…Й відгукнеться Полісся на справжнє ім’я своє

ЗЕМЛЮ У ЗЕМЛЮ СІЄМО, СВІТЛО
У СВІТЛО

У темний ліс вступаю, де тіні всі зійшлися докупи – тіні
русичів…

 

Минуле розгойдує тіла наші: то засинає, то знову
прокидається, наче хоче

себе укотре згадати…

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

 

Виструнчуються дерева, в кожному їх спаласі зеленавому –

вогонь земний, глибинний, а поруч ми…

 

Мовчимо, наче хочемо перейти найбільшу

у світі дорогу  –
Мовчання, та її

ще нікому перейти не вдалося – в кожну душу увійде – потім
вийде, а день

вже згасає

 

Запитаю у себе: коли ж я зріднився з Мовчанням великим, коли
ви зріднилися,

мої ліси і трави, і ти, народе, ще не приспаний

 

Хто налякав тебе, стіно, – ти вже впала, а прозорий твій
контур і досі вібрує

в повітрі, об котрий мій погляд б’ється  і пробитись не може, шукає того,

хто причаївсь за тобою

 

Землю у землю сіємо, світло у світло – і себе не знаходимо…

 

Ба, замовкають навіть імперії, цезарі – лишаючи по собі,
наче равлики,

палаци-панцерники на Вічності берегах, а дух їхній – чи ж не
в Мовчання ховається

 

Як важко дихає палаців стомлене каміння, як галасують квіти,
полишені

наодинці із небом

 

Земля проростає крізь погляд мій і розпорошує пил на все, на
що гляну, а небо

відшукує кожну мураху, кожну піщинку, аби нічого у цім світі
не забути

 

О небо – найбільша дорога наша, найправдивіше дзеркало
світу, всі стежини

до тебе ще зійдуться, розкидані кроками нашими

 

О дощ – переспіваний в Лету й день гомінкий, загорнутий в
слово, і голос,

що корінням сягає Трої – від ахейського крику до мовчазного
себе безпомильно

мене проведи

 

Зіниця неба, а в очах знак безберегості…

 

Світло кленів повергнуте в прах насінин, і комар над
безоднею крильми

перемелює простір, і піски осипаються в отвори кротовищ

 

Цей світ ще дитина, а заплакати вже не може…

 

Повітря, поколоте списами, мечами посічене, над русичами
уклякло,

що до землі ранами попритулялися –  цей біль між нами, немов струна

натягнута, й ні звуку…

 

ПОЛІССЯ

Ірині Пильновій

 

Деревій, материнка, лепеха, перстач і цього разу не
спинилися, а прошмигнули

повз мене, наздоганяючи час свій, бо їм конче треба його
наздогнати, щоб збутися

і явити собою Полісся для нас і правнуків наших

 

А дядько на вилках сіно переносить, у копицю складає, а то ж
не трава суха, а дух

прапращурів, і вкотре ойкнуло Полісся, зіщулилося до ока
ящірки, що задивилася у сонце,

вимолюючи у нього літа теплого, безхмарного, а заодно і для
нас

 

Дороги лісові різні, але кожного разу ними прошкуєш собі
назустріч, думав – від мене,

а вони всі до мене біжать, і щоразу тебе наздоганяє якась
звірина чи рибина, аби попередити

про щось неминуче, а Полісся, притихле, саме до себе
дослуховується, тисячоліття свої перелічує, і пил, що рукою кістлявою
пручається у повітрі, вигрібає, виколупує

із нього минуле

 

Ще й копиця не склалася, а дід вже під нею вмостився,
поглядом голубим, аж вицвілим,

до неба дотуляється, очима собі дорогу вгорі промацує, а
заодно надивляє бусла,

що помахом крила, наче хоругва, тріпоче і заманює в Русь
Київську, де Ігор та Ольга

поглядами, як вогниками, перекидаються, бо щось знають таке,
чого ми не знаємо

 

Це тут з-за дерева кожного визирають древляни, за нами
потайки надивляють,

верхів’ям  дерев
стрибають вітри, травами перекочуються, а вітри ті, хіба не дерева,

не трави колишні

 

Життя народжує тіла, а смерть – душі, і падають волхвів
слова, наче миски глиняні

об землю розбиваються, цей запах глини – вічність пахне в
ній, і поцілює в нас минуле,

б’є без промаху, і ніде не сховатись, а ми і досі не знаємо,
звідки і куди йдемо

 

Та води усе пам’ятають, і каміння пряде вухами тишу оцю
громову, і стріли плачуть

невтішно, що героїв уцілили, і мечі ховаються в піхви, що
мудрим голови постинали,

