Камінь спотикання

 

 

Ігор ПАВЛЮК

 

ОДА СМЕРТІ

Хвилями накочує печаль –

Тепла і дряпуча, наче кішка,

Як луна у лоні, тінь м’яча,

Юна смерть, що закохалась трішки –

Може, в мене?

В липу молоду?

Сонце гріє тіло скоротічне.

Свічка гріє душу,

Зірка – дух.

Все тут смертне…

Може й, смерть невічна.

 

Гнуті і надломлені кругом

Тут мої ровесники рояться,

Пінять кров і дудлять з чаєм ром.

Смерть із ними любить цілуваться.

 

Апокаліптично.

Вітер норд.

Хвилями блаженство напливає.

 

Смерть все більше любить наш народ…

 

Хто не умира –

Не воскресає…

 

***

Безсоння.

Блукаю стежинами болю мойого до дня.

Родити душа почала,

Коли тілу було вісімнадцять.

Багато пісень і поем, повістей

народила вона.

Та більше іще ненароджені вірші їй сняться.

 

Як дітки крилаті,

Гасають вони по хмарках

І плавають в ріках,

І миються Сонцем та снігом.

Душа моя в масці тілесній,

Що стала важка…

Здаються все більше

Вони одне одному ігом.

 

Старіюче тіло і зболена юна душа –

Мов з красною дівкою

Ветхий дідусь одружився…

У древню карету

Запріг він молочне лоша…

Така несумісність…

Та, врешті,

Як тут оця «жись вся»…

 

Росте у безсонні душа, наче тіло у сні.

Сіяє і мерзне душа, що закутана в тіло.

Я також воюю на цій громадянській війні.

Я також воскресну.

Колись.

Ритуально.

Невміло…

***

Я прозорий такий, що, здається,

мене тут немає…

Піна слави людської, мов піна пивна, розтає.

А могили весною подібненькі

до короваїв.

Щось в тому є…

 

Вітерець горлохват тут – провісник майбутньої бурі.

Підозріленький спокій, що в душах народжує гниль.

Ми наснились такі кам’яній

соромливій бабурі

Й воплотились – як грішні збуваються сни.

 

Ми до правди іще не готові, хоча й мазохісти.

Чорнослив.

Темнослівно.

Озонові діри душі.

Ми заслинено любим в кущах одне одного їсти,

Дудлить крівцю брат брата,

Як труєний спирт алкаші.

 

Ми маленькі такі,

Що, здається, нас раптом не буде…

Тобто будемо скопом у іншому

вимірі всі:

Хто в Аллаха, в Ісуса, а хтось

у диявола, в Будди…

У глибоких, високих, мов даль голуба, небесі.

 

І круті й крутії не уникнуть

Всевишнього Суду…

Піна слави земної на тих он регістрах смішна.

У бабів кам’яних вічним болем

наповнені груди…

Шлях Молочний тече…

Я маленький.

Я – Всесвіт,

Де йде віковічна війна.

 

КАМІНЬ СПОТИКАННЯ

Хрест.

Космічно у пасхальнім серці.

Блискавка й веселка – в цей же час.

І свята водиця у відерці.

І у пасці бабиній свіча.

 

Я лежу.

Я камінь спотикання,

Поруч із наріжним камінцем.

І болять мені у час повстання

Ті, хто в мене вдарились лицем.

 

Ті, хто спотикнулися ногами,

Ті, хто не об’їхали конем.

Я росту.

Я спотикальний камінь.

Я болю.

Не копайте мене.

 

Може, я упав з душі чиєїсь,

Може, я алмаз а чи сапфір…

Не важливо.

 

Ми стаєм землею.

Незалежно – камінь ти чи звір.

 

Ну хіба ж ти заростеш тут мохом?..

Змінюю печалі течію.

 

І болить мені оця епоха,

Що спіткнулась об судьбу мою.

 

***

Глибока дорога.

Високий храм.

Лінивий Дніпро поблизу.

І бавиться гільзами дітвора

В обіймах війни і кризи,

Де з кров’ю рошенівський шоколад

Тупий вентилятор бризка,

У середньовіччя жене, назад

Народ –

До труни-колиски.

На смерті обличчі тремтить сльоза

Кровно-прозорим світлом.

По колу спіралі ми йдем назад

В кінець…

Ну тобто початок світу.

 

Ідемо, як ослик сліпий іде,

Старий і нещасний тілом,

Що смерті бажає,

Любить людей,

Хоча його люди били.

 

Полюють, плюють на людей людці,

Не знаючи, хто ми, звідки.

 

Глибока дорога.

Мета є і ціль,

Судді і свідки.

