Флейти Ігоря Куриліва

 
 
Ярина СЕНЧИШИН
Назва поетичної збірки Ігоря Куриліва «Флейти на вітрах» асоціативно нагадує«Сонячні кларнети» Павла Тичини, а найперше – «коливалось флейтами там, де сонце зайшло…». Тичині тут, вочевидь, йшлося про тьмяніючий колір призахідного неба, нюансований звучанням флейт. Про що йдеться Ігорю Куриліву? Про музику, створену людиною, яку поглинає повітряна стихія, чи про дію самої стихії, що пронизує людину, як вітер флейту?
Так чи так, музичність у назві невипадкова. Ігор Курилів – музикант, диригент, музичний продюсер, багато років працював концертним директором Софії Ротару, зараз – заступник генерального директора Національного заслуженого академічного українського народного хору України ім. Г. Верьовки.Та прямий автобіографізм непомітний у його поезії. Його вірші – радше про екзистенційну закинутість людини у світ:
 
Каптур натягну
та й піду наосліп
у темряву свою
в покинутість пекельну
у зимний дощ
безсонне божевілля…
 
Або ще:
 
Я темна постать
чорний кіт
що вулицею йде
посеред ночі
ніхто не чує
і не бачить…
 
У цьому одна з головних напруг і проблем цієї поезії. Автор – людина реалізована у професії, успішна, пише поезію, пронизану сумом і ностальгією. Пише, напевно, не для розваги, а щоб розібратися у якихось важливих речах, знайти опертя для свого існування.
Поет вербалізує свою самотність, наповнює її спогадами, музикою, пейзажами, людьми, почуттями, аж вона стає життям – багатогранним і неоднозначним. Тоді він без страху напише, що «помилок і зрад було у мене стільки ж, скільки правди».
Порозумітися зі світом, з Іншим, та й із собою дуже важко, але автор шукає цього порозуміння, також із рідними, які вже відійшли:
 
…дерева розтікаються в вікні
і тільки очі кревних
мов птахи
з світлин злітаються мені на груди
але чому така лунка
між нами німота
 
Ліричний герой пробує порозумітися з жінкою. Він розуміє, як непросто знайти її, ту, яка тобі призначена. І чи знайдеш?
 
Ти збагнеш мене
одинокої ночі
заболить і мені
бо не стрілися наші дороги
мов по битому склі
пілігрими по зорях ступають
синій холод вогнем
їм обпалює ноги
 
Звичайно, можна припустити, що поет, який дебютував у зрілому віці, багато побачив, пережив, відчув, тому й снує такі невтішні візії, сумує за тим, що відійшло, але чомусь мені здається, що рухає ним інше – бажання пізнати, зрозуміти, осмислити. Це бажання можна відчути навіть у найсумніших рядках, які, здається, не залишають жодної надії:
 
…марную дні
у затишку гріхів
і ночі потолочені
у сновидіннях без пуття
не зцілюють
моїх самотніх покаянь
діа безцільність
і навіщо все існує
 
в ції ворохобстві
що скінчиться неминуче
де витрику набратися
та не накреслено тих меж
як і нема вогню у пеклі
ми його приносим із собою
 
Ігор Курилів родом з Гуцульщини, тому в його віршах зустрічаємо чимало діалектизмів, є також слова, які, мабуть, можна вважати неологізмами у нашій поезії: плаксивиця, зоря-світиця, ніч, як їдь, гарбає, блимак вікна, матина… У кожному разі я таких слів у жодного поета не зустрічала.
Невеличкі анотації до книги написали Юрій Андрухович та Віталій Борисполець, післямову – Євген Баран, редактором видання є поет Ярослав Довган. В оформленні використано оригінальні роботи відомого художника Анатолія Буртового, а згори на кожній сторінці «кобзар сидить і на кобзі грає» – знак того, що автор дбав, щоб ця поезія була вписана в українську традицію.
А тепер про хрущів. Хрущі в українській поезії займають дуже важливе місце. Хрестоматійні Шевченкові хрущі, що гудуть над вишнями, хрущ-Антонич, що жив на вишнях, оспіваних Шевченком. Так юний лемко вписав себе у загальноукраїнський літературний контекст. Я чомусь завжди боялася хрущів, мене лякали, що коли вони заплутаються у кучерявому волоссі, їх ніхто не зможе витягнути і доведеться волосся обрізати. Ігор Курилів розвіяв ці страхи і мені дуже подобається його версія життя хрущів, які не знемагають без повітря у сірникових коробочках, куди їх запроторюють дітлахи, не застрягають у волоссі, не гинуть під підошвами черевиків, а стають зірками.
 
Засвідчу я
що бачив на початку ночі
як з білості черемхових снігів
хрущі бринливі
в кожушках рудих
підносились до неба
й там
зірками жовтими ставали
 

м. Львів

23 квітня 2017 р.

№14 (202) 14 липня 2017