і пише рука малечі історію нам прадавню про день не
вчорашній, про час не з імли

 

І  мовить усе – бо
мовчати ніщо не вміє, на дні пташок голосів, там десь є і мій голос,

я відчуваю, як напружуються звуки, щоб стати знову травами,
деревами, людьми…

 

***

Рівнини уляглись і видихають втому століть минулих, а ми
виходимо із землі глибокої,

глибокого неба собі назустріч: Івани, Явдохи, Килини, ми тут
були, ми тут є, ми завжди тут будемо, нас не переживуть ці рівнини, ці пагорби,
і ми не переживемо їх, так разом

і будемо

 

Молодіє, розцвітає небо, де народ стояв, в кожнім згуці –
дитини крик і крик старого, 

що вже не в змозі списа тримати, та зірка його горить, і дух
його міцний – стоїть отча держава

 

Це небо перевернулося і стало землею, це земля перевернулася
і стала небом,

віднині земно-небесні наші помисли

 

Ніхто не замкне зерняти у своєму німбі золотому: воно
вилетить стрілою зеленою

у світ і дорогу людині укаже

 

Ніхто не змаліє душею, себе не зречеться

 

Погляньмо у небо безкрає, пригадаймо свої імена забуті, такі
великі, як небо, хай нам

буде просторо в іменах наших

 

КРІЗЬ КОЖНУ КВІТКУ

Заблукав у травах, поліських, насторожених, разом із
джмелями

русичів шукаю

 

Крізь кожну квітку, наче крізь мале віконце, проглядає

земля древлянська

 

Стежки лісові біжать безупину і набігатися не можуть:

такі вони вічні, такі несходимі

 

Затухає галас крові невинної…

 

Крізь ворота тисячоліть 
мовчазне проходить каміння,

вогонь горить, б’є кулаками в небо, на всі простори
задивляється

 

Коло вогню – древа святого, застигли русичі, ратники обіч
світла стоять,

про щось глибоке, як ніч (що і їх не обминула), радяться,
земля вивіряє

їхню мову-розмову, забирає до себе

 

 

Глибоко падає вода і йде назустріч їй із бойовиська самітній
кінь,

і замовкає в кожного в устах (ой чи ж надовго?) ім’я
русинське

 

***

1.

Святослав Ріхтер наслухає шумовиння лісів Житомирщини і
завмирає,

маленький хлопчик, з дитинства свого ще не вибігши, лопотить
по стежині,

що висвічує з-під його ніг промінчиком

 

Занурений у тисячоліття, котить Тетерів води чи дні минулі у
безкрай,

наслуховує серце своє і серце Житомирщини Святослав Ріхтер

 

Це трави древні, вцілілі зійшлися довкола і небу віддають
свої погляди,

це піски, розкривши очі, впізнають себе і радіють, і
танцюють на сонці,

це соснова шишка, опавши долі, тепло землі повертає, це в
узвишку

 клин лелечий закляк,
шукає шляху до себе

 

Час із неба дощем невидимим ллється щедро, світло, дитинно,

відгалужуючись у дерева, будинки, людей, і радіє щось мудро,
правдиво

в їхніх душах

 

Тиша в тишу увіходить без болю, дерево в дерево, трава в
траву,

покоління в покоління – тако ми час бережем

 

Ще снів своїх не доснили мурахи про безкінечність світу, про
таємницю рухів,

ще павуки в лісі не виплели своїх сонечок, не поєднали ними
дерев,

ще між стовбурами просідає мовчання всіх століть минулих,
залишене

кимось на згадку, та незабаром і йому настане пора
виговоритись

Земля Житомирщини така чорна, ніби ніч заснула в ній  і не проснулась,

земля Житомирщини така чорна, буцім я заплющив очі і дивлюсь
у віки

 

2.

Борис Тен схиливсь над Гомеровою «Іліадою» і перераховує
(вслід за Мандельштамом)

кораблі, що до нас пливуть уже стільки століть, перегортає
сторінки, буцім відгороджується

від проминулого, а воно тамечки крізь щілини пальців
прозирає своєю невідворотністю,

триклятістю, перегортає сторінки, наче хоче кожному
кораблеві, заблуканому у століттях, подарувати вітрило

 

Неспокійне життя у слова, має стати воно усим, бо тра взнати
йому, куди греки

тамо мандрували, що їден за їдного сховавшись, крізь усю
історію пройшли,

куди стріли летіли, що їдна в їдну вціливши, втрапили аж у
серце дня тутошнього,

куди вітри віяли, що всі простори позмішували, у яких народи
і досі бігають,

буцім вівці заблукані, куди коні мчали, що їден в їден
заскочивши, дерев‘яним

конем стали, віддавши себе блуду людському, а Троя жива і
досі, одурена

і сплюндрована, ба, і Житомирщина моя зара чи ж не «Троя»
чорнобильська

 

