Дзвінкова криниця

 
 
Володимир РАБЕНЧУК
 
ПЕРШИЙ ПЕРЕКЛАД ШЕВЧЕНКА  З УКРАЇНСЬКОЇ…
 

З 17 квітня до 30 травня 1847 року заарештованого Кобзаря по декілька разів на добу слідчі допитували за «возмутітєльние стіхі на малоросійском язикє, оскорбляющиє царскоє достоїнство» …

За фактами, викладеними у «Журналі» Т.Г. Шевченка та листах, 1847-1858

 
Петербургом палаци самі собі сняться:
їм давно вже чуже голові не болить…
В час нічний каземат
на Фонтанці шістнадцять
у кайданки між допитом кожним дзвенить.
 
Лабіринти… Вікно…
Подих в горло – з Кронштадту…
В чорній шибці весна поміж ґрат на гіллі.
На однім ланцюгу – аж по два арештанти,
як ворони на скибі чужої ріллі…
 
Обігріті причастям кронштадтського вітру,
у садочку вишневому рими цвітуть…
«Ето ваші стіхі под названьєм «Трі літра»?»
«І мої – й не мої!
Бо у мене – «Три літа», мабуть».
 
«Нічєґо! Пєрєвод будєт завтра готовий:
расшифруєм ми дєрзость хохлацкіх стішат!»
«Росіяни, зізнайтесь по-чесному, –  хто ви?
Бо мене вже й на кутні
«слов’янські» допроси  смішать!»
 
«ПеревЕли» «Кобзар» і «Три літа» нарешті
на ніщО, що на себе й не схожі ніде…
І тепер вже ні цар, ні архіви не збрешуть,
що переклад ЖАНДАРМСЬКОЮ
точно –  найперший! –
бо останніх в Шевченка – уже не будЕ!
 
 
КАТОРЖНОЇ УКРАЇНИ СИН

«…Шевченко облачався в тісний ненависний мундир із щоденними муками. Спітнілий, вимучений муштрою, він якось одного спекотного дня 1847 року, не роздягаючись, кинувся купатись у річці Урал. На березі його вже чекала…гауптвахта».

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

         М.М. Лазаревський про Т.Г.Шевченка, «Русский архив», 1899

Вирвали мене, як цвіт з весни…
Вирвали за вірші – не за вчинки!
Рекрутський мундир такий тісний:
Марширую в ньому, як начинка
ліверної ковбаси чи шинки –
каторжної України син.
 
Не втопив Дніпро – свята ріка, –
хоч метнув я в нього все відразу…
Не втопив ні жодного рядка,
за які в мундир запхнуть указом
несвободи… Несвободи м’язам,
кровоносним жилам і думкам.
 
Бачив Божу на мені печать
не один, зірке у кого очко…
Й вчить мундир одному лиш – мовчать! –
кожним швом тісної обторочки.
…Не мундир, а гамівна сорочка
решткам сонця, що з душі блищать.
 
Підпис у реєстрі, як лапшу,
каламарю звивисто чорнилом
так, немов на камені пишу
власної запалої могили,
москалі яку ще не розрили,
та бікфордів вже підклали шнур…
 
Голова кипить… без олівця
й без паперу, що забрав поручик…
На початку власного кінця
хоч пиши ті вірші на онучах!
Утоплю їх! ВИплачу їх лучче, –
тільки б допливти до острівця!
 
…Берег метушнею мерехтить:
у мундирі! А пливе, – як нерпа!
Ротний, вкоротіть Шевченку прить!..
От – художник! От поет упертий:
пише, як пливе, – по лезу смерті –
так йому УкрАїна болить!
 
