, ні кипчак.

 

Ось воно, постригом, пострибом гострене,

Каменем безладу – наше буття,

Підступом, розтином, осудом, островом

Повінню погані, брухту, сміття…

 

Виросли – винесли виляски, виплески.

Можеш – дивуйся, не можеш – дивись:

Поміж сумирних, що гадяччю виповзли,

Свій зореліт розганяємо ввись…

 

Фатум

А люду ж!.. – неначе отверзлись ворота Китаю,

І безлад, і ґвалт – у невпинній отій метушні…

«Зростаємо, Отче?» – я твердо у Бога питаю,

І тихе відлуння мене приголомшує: «Ні!..»

 

Наївно, мовляв, дивуватись тривозі вагонній,

Де скупчений світ зашпортнувся од крику і сліз.

Це саме той час, – не буває спокійних агоній! –

Коли все рухоме безтямно летить під укіс.

 

Звертаюсь в надії: «Чи вихід – волать та зітхати?

Чи, може, не пізно крутнути навспак рушія?!.»

Не має, почулось, керма розворотного Фатум…

Щось, певно, й прогледів, творивши, всевидячий Я…

 

Село Токарі-Бережки

на Водохрещу

Безвітря і тиша. Упала глибока зима.

Сопуть Токарі під снігами — смішне ведмедисько!

Хіба що опівдні лапчаста сосна упійма

Бліде сонценя, що підстрибнуло жваво, та низько.

 

Кучмасту верхівку воно лоскотне промінцем, —

І дим, ніби постріл, гойдне поміж віть і розтане…

З недогляду білка терне сірника ялівцем,

І заєць спрожогу сніжок помережить хрестами…

 

Домашнє тепло з димарів проростає в’юнком…

Вже й Возом Чумацьким рипить між сузір’їв поволі…

І день скороспіло до Казки метнувсь колобком,

І циркуль Зими крутонувсь у чаклунському колі…

 

с. Битиця на Сумщині

№5 (193) 10 березня 2017