Гоголь

(фрагмент із поеми-симфонії)

До річниці з дня народження Миколи Гоголя

 

Леонід ТОМА

 

Перед Гоголем треба благоговіти, як перед людиною,обдарованою найглибшим розумом і найніжнішою любов’ю

                                               до людей.

                                                         Т.Шевченко

 

…Зустріну сон,

Бурханний сліпне січень,

Червоні козаки

Вертаються до Січі.

Вони спізнали все,

Вони давно померли…

Хіба ж ротату кров

Століття ще не стерли?!

Горить у небі храм,

Як птиця яснопера.

Залишились богам

Не люди, а озера…

Озера тих очей,

І доль, що не покличеш…\

Червоні козаки

Вертаються до Січі.

 

***

Вони йдуть і шаблі

Блискають люто.

Ланцюги генетичні

Забризкані кров’ю…

Із темнот, із склепінь

Позолот злотоплинних,

Із землі, спекоти

Погіркотні, полинні.

І уранові руди

Грозою затихли.

Де козацькі серця

Під кістками поникли.

…Я тобі розкажу те,

Що ніччю мозок

Засипаний привиддям хрипить,

Коли він по осліплих

Осріблених дорогах бреде,

І десь падає, заплутавшись в траву,

І рвуть зелені леза

Лілову смерекову тьму.

І враз сліпуча дорога врізається в вічі –

То червоне козацтво вертає до Січі.

 

***

Бавиться Басаврюк

І зливає докупи

Гени кутих шаблюк

І гієни огненної,

Полонянки Марії

Захапані груди.

Чорних мозків, як круків

Покручене груддя.

Він покручує чорний вус –

Козарлюг не спинити,

Вони пруть до кінця,

Щоб століттям боліти.

І я знаю – немає між нами падлюк,

Лиш червоний, як ніч,

Сатана Басаврюк.

…Хмарилось,

На горі тебе вітер посіяв…

Од кінця до кінця,

Од начал до начала

Сива зозуля не кувала –

Кричала.

І знайшов я її, нашу пісню палку –

Повісилась зозуля на червоному рушнику.

І я знаю – немає між нами падлюк,

Лиш червоний, як ніч сатана Басаврюк.

 

***

Над Дніпром і над Пслом,

Понад лісом і степом,

Понад білим селом,

І над цвинтарним склепом.

Ніби пісня пливуть

Журавлі українські.

У далекі заморські

Країни чужинські.

Їхнім крилам нема і не буде спочину,

Журавлі покидають мою Україну.

Вожакові на горло синій вітер повісивсь,

Захлинувся вожак журавлиною піснею.

… Од кінця до кінця, від начал до начала

Поховайте мій сум, що на світі є вічне?

І коней ведуть, отамана несуть,

Запорозьке козацтво

Вертає до Січі.

 

НІЧ. БАСАВРЮК

Ніч, приходить Мефістофель до Фауста,

Тисячорукий Шіва плете петлю із жіночої коси…

Син менший Тараса Бульби

До панночки рушив,

Земля рушена на кладовищі…

Не оступись, село, як теля в росі-молозиві,

Місяць вилизує його крейдяним язиком…

Тихо.

Підемо до баби Здорихи,

Вона вміє на попелі гадать, на молоці,

На кролячій шкурці,

Вона перестрах уміє перев’язать,

Переляк вилити, у вітер перевзуться.

Ось вона дванадцять свіч запалила,

На миснику комашня крильцями світить,

А вона в попіл окропом як присне:

– Зійди, зірко, виглянь, зірко,

Що там світить – свічка, сірка…

Що там  свірка?..

Череп’яний кухоль об землю – грюк –

В одвірках стоїть Басаврюк!

Зірка на полі, вітер на морі,

Зілля хрещате – кинь чарувати!

–Зірка на полі, вітер у морі,

Черва в гною – а я от стою!

… Жупан червоний кинув на лаву,

І козацька церква полетіла сторчма

З козацької слави в чорних,

Дьогтем мазаних зірках…

А Басаврюк – шапку на долівку,

Чоботи під припічок,

Чорні вуса на сволок.

 

***

Сину, сину, тебе немає,

Ненароджений, чуєте, син.

А я все його виглядаю

З ненароджених україн.

Він же прийде, чуєте, люди,

І у космосі в головах.

Його стріне Бог, не забуде,

Не одсуне в ненатлий прах.

Очі в нього ще не відкриті,

Тільки мати вже пізнає

У космічному грозовітті

Де той син, ненароджений, є.

