Ігнорований спів

 

 

Владислав Стольников

 

ОСЕЛЯ ПИСЬМЕНСТВА

Усевладні часи

є підвладними давній будівлі,

бо у залах бринить

незглибиме письменство століть,

а палкі голоси

у співцях воскресають розкриллям

прибутної луни,

що пливе в лебединий політ.

 

І нетлінній добі

сповідаються літери сиві,

чий подвижницький дух

оновляється в стінах старих,

щоб небесній сівбі

присягала золочена нива

невпокорених дум

під смерканням страсної пори.

І жагуче письмо

закосичує тишу музейну,

мов калинова даль,

що квітчає козацькі луги.

А чужинське ярмо

поглинають шаблі під зорею,

де вселенська скрижаль

розгортає земні береги.

 

ІГНОРОВАНИЙ СПІВ

Ти вивершуєш спів,

хоч його ігнорують пролази

що неначе ідуть

до зірок повз приземну ману,

бо юрба штукарів

пособляє своїм віршомазам

віднаходити путь

у зігріту вінцем далину.

 

І пихаті рвачі

обирають  єдиною ціллю

ефемерний політ

над розп’яттям наснажених крил,

щоб небесних ткачів

ганьбувати перстом самовільним,

а на тронні щаблі

виряджати блазенські хори.

 

Тож обранці куліс

неприховано вносять оману

на освячений кін,

де гряде коронація муз,

а пронозливий лис

маячіє престольним бовваном,

що вгрузає у тлін

під знаменням розспіваних вуст.

 

ЗАЗДРІСНИЙ ДЕМОН

Є дехто мізерний,

замарений величчю пави,

хто прагне польоту,

одначе позбавлений крил.

І вдача позера

нагадує пройду лукаву,

що робить підлоту

обранцю стокрилих вітрил.

 

Бо заздрісний демон

вселяється в ідола кривди,

який безголосо

сичить у судомах намов

на барда Едему,

чий поклик зринає на гриві

ясного колосся

над царством осліплених сов.

 

І майстру огуди

здається, що повінь блюзнірства

підносить пронозу

над нивою вічних чеснот,

де жайвори будять

поезію житнього вістря,

настояну в росах,

як повню гартованих нот.

 

ЦЕРБЕРОМ НАВЧЕНІ В’ЯЗНІ

Лихими є блазні,

що спершу із ликів люб’язних,

вихлюпують щирість,

як повінь п’янкої мани,

а потім одразу,

мов цербером навчені в’язні,

обмежують милість

пихою обманів брудних.

 

І маска облудна

лише запевняє підступно,

що завше у люди

несе благостиню твою.

Одначе полуда

пливе під обпечені ступні,

коли лизоблюди

спиняють ясну течію.

 

Бо ницих паяців

лякає розкрилена муза,

що вельми страшною

здається юрбі підлабуз,

а спокій палаців,

де вірно плазують лакузи,

ти краєш снагою

своїх невпокорених вуст.

                                                                                                                                                 

БЛАЖЕННЕ ВІТРИЛО

Блаженне вітрило

несе нас удвох від причалу

найперших обіймів

у безмір жагливих стихій,

де пестяться крила,

підвладні любовному шалу,

що кличе настійно

два серця у янгольський рій.

 

Тож пристрасні лона

пливуть в прибутній осолоді

на обрійні зорі,

що сходять в незгасний зеніт.

А втіху боронить

гармонія духу і плоті,

бо в зоряне море

в’ємо безбережний політ.

 

НЕВЛОВИМІ ЛІТА

Невловимі літа

достигають твоїми шляхами,

де дівоцтвом бриниш

ти, як мавка із часу часів,

бо снага пресвята

розкриляє тебе над роками,

а несходжені сни

наслухають незайманий спів.

 

Тож лишаєшся ти

як осоння осонь поранкове

і як зірка зірок,

розповита жагою вночі.

А вселенські світи

ти несеш, мов небесну підкову.

І плекають твій крок

заповітні Господні ключі.

 

Ти між янгольських крил

і надалі здіймаєшся мрійно

у блакиті палкій,

переповненій вогнищем вуст,

і сягаєш пори

благоденства в імлі тепловійній,

а бажання п’янкі

даленіють в роздоллі спокус.