Дорога ця триває, як і ти

 

Василь КУЙБІДА

Я ніколи не шукав раю.
Не тому, що люблю суворіший клімат
Чи звик утримуватися своєю працею.
Боявся, що при зустрічі з жінкою
Виявиться: змій – це я.
Тоді,
коли твоє серце знову
заб’ється в унісон із ритмами вітру,
ти здіймешся вище хмар,
шугнеш на край світу
і миттєво повернешся у Карпати.
Усвідомлюєш: це залежить лише від тебе.
Головне – уловити ритм вітру!
 
***
Щоліта повертаєшся на узбережжя.
Високе небо, дрібний пісок, світла вода і…. щем.
Що ж тебе сюди приваблює найбільше?
 
***
Неможливе – можливо,
якщо заборони зовнішні.
Сміливо виходь за встановлені межі,
щоб зустрітися із собою незнаним.
Однаково вчорашнього себе не зберегти.
Та й звідки тобі знати,
який ти був учора
чи є сьогодні?
Адже ти ще не став собою.
 
***
Вороги надійніші від друзів.
Вони уважніші до тебе
і довше пам’ятають.
І нічого не зміниш.
Тож вибирай:
чи маєш стати собі ворогом,
чи бути другом.
 
***
Пристрасть до весни – зникла.
І я поволі забуваю миті,
в яких уміщувалося все.
Не витрачай час на роздуми,
бо коли заструменить золото осені –
не буде жодних сумнівів у тому,
що пережите дивовижжя
було не прологом до важливого,
а ним самим.
 
***
Спалахи зими щодалі,
то повільніше гасяться.
Блаженно приймаєш розмаїття вітру,
тремтіння дерев
і в передчутті проростання змін у природі –
оновлюєшся.
 
***
Туди, де ти стоїш
Не долітає вітер,
Лиш пісня розвіює твоє волосся.
Хочу піднятися до тебе,
Та не знаю ні слів пісні,
Ані формули весняної води,
Яку ти не помічаєш
За чужими голосами.
 
***
Освячений світлом, я вийшов із води.
Нас єднає із нею не молодість, не ріка,
Яка проминула весну,
Не пробуджені вітром на її берегах трави –
Нас єднає глибина.
Коли вода нахилялася над моїм обличчям,
Я починав світитися місяцем,
Показуючи: між нами нічого немає.
Коли вона віддалялася від мене спраглого,
Єство моє ставало пустим глеком,
З якого було чути плюскіт.
А коли я занурювався у вічність вод,
Сонце в захопленні повертало
Своє обличчя до горизонту –
Там Сіріус кличе!
 
***
Кого Ти карав болем розп`яття:
Людину? Себе? Обох?
За чиї гріхи карав:
Людини? Свої? Обох?
Чи зробила з Твоєї кари висновки:
Людина? Ти? Обоє?
Якщо після цього на Тебе людина молиться,