Дзвінкова криниця

 

 

Володимир РАБЕНЧУК

 

ПЕРШИЙ ПЕРЕКЛАД ШЕВЧЕНКА  З УКРАЇНСЬКОЇ…

 

З 17 квітня до 30 травня 1847 року заарештованого Кобзаря по декілька разів на добу слідчі допитували за «возмутітєльние стіхі на малоросійском язикє, оскорбляющиє царскоє достоїнство» …

За фактами, викладеними у «Журналі» Т.Г. Шевченка та листах, 1847-1858

 

Петербургом палаци самі собі сняться:

їм давно вже чуже голові не болить…

В час нічний каземат

на Фонтанці шістнадцять

у кайданки між допитом кожним дзвенить.

 

Лабіринти… Вікно…

Подих в горло – з Кронштадту…

В чорній шибці весна поміж ґрат на гіллі.

На однім ланцюгу – аж по два арештанти,

як ворони на скибі чужої ріллі…

 

Обігріті причастям кронштадтського вітру,

у садочку вишневому рими цвітуть…

«Ето ваші стіхі под названьєм «Трі літра»?»

«І мої – й не мої!

Бо у мене – «Три літа», мабуть».

 

«Нічєґо! Пєрєвод будєт завтра готовий:

расшифруєм ми дєрзость хохлацкіх стішат!»

«Росіяни, зізнайтесь по-чесному, –  хто ви?

Бо мене вже й на кутні

«слов’янські» допроси  смішать!»

 

«ПеревЕли» «Кобзар» і «Три літа» нарешті

на ніщО, що на себе й не схожі ніде…

І тепер вже ні цар, ні архіви не збрешуть,

що переклад ЖАНДАРМСЬКОЮ

точно –  найперший! –

бо останніх в Шевченка – уже не будЕ!

 

 

КАТОРЖНОЇ УКРАЇНИ СИН

«…Шевченко облачався в тісний ненависний мундир із щоденними муками. Спітнілий, вимучений муштрою, він якось одного спекотного дня 1847 року, не роздягаючись, кинувся купатись у річці Урал. На березі його вже чекала…гауптвахта».

         М.М. Лазаревський про Т.Г.Шевченка, «Русский архив», 1899

Вирвали мене, як цвіт з весни…

Вирвали за вірші – не за вчинки!

Рекрутський мундир такий тісний:

Марширую в ньому, як начинка

ліверної ковбаси чи шинки –

каторжної України син.

 

Не втопив Дніпро – свята ріка, –

хоч метнув я в нього все відразу…

Не втопив ні жодного рядка,

за які в мундир запхнуть указом

несвободи… Несвободи м’язам,

кровоносним жилам і думкам.

 

Бачив Божу на мені печать

не один, зірке у кого очко…

Й вчить мундир одному лиш – мовчать! –

кожним швом тісної обторочки.

…Не мундир, а гамівна сорочка

решткам сонця, що з душі блищать.

 

Підпис у реєстрі, як лапшу,

каламарю звивисто чорнилом

так, немов на камені пишу

власної запалої могили,

москалі яку ще не розрили,

та бікфордів вже підклали шнур…

 

Голова кипить… без олівця

й без паперу, що забрав поручик…

На початку власного кінця

хоч пиши ті вірші на онучах!

Утоплю їх! ВИплачу їх лучче, –

тільки б допливти до острівця!

 

…Берег метушнею мерехтить:

у мундирі! А пливе, – як нерпа!

Ротний, вкоротіть Шевченку прить!..

От – художник! От поет упертий:

пише, як пливе, – по лезу смерті –

так йому УкрАїна болить!

 

ПИСЬМЕНА БАГНЕТОМ НА ПІСКУ

 

Екзаменатор і блюститель по ранжиру опитує новобранців, – хто їх і за що «опрєдєліл» у рекрути: «Батьки! За пиятику і погану поведінку! – безсоромно доповідає перший. – За втрату казенних грошей! – зізнаєтьтся другий. – Батько з матір’ю – за буйні вчинки! – пишається собою третій. – Цар з царицею, – жартівливо, в унісон з іншими, хотілося б відкрити правду сироті Тарасу Шевченку на запитання «хто?». Але вголос він  лише щиро зізнається «за що»: – За написання ганебних віршів малоросійською мовою!»