 

А я літописець.

Я жертва, я…

Поет.

Ні суддя,

Ні свідок…

 

Я став санітаром у цих боях

За вічний початок світу.

 

РОЗДУМИ ПІД ДОЩЕМ

Сиджу.

Дивлюсь на добрий літній дощ.

Рахую із любов’ю кожну краплю.

Спинився час.

А ти, моя бідо,

Нагадуєш он ту понуру чаплю.

 

Вона літати вміє.

Не летить.

І не пливе.

І не танцює плавно.

Цей дощ їй точно може догодить.

Він з неба йде

І засина у плавнях.

 

Біда в моїй душі гніздо сплела.

Знесла яйце,

Поклала жабу білу.

І коренем торкнувшись до крила,

На суд своєї совісті побігла.

 

Бо совість є у всього, що живе

І має душу –

Дивну,

Як лампадка.

Он денний Місяць –

Золотий човен –

Після дощу цілується із кладкою.

 

Свічуся теж.

Цілую власний хрест.

Пишу пісні для тих – ненарождених…

Адже ненарождений не помре…

Як не вмирає дощ

Чи лід студений.

 

Я теж з води.

Душа у ній горить

І пісню риби слухає ночами.

 

Я також дощ.

Я прагну догори:

 

До хмарки,

Зірки,

До Творця,

До мами…

 

ПРАВЕДНОГНІВНЕ

Не претендую я на святого

І на бандита.

Хоча дорога моя до Бога –

Мов кров розлита.

 

Мені припише гріхи смертельні

Гнила «еліта».

Та не зостанусь, як у пустелі,

До кінця світу.

 

Бо є зі мною далекі зорі,

Хрести і трави,

І рідні предки, такі прозорі,

Як очі мавок.

 

Вони не зрадять.

Доносів чорту

Не строчать зграйно.

 

…Пора «елітним» набити морду –

Й піти в Почайну…

 

***

Попустила печаль.

В цьому світі усе попускає.

Божевільна кривава туманність

Минає також.

Я свій страх убиваю

Між пеклом і раєм.

Поміж пеклом і раєм

Душевна дрож.

 

Наче піна із рота,

Калина в селі відбуяла.

Смерть без маски стоїть,

Наче квітка могильна в пітьмі.

І крізь мене тече

Легендарна туманна Каяла.

Дзеркала мені брешуть.

Та тіні не брешуть мені.

 

Тільки відчай ранковий

І правда вечірня болючі…

Але язви душевні

Молитва і праця зітруть.

 

В битві ночі і світла

Хай збудеться все неминуче.

 

Хай воскресну спочатку,

А потім помру…

 

ІТАЛІЯ

«Земля молодого теляти»*

Зустріла мене дощем.

Від радості плакав і я у Вероні,

Де Данте…

Джульєтта  шекспірівська

Будить задавнений щем.

Дороги до Бога й до себе

Зав’язані бантом.

 

Тут у храми ходив

І на пиво із м’ясом гарячим.

Екзотичної піци

Друзяки мені піднесли.

Ніхто не бере тут

За усміх грайливенький здачу.

Дороги асфальтні –

Що глянеш –

Згадаєш полин.

 

Печаллю гарячою

Тягне з тунелів у горах.

І озеро Гарда

Полоще каміння душі.

На березі писки –

Мов квашених зір помідори.

У нас би сказали –

Що то алкаші…

 

Тут вілли поетів розкішні,

Як в Есесесері…

Нехіло поети

(Ну хоч би Катулл)

Тут жили.

А я з України,

Неначе із іншої ери,

Приїхав сюди,

Мов лелеки мене принесли…

 

У храмах із плоті

Тут біситься дух д’Аннунціо…

Пейзажі подібні до

Наших південних степів.

 

Тут видно прозоро:

Любов і свобода –

Дві функції,

В які сам Всевишній

Спартанське повстання увів.

 

Раби повмирали…

Тепер україночки їдуть

В Італію красну

Сеньйорів старих колисать…

Немовби то хочуть із ними

Йти в царство Аїда.

А що, в Україні

Нема вже кого покохать?..

 

Зітхнемо – і в даль…

Тут Байрон і Шеллі чудили.

Дух Петрарки гуманний

У гості до мене прийшов.

 

…Але з’яви усі ці ми з ангелом

Вперто хрестили.

 

Тільки радість теляча

В мою заіскрилася кров.

 

—————————————————

*Згідно із найпоширенішою точкою зору, термін Італія, від лат. Italia, було запозичено через грецьку мову від оскського слова Víteliú, що означає «земля молодого теляти».

 

***

Сьогодні молився.