ПИСЬМЕНА БАГНЕТОМ НА ПІСКУ
 
Екзаменатор і блюститель по ранжиру опитує новобранців, – хто їх і за що «опрєдєліл» у рекрути: «Батьки! За пиятику і погану поведінку! – безсоромно доповідає перший. – За втрату казенних грошей! – зізнаєтьтся другий. – Батько з матір’ю – за буйні вчинки! – пишається собою третій. – Цар з царицею, – жартівливо, в унісон з іншими, хотілося б відкрити правду сироті Тарасу Шевченку на запитання «хто?». Але вголос він  лише щиро зізнається «за що»: – За написання ганебних віршів малоросійською мовою!»
«Дуже ганебних?! – з недоброю усмішкою, дивлячись Кобзареві в очі, перепитує блюститель. – Дуже! – не відводячи погляду, відповдає поет. – Але ж ти більше не будеш, правда?» Поет останнє запитання залишає без відповіді: краще промовчати, ніж збрехати…

За фактами біографії Т.Г. Шевченка та запису у його  «Журналі» від 19 червня 1857 року

 
Втихнути. Змиритись. Не писати.
Псом на лапи вкластись під хлистом.
Імена забути адресатів, –
й навіть кригу з моря не кусати,
що намерзла люто над хвостом.
 
Тіснуватий світ цей, малуватий
закінчився, впершись в Мангишлак…
Ґрати замінив хто на… солдати, –
я б намалював. Та й малювати
мовою душі «нільзя нікак».
 
Одного польоту сірі птиці,
вписані у небеса пусті:
по ранжиру злодій і п’яниця
на мою рівняються рушницю
у шерензі, ніби на хресті…
 
В них обох подзенькують монети
на привалі по команді «Стой!»
Господи! Тепер я знаю де ти, –
щось пишу приєднаним багнетом
на піску, немов Ісус перстом…
 
МОГИЛА БРАТСЬКА НА ЗЕМЛІ КАЗАХІВ
 

А тут бур’ян, піски, тали,

І хоч би насміх де могила

О данім-давні говорила:

Неначе люде й не жили!

      Т.Г.Шевченко, 1848 

З Орська до Раїму – 800 верст, які рекрут Шевченко долає здебільшого пішки…  Біля  Могили казахського богатиря Дустана він побачив обезголовлені тіла російських солдатів: хівинці вчора здійснили напад на авангард експедиції, колона якої розтяглась у пустелі  на багато верст…

                  За фактами «Журналу» та автобіографічної повісті Т.Г. Шевченка «Близнюки», 1848-1857

 
З орієнтирів – жодної помітки!
Ні кущика! Ні хмарки в небі, Боже…
Ступив в пустелю, як в стару політику, –
й ледь не осліп від все однОго й тОго ж.
 
Імперію розширювати зАтемна
чвалаю в Кара-Кумах з «рускім міром»…
Богдан Хмельницький є і між казахами:
братерський хан, – зовуть – Абулхаїром!*
 
У Хіві, за валькованими мурами,
що незабаром перейдуть в руїни,
Абулхаїр своїх старшин обдурених,
як і Богдан, – поставив на коліна
 
посольству насміх від Росії-матінки.
Посольству в рясах, в золотих мундирах.
…Відтоді з цих країв казахи матимуть
лише над коліньми в халатах – дири.
 
Абулхаїр, «набУханий» кумисами,
й обіцянками – спадкування трону,
таке з «Вєлікім Князєм» напідписував, –
крутитиме казахам вічним хроном!
 
Тут головне, що хан ковтнув наживочку,
повіривши на Слово, як блаженний.
…Такі от референдуми з нажИмчиком:
вклонилися – й нова земля, – в кишені!
 
А те, що банди тут, хівинські найманці:
не всім догодиш, – як би не хотіли…
…Нема могили? За годину з’явиться
братерська перша – з нашим власним тілом.
 
А потім тих могил – малих з великими! –
ніхто й не рахуватиме… А нащо?
Усе одно російські кості викине
й зітре пісок сліди в звірячих пащах…
 
*10 жовтня 1731 року значна частина зібрання казахських старшин на чолі з Абулхаїр ханом висловилась «за приєднання Молодшого жуза казахів до Росії». Історія казахів. Вікіпедія.
 