«Дуже ганебних?! – з недоброю усмішкою, дивлячись Кобзареві в очі, перепитує блюститель. – Дуже! – не відводячи погляду, відповдає поет. – Але ж ти більше не будеш, правда?» Поет останнє запитання залишає без відповіді: краще промовчати, ніж збрехати…

За фактами біографії Т.Г. Шевченка та запису у його  «Журналі» від 19 червня 1857 року

 

Втихнути. Змиритись. Не писати.

Псом на лапи вкластись під хлистом.

Імена забути адресатів, –

й навіть кригу з моря не кусати,

що намерзла люто над хвостом.

 

Тіснуватий світ цей, малуватий

закінчився, впершись в Мангишлак…

Ґрати замінив хто на… солдати, –

я б намалював. Та й малювати

мовою душі «нільзя нікак».

 

Одного польоту сірі птиці,

вписані у небеса пусті:

по ранжиру злодій і п’яниця

на мою рівняються рушницю

у шерензі, ніби на хресті…

 

В них обох подзенькують монети

на привалі по команді «Стой!»

Господи! Тепер я знаю де ти, –

щось пишу приєднаним багнетом

на піску, немов Ісус перстом…

 

МОГИЛА БРАТСЬКА НА ЗЕМЛІ КАЗАХІВ

 

А тут бур’ян, піски, тали,

І хоч би насміх де могила

О данім-давні говорила:

Неначе люде й не жили!

      Т.Г.Шевченко, 1848 

З Орська до Раїму – 800 верст, які рекрут Шевченко долає здебільшого пішки…  Біля  Могили казахського богатиря Дустана він побачив обезголовлені тіла російських солдатів: хівинці вчора здійснили напад на авангард експедиції, колона якої розтяглась у пустелі  на багато верст…

                  За фактами «Журналу» та автобіографічної повісті Т.Г. Шевченка «Близнюки», 1848-1857

 

З орієнтирів – жодної помітки!

Ні кущика! Ні хмарки в небі, Боже…

Ступив в пустелю, як в стару політику, –

й ледь не осліп від все однОго й тОго ж.

 

Імперію розширювати зАтемна

чвалаю в Кара-Кумах з «рускім міром»…

Богдан Хмельницький є і між казахами:

братерський хан, – зовуть – Абулхаїром!*

 

У Хіві, за валькованими мурами,

що незабаром перейдуть в руїни,

Абулхаїр своїх старшин обдурених,

як і Богдан, – поставив на коліна

 

посольству насміх від Росії-матінки.

Посольству в рясах, в золотих мундирах.

…Відтоді з цих країв казахи матимуть

лише над коліньми в халатах – дири.

 

Абулхаїр, «набУханий» кумисами,

й обіцянками – спадкування трону,

таке з «Вєлікім Князєм» напідписував, –

крутитиме казахам вічним хроном!

 

Тут головне, що хан ковтнув наживочку,

повіривши на Слово, як блаженний.

…Такі от референдуми з нажИмчиком:

вклонилися – й нова земля, – в кишені!

 

А те, що банди тут, хівинські найманці:

не всім догодиш, – як би не хотіли…

…Нема могили? За годину з’явиться

братерська перша – з нашим власним тілом.

 

А потім тих могил – малих з великими! –

ніхто й не рахуватиме… А нащо?

Усе одно російські кості викине

й зітре пісок сліди в звірячих пащах…

 

*10 жовтня 1731 року значна частина зібрання казахських старшин на чолі з Абулхаїр ханом висловилась «за приєднання Молодшого жуза казахів до Росії». Історія казахів. Вікіпедія.