На воду дививсь, на вогонь…

Дзвеніла любов мені.

Я прислухався до себе.

Знаходив там Бога

Опісля болючих безсонь.

Радів, як дитина,

Літав…

Часом

Гепався з неба –

 

На річку,

Якій снився вітер,

А вітру – зоря,

На трави, які відіспались

На свіжій могилі.

Весною сади віддиміли,

Тепер же горять.

А птахи, що їх покидають,

Печальні і милі.

 

В планктоні галактик

Ми іскорки Божих вогнів,

Що маєм до них приєднатися

В ніжній любові.

З моєї дзвіниці я бачу,

Куди світ забрів…

Та я не суддя тут.

Я свідок,

Що кається в слові.

 

Пекельна оця клоунада

Колись промине.

І я допишу, дочитаю

І книжку, і жінку…

З’єднаюся з тими,

Хто любить

Такого мене,

Як землю вода,

Чи голодний –

Прозору шкуринку.

 

А нині махновська гармошка

Пиляє тоску

І рідко спілкується розум

З душею людською.

Ховається зло несусвітнє,

Як шило в мішку.

У ангельській масці

Антихрист іде за тобою.

 

У гніві й печалі минає

Моє битіє.

Минаю я сам,

Очищаючись болем до біло…

 

Сьогодні молюся.

 

І суєтне все відстає.

 

А блудне щеня

Під руку мою прибігло…

 

***

Скоро вірші писатиму на снігах,

А наразі – на листі м‘яти

І на гривні, й на доларі, на руках,

На пташинім сліді хрестатім.

 

Адже пташка зібралась в чужі краї,

Щоб не змерзнути в гніздах білих,

Де були свої пекла, свої раї,

Пахла космосом вишня спіла.

 

Де жила-була смерть,

Наче донорська кров…

Де ламались дерева й долі.

Де в барокобараки по колу пішов

Той, хто хоче любові й волі.

 

Біси в ангельських масках

Танцюють твіст.

Між «Осанна!» й «Розпни!» –

Триденка.

Із юрби виглядає бісівський хвіст.

Душить душу відчай обценьками.

 

І мурашки по шкірі,

Й зоря по душі,

Синя тріщина в льоді.

 

Скоро вірші писатиму без іржі

І такі –

Що не в моді…

 

***

Душа ридала.

Сміялось тіло.

Щось вона знала.

Тому й боліла.

 

Лампадка квітки

Горіла свічно.

Як Бога свідок

І чоловічно.

 

Зілля безсмертя

І трута-зілля

Буяли вперто –

Як смерть з весіллям.

 

Одна дорога

Душі поета –

Летіть до Бога,

Як вся планета.

 

Все інше – темінь,

Прірва солона.

Не знаю, де ми,

Вийшовши з Лона.

 

Душа шукає.

Сміється тіло.

Щось вона знає.

Тому й зболіла.

 

РОЗДУМИ НА ЕКВАТОРІ МОГО ВІКУ

Серед дванадцяти друзів твоїх

Один – іуда.

 

Як правило, той іуда,

Хто зве іудами інших…

Він може бути першим, останнім…

Гетьман, приблуда…

У мерседесі, конем чи піший…

 

І неважливо –

Скільки добра ти зробив для нього –

Дарував йому бронзу,

Вавки помазав йодом, –

Він тобі в спину ножик устромить

В ім’я чорта чи Бога,

Пасквіль напише,

Що ти «ворог народу».

 

А якщо друг твій іудний –

Кохана жінка…

Адам зі Змієм хрумкає ябко

Й нервово курить.

В Біса є норма…

Не має ж краю

Жінчина фінка.

Межі не мають

Підлості Курви.

 

З тим треба жити,

Рости до неба.

Десь потерпіти…

Прощати…

Битись.

Біла ворона і чорний лебідь

Будуть в душі гніздитись.

 

А там, де троє друзів зібралось,

Там і Христос між нами…

Хрест свій візьму,

Підійму забрало,

Скину з душі камінь.

 

І торгашів із душі храмини

Вижену…

Заспіваю.

 

Час повертатись

До батьківщини

Предків моїх –

Раю…

 

ЗА ОВІДІЄМ

Сосновий цвіт зорі.

Сніжинка перша в небі.

Вона не долетить до сивої землі.

Бо доля у предтеч така…

Така, як треба…

Молитва на устах.

Вечеря на столі.

 

Фантомний біль душі.

Хтось лайкає.

Хтось лає.

Лампадніє звізда.

Сніжинка –

Вже сльоза…

Сніжинка вже – туман.

Здалось – її немає.

Сніжинка – як душа:

Хмаринка, лід, вода…