ДЕРЕВО В ТАРАСОВІМ ОФОРТІ
 

«В продолжение этих десяти лет я видел даром то, что не всякому  и за деньги удастся увидеть. Но как я смотрел на всё это? Как арестант смотрит из тюремного решётчатого  окна на весёлый свадебный поезд».

Т.Г.Шевченко. Журнал, 1857

 
Малював я дерево в пустелі, –
одиноке на три сотні верст.
Малював я дерево пастеллю,
остовпівши перед ним, як хрест.
 
Подорожні кланяються клену:
голови схиляють до кори.
І за тінь його благословенну
на гілках розвішують дари:
 
хутро короля пустелі – барса;
пера дрохви, пави, фазана;
віщого шамана тулумбаси;
тонкошиї амфори вина…
 
Заздрять вголос дереву шакали,
тягнучи носи в чужий обід…
Люди ж щось в тім дереві шукають…
Чи не те, що втратили в собі?!
 
Гідність. Дім. Свою місцину кревну
не в орді, а в бойовім виру,
я святкую  з азіатським кленом,
ніби у Холодному Яру…
 
Наче Кара-Кум, – духовна пустка
замела дороги і серця…
Носить Україна чорну хустку
і сльозу, не витерту з лиця.
 
…Дуб тисячолітній, дивним чином,
нам на сон співає з дідусем
під усохлим в славі Чигирином,
втративши, крім пам’яті, – усе!
 
Дереву та пам’ять до коліна:
уникав мій рід її – й зникав!
…Дерево писав я під Раїмом,
а намалювалась –  Україна,
що вмістилась в дуб Залізняка.
 
ДЗВІНКОВА КРИНИЦЯ
 

Слово «нещасний» завжди мало для мене зворушливе значення, поки не почув його в Орській фортеці. Там воно для мене так опошлилось, що повернути йому первісне значення вже не можу.

Бачив у сні Межигірського Спаса і Дзвінкову криницю: малював їх під Києвом у 1843-ому…

Впродовж всієї ночі хлюскотів проливний дощ…

Т.Г.Шевченко, «Журнал», записи з 19 червня по 14 серпня 1857 р.

 
Чекаю волі місяць п’ятий…
Чекаю воленьки дарма,
немов чумацький віз, відтятий,
від шляху, поля і ярма.
 
Дощі червону глину місять…
А сниться чорнобровий Буг.
Птахи летять. а я – на місці:
ні в Білорусь, ні в Петербург…
 
О Господи! Святий Небесний,
чи ж я засвою цей урок?!
Сиджу – не крутяться колеса
геть в зачумачених зірок.
 
Чи то у них зламались шпиці,
чи то спинився рух і час…
Приснилась Дзвінкова криниця,
приснився Межигірський Спас.
 
І лиш нема шматка паперу, –
що мукам я добіг кінця,
й печаточки на нім в химерах
пір’їн двоглавого «птєнца»…
 
Ріка і  море з непогоди
так розлились на Маковій,
що навіть в сні їх бистрі води
бряжчать в криниці Дзвінковій.
 
Бо навіть цвяхи на підковах
в недолі й волі – не рідня!
І їх дорога паводкОва –
лише неприязнь руйнівна,
 
що й муштроньку мою пропалить,
зітре, без пОтребу комусь…
Що дослужуся до капрала, –
геть в сні думок своїх боюсь!
 
…Неволя, волею зігріта, –
і не до пари, і не в масть…
Чи ж витримають волю діти,
якщо їх Бог мені ще дасть?
 
ШЕВЧЕНКОВІ ЖІНКИ
 
Яке відкриття! Ще раз – пальчик загнули
на списку «Шевченкові діви й дівки», –
і ніби святенькими вийшли з ріки…
Чи, може, когось поза списком й забули?!
 
О, скільки Шевченко-знав-цІв навкарачки
шаманять, як бубном, тим списком рясним!
ГурбУ напоумлять – обсмій і розпни
пророка у ліжку в княжни чи кріпачки!
 