 

ДЕРЕВО В ТАРАСОВІМ ОФОРТІ

 

«В продолжение этих десяти лет я видел даром то, что не всякому  и за деньги удастся увидеть. Но как я смотрел на всё это? Как арестант смотрит из тюремного решётчатого  окна на весёлый свадебный поезд».

Т.Г.Шевченко. Журнал, 1857

 

Малював я дерево в пустелі, –

одиноке на три сотні верст.

Малював я дерево пастеллю,

остовпівши перед ним, як хрест.

 

Подорожні кланяються клену:

голови схиляють до кори.

І за тінь його благословенну

на гілках розвішують дари:

 

хутро короля пустелі – барса;

пера дрохви, пави, фазана;

віщого шамана тулумбаси;

тонкошиї амфори вина…

 

Заздрять вголос дереву шакали,

тягнучи носи в чужий обід…

Люди ж щось в тім дереві шукають…

Чи не те, що втратили в собі?!

 

Гідність. Дім. Свою місцину кревну

не в орді, а в бойовім виру,

я святкую  з азіатським кленом,

ніби у Холодному Яру…

 

Наче Кара-Кум, – духовна пустка

замела дороги і серця…

Носить Україна чорну хустку

і сльозу, не витерту з лиця.

 

…Дуб тисячолітній, дивним чином,

нам на сон співає з дідусем

під усохлим в славі Чигирином,

втративши, крім пам’яті, – усе!

 

Дереву та пам’ять до коліна:

уникав мій рід її – й зникав!

…Дерево писав я під Раїмом,

а намалювалась –  Україна,

що вмістилась в дуб Залізняка.

 

ДЗВІНКОВА КРИНИЦЯ

 

Слово «нещасний» завжди мало для мене зворушливе значення, поки не почув його в Орській фортеці. Там воно для мене так опошлилось, що повернути йому первісне значення вже не можу.

Бачив у сні Межигірського Спаса і Дзвінкову криницю: малював їх під Києвом у 1843-ому…

Впродовж всієї ночі хлюскотів проливний дощ…

Т.Г.Шевченко, «Журнал», записи з 19 червня по 14 серпня 1857 р.

 

Чекаю волі місяць п’ятий…

Чекаю воленьки дарма,

немов чумацький віз, відтятий,

від шляху, поля і ярма.

 

Дощі червону глину місять…

А сниться чорнобровий Буг.

Птахи летять. а я – на місці:

ні в Білорусь, ні в Петербург…

 

О Господи! Святий Небесний,

чи ж я засвою цей урок?!

Сиджу – не крутяться колеса

геть в зачумачених зірок.

 

Чи то у них зламались шпиці,

чи то спинився рух і час…

Приснилась Дзвінкова криниця,

приснився Межигірський Спас.

 

І лиш нема шматка паперу, –

що мукам я добіг кінця,

й печаточки на нім в химерах

пір’їн двоглавого «птєнца»…

 

Ріка і  море з непогоди

так розлились на Маковій,

що навіть в сні їх бистрі води

бряжчать в криниці Дзвінковій.

 

Бо навіть цвяхи на підковах

в недолі й волі – не рідня!

І їх дорога паводкОва –

лише неприязнь руйнівна,

 

що й муштроньку мою пропалить,

зітре, без пОтребу комусь…

Що дослужуся до капрала, –

геть в сні думок своїх боюсь!

 

…Неволя, волею зігріта, –

і не до пари, і не в масть…

Чи ж витримають волю діти,

якщо їх Бог мені ще дасть?

 

ШЕВЧЕНКОВІ ЖІНКИ

 

Яке відкриття! Ще раз – пальчик загнули

на списку «Шевченкові діви й дівки», –

і ніби святенькими вийшли з ріки…

Чи, може, когось поза списком й забули?!

 

О, скільки Шевченко-знав-цІв навкарачки

шаманять, як бубном, тим списком рясним!

ГурбУ напоумлять – обсмій і розпни

пророка у ліжку в княжни чи кріпачки!