Де він вийде у світ широкий,

Скине темряву, як мару,

Молодий, в небесах синьооких…

Отоді я спокійно умру.

 

ПСЬОЛ. ЛІТАННЯ

Псьол всім тілом пружним тисне в береги,

Нуртує в затоках і тихне в заплавах,

Покривалом росяним обніма луги…

В смарагдових отавах, збиваючи роси,

Стрибають коники-скрипалі.

А як ляжуть покоси на змертвілому полі

Кришталевою призмою Псьол стає…

У цю річку ночами опускаються зорі,

Між густими очеретами у тихому хорі

Пливуть звуки неясні, як спогад про щастя,

Що вже минуло, давно.

 

***

Ідуть воли, скриплять вози та мажі,

Цоб чи цабе – послухай та й іди.

Цвіте будяк, а дядько тобі й каже:

– Постав, дівчино, хату з лободи!

 

Не йди  в чужу! Любов, як та  росиця,

Оце була і висохла ущент.

Або гризе й трясе, як моровиця,

Мов шелестить під снігом очерет.

 

Той чоловік – він не живе, а пише,

Таких, як він – доволі одного…

– Ой, дядечку,їй-богу, я повішусь,

Бо ж я люблю без пам’яті його!

 

Чи ти сказилась? Він же пан недійшлий,

Він мудрагель, химерник, писарчук.

А ти, як вишня вродонькою вийшла,

У тебе хмелем встелено рундук.

 

Чи ти з ним хоч по-людськи говорила,

Ти ж бачила його без году рік!

Нехай і так – а от забуть несила,

Божественний він, добрий чоловік.!

 

Ходили ми на Псьол, а місяць вийшов,

І кладочку нам срібну простелив.

За хмару заховався і не дише,

Мов хто його тоді заворожив.

 

Та й каже він: ти не виходиш заміж,

Сам посміхнувся тихо і зітхнув.

А я себе, бува, скатую за ніч…

Чого живу і ким на світі був!?

 

У тебе що – такого не буває,

Усе відомо аж до сивих кіс?

І я… чого ж, бува, всю ніч ридаю,

Та згадую, та… хто спасен від сліз?

 

– От, кажуть, – вір, шануйся, все від Бога,

Шукай його в собі і віднайди.

Мій бог один – у дальній світ дорога,

І провидіння кличе знов туди.

 

Там, на чужині, все мені здавалось…

Хлюпоче Псьол, на пальчиках трава…

А ми ж колись із вами зустрічались,

Як з Ніжина приїдете бува.

 

У вас такий химерний був мундирчик,

Цинові ґудзики, стоячий комірець.

Тоді була зовсім я невеличка,

Було, біжу до вас я навпростець.

 

То пісеньку веселу заспіваю,

Вінок сплету з волошок голубий…

– Я пам’ятаю, Галю, пам’ятаю…

А чи любив? Ні, мабуть, не любив.

 

Моя душа до іншого тривожна,

Про що вона і дні, і ночі снить?

Мій край, мій страх – всевишній Боже!

Напомацки чи варто в світі жить?

 

***

І ми вернулись, місяцю дихнулось,

Бо хмарка геть за вітром попливла.

Я очутилась, я стою на вулиці,

Мене матуся в хату завела.

 

– Блаженна дівко, з марень тих чи користь,

Із нього він ізробиш чи кілок?

То все болінь, то просто панська хворість,

То все дурман для хутірських дівок.

 

Я сам чумакував, немало бачив,

В степу твого я батька поховав.

Ти бачиш смерть, коли вже ворон кряче,

Таке життя… я іншого не знав.

 

Ні, дівко, ти шукай собі, щоб рівня,

Щоб парубок чепіги вмів держать.

І щоб скоріш, на щастя, неодмінно,

Колиску міг до сволока в’язать!

 

Не сердься, Галю, мудрий він, я знаю,

Про це мені й кобзар колись казав.

Та не для нас, хоч з нашого сам краю,

Він сам собі і світа зав’язав.

 

– Ой, дядечку, а серце інше каже,

Хай не для мене – він для нас усіх.

Мені родить, а вам  ганяти мажі,

Та й годі, набалакались на гріх.

 

…В Москві камінній, між людьми чужими

Одмучився. Нікого він не ждав.

А хтось до нього підійшов незримо

В холодний лоб його поцілував.

м.Харків     

    

№6 (194) 24 березня 2017