А правда шелепає досі листами,
як замкнена тайна з молитви – в мовчОк, –
що тих жіночок, ніби жмутик свічок,
Господь на потребу, мов Ангелів, ставив
 
по всьому життю – не багато й не мало –
на Страснім шляху Кобзаревім, в грозу,
з часу, як хлоп’яті утерла сльозу,
і, ніби дорослого, поцілувала…
 
І майже дорослого, мудрого… майже,
в невільному Вільно небесне дівча
навчить поцілунком вогню, як свіча, –
освідчуйся рідною мовою,  Княже!
 
В степу, між казахів, без краплі  води,
вервечка возів відблудила від пОлку…
І спраглому рекруту з марева пОлька
показує шлях між барханами – йди!!
 
Іди – не спиняйся, – не можна тобі
загаятись в марному жодної миті:
сльозами і потом не всі ще политі
шляхи за Пророком у Страсній ходьбі.
 
А правда шелепає досі листами,
вощиною скраплена страсних свічок:
в Парижі співає Маруся Вовчок
про ніч із Шевченком, як вранішні псалми.
 
Що ж завоював обеззброєний лицар?
В два голоси …пісню? І сміх… не для всіх?
На страснім розхресті веде через гріх,
гарячого норову й серця, левиця…
 
Могла б вона більше сказати за інших,
які ніби й знають, що коїться, – скрізь…
Та досить, на віршах проявлених, сліз,
і тих, в підголоску не співаних, віршів…
 
Жіноче начало змішає, як міксер,
той досвід в Тараса під серцем живким…
Не Гонту – Пророка! – створили Жінки,
і жодної з них він ніколи не зрікся!
 
…Зібрався женитись. І що ж бо тепер:
закінчений шлях, як обірваний якір?!
Не зрадив, – сказати, – ні жодної, – як їм,
як саме женитись зібрався – і… вмер?!
 
В Театрі Абсурду – немає вистав…
То чим же це в душу так може сіяти?!
У жовте з блакитним одягнена Мати…
Шевченкова мати, чи Матір Христа?
 
ПОЗА «ХОХЛА»
 

Пам’ятний знак Т.Г. Шевченку на Говерлі, встановлений 1989 року на відзнаку 175-річчя Кобзаря, терористи «руского міра» з Росії, під виглядом туристів, розтрощили і скинули зі скелі навесні 2008 року. Державний герб України – монументальний Тризуб у Харківському парку імені  Тараса Шевченка – ті ж самі персонажі викрали в червні 2010-го… Мотиви обох злочинів українські правоохоронці вбачають «у несприятливих погодних умовах»… Воно й справді! Уже майже 500 літ дме з татарської Московії на слов’янську Україну лише кривавий окупаційний вітер ненависті.

Інформація «Укрінформу», записана у щоденнику автора, 2010.

 
Ой, нема на вас, злидні,
Шевченка!
А точніш – роботящої
правди його:
не кривили би Словом,
нікчЕмки,
й Україну не пхали
з вогню – на вогонь!
 
…Обікрали Щевченка!
А Стуса – обдерли…
То чи це не війна
ще не прощених нами
комун?
…А чи це не тому
Україну плюндрують
з вершини Говерли,
що в низинах за неї
вже й нема
заступитись кому?!
 
Є кому «мудрих ленінців»
нам вихваляти на свято,
з домовин
піднімать Муравйова
і тінь Колчака…
…На Говерлу поперли,
неначе на Псков,
москалята,
й надмір добра Говерла
не скинула їх сторчака.
 
Нас нічому не вчить
з тисяч шибениць
ані Батурин,
ані жоден, хто з голоду
у тридцять третьому вмер…
Скільки  шкур… з нас!
Та досі вилазимо з шкури…
без Шевченка, догідливо…
 
Хто ж ми тепер?!
 
Спав на згадку,
задавнений мудрістю,
вислів:
«Яка гідність –
то й слава така!»
…Ой, нема нам Шевченка,
щоб вИсік,
як ледащу п’янИцю –
дякА!