 

А правда шелепає досі листами,

як замкнена тайна з молитви – в мовчОк, –

що тих жіночок, ніби жмутик свічок,

Господь на потребу, мов Ангелів, ставив

 

по всьому життю – не багато й не мало –

на Страснім шляху Кобзаревім, в грозу,

з часу, як хлоп’яті утерла сльозу,

і, ніби дорослого, поцілувала…

 

І майже дорослого, мудрого… майже,

в невільному Вільно небесне дівча

навчить поцілунком вогню, як свіча, –

освідчуйся рідною мовою,  Княже!

 

В степу, між казахів, без краплі  води,

вервечка возів відблудила від пОлку…

І спраглому рекруту з марева пОлька

показує шлях між барханами – йди!!

 

Іди – не спиняйся, – не можна тобі

загаятись в марному жодної миті:

сльозами і потом не всі ще политі

шляхи за Пророком у Страсній ходьбі.

 

А правда шелепає досі листами,

вощиною скраплена страсних свічок:

в Парижі співає Маруся Вовчок

про ніч із Шевченком, як вранішні псалми.

 

Що ж завоював обеззброєний лицар?

В два голоси …пісню? І сміх… не для всіх?

На страснім розхресті веде через гріх,

гарячого норову й серця, левиця…

 

Могла б вона більше сказати за інших,

які ніби й знають, що коїться, – скрізь…

Та досить, на віршах проявлених, сліз,

і тих, в підголоску не співаних, віршів…

 

Жіноче начало змішає, як міксер,

той досвід в Тараса під серцем живким…

Не Гонту – Пророка! – створили Жінки,

і жодної з них він ніколи не зрікся!

 

…Зібрався женитись. І що ж бо тепер:

закінчений шлях, як обірваний якір?!

Не зрадив, – сказати, – ні жодної, – як їм,

як саме женитись зібрався – і… вмер?!

 

В Театрі Абсурду – немає вистав…

То чим же це в душу так може сіяти?!

У жовте з блакитним одягнена Мати…

Шевченкова мати, чи Матір Христа?

 

ПОЗА «ХОХЛА»

 

Пам’ятний знак Т.Г. Шевченку на Говерлі, встановлений 1989 року на відзнаку 175-річчя Кобзаря, терористи «руского міра» з Росії, під виглядом туристів, розтрощили і скинули зі скелі навесні 2008 року. Державний герб України – монументальний Тризуб у Харківському парку імені  Тараса Шевченка – ті ж самі персонажі викрали в червні 2010-го… Мотиви обох злочинів українські правоохоронці вбачають «у несприятливих погодних умовах»… Воно й справді! Уже майже 500 літ дме з татарської Московії на слов’янську Україну лише кривавий окупаційний вітер ненависті.

Інформація «Укрінформу», записана у щоденнику автора, 2010.

 

Ой, нема на вас, злидні,

Шевченка!

А точніш – роботящої

правди його:

не кривили би Словом,

нікчЕмки,

й Україну не пхали

з вогню – на вогонь!

 

…Обікрали Щевченка!

А Стуса – обдерли…

То чи це не війна

ще не прощених нами

комун?

…А чи це не тому

Україну плюндрують

з вершини Говерли,

що в низинах за неї

вже й нема

заступитись кому?!

 

Є кому «мудрих ленінців»

нам вихваляти на свято,

з домовин

піднімать Муравйова

і тінь Колчака…

…На Говерлу поперли,

неначе на Псков,

москалята,

й надмір добра Говерла

не скинула їх сторчака.

 

Нас нічому не вчить

з тисяч шибениць

ані Батурин,

ані жоден, хто з голоду

у тридцять третьому вмер…

Скільки  шкур… з нас!

Та досі вилазимо з шкури…

без Шевченка, догідливо…

 

Хто ж ми тепер?!

 

Спав на згадку,

задавнений мудрістю,

вислів:

«Яка гідність –

то й слава така!»

…Ой, нема нам Шевченка,

щоб вИсік,

як ледащу п’янИцю –

дякА!