***

                                            
Ніні Матвієнко

 

І води розвиднені прийдуть – прокинеться час, і засвітиться
в небі іще

незасвічена зірка, і стануть ім’я називати: далеке,
прийдешнє, твоє, а ти

обізвись й подивись на все зірко

 

Імперії давні, Полісся, тобі дві руки простягли (у грецьку і
римську обернені віри),

як далеко іти і як довго іще нам іти, і дух твій зодягненим
буде, як перш,

у людину і в звіра

 

Живі крізь живе ми пройдем, не схитнувши цей світ, поєднавши
собою

 і вечір, й світання і
розступиться те, що було перепоною нам, і закрутиться

сонце над нами дитинне і раннє

 

 

Ми згадаєм усе, що забули і в пустку звели, по піснях, по
слідах віднайдем,

де ми є, і згукнемо той дух від лісів і звірів, і людей, і
відгукнеться Полісся

на справжнє ім’я своє

 

***

О, лісовичко молода, погорда, несеш в собі ти крик дітей ще
ненароджених,

вигойдуєш у поглядах своїх дорогу мужнім, стоїш над прірвою
свого

мовчання, хоч мова ллється з вуст твоїх безпечно

 

Заспівуєш, так наче знаєш, скільки живуть на світі баба і
мураха,

і  скільки неба
кожному дано, щоб перейти у пісню

 

Це літо галасливе, як і те, що вже було, нема початків і
кінців немає

бажанням нашим, ці води світанкові запалають, на них не
ступить

наша пам’ять швидкотіла, не зойкне пташка за стіною болю,

не викаже свого великого мовчання

 

***

Море лісів поліських б’ється об берег серця мого, хвилями
накочується

і відпливає у віки далекі, сосон, дубів, беріз далі, ще не
стоптані часом,

підняті до неба, розходжуються, розгулюються в наших
поглядах

неспійманих

 

Як високо птах злетів, що мав кубло при дорозі, розкинув
крила над нами,

як зірко за ним стежить мураха, перебігаючи з травини на
травину

і як вільготно дихає повітря між деревами, збуджуючи,
оживляючи

все навколо

 

Земля, що зростила і моє серце, не відає ні початків, ні
кінців своїх,

а море лісів розгойдується і розгойдується в її долонях, із
морем

землі змагаючись

 

Ніщо не спиняється, не стомлюється, а невпинно прямує у
далину далеку,

у світло глибоке

 

***

вдовам Полісся

Та ось із лісу виходить баба Лукерка, а в кошику в неї
кількоро грибів

та чорниця, а там на горбку її хата із лісу, із дерева: ті
сосни і дуби вже

давно в її стінах заснули сном міцним, та тепло тримають,
бабину

душу зігрівають

 

Сама баба Лукерка (двійко синів її на Чорнобилі зісмеркли),
та й не сама –

удвох зі смертю у хаті живуть, баба і двері ніколи не
зачиняє, щоб та

до хати заходила, провідувала, ліжничка їй простелює на
дивані,

(бо теж стара, мабуть боки болять, – хай спочине) ще й
молока козиного

наллє (хай підполуднає), отак удвох і живуть

 

Баба зуби вишкіряє, у дзеркало заглядає, а їх кілька
лишилось,

а смерть і собі з-за бабиного плеча зиркає – в неї теж
кількоро,  та коли бабі

 зовсім кепсько стане
– всі повипадають – тоді баба засміється і згадає

дитинство своє беззубе, бо воно у ліс таки далеко забігло,

та там і заблукало

 

***

У моїм краї ще пісні співають, я сам дивуюся, коли почую
спів

 

Запитую – чому, дівчата, так галасуєте

 

Відказують – болить…

 

МОЛИТВА

Дивлюсь я довго в сонце і розказую, чому я на землі

 

Вже нікуди, ні в що мені не сховатись: так далеко

забіг я у світ, що назад не знайти дороги

 

Проступає мій лик крізь піски, крізь дерева,

до подоби своєї тягнеться, скільки зайвого ще

 

Розцвітає, кружляє наді мною день і знову

у пісню вертається

 

Засміюсь і забуду, як зовуть мене, пам’ятатиму

пісню птахів і дерев, і людей…

 

Сонцю в очі дивлюсь і про себе розказую

 

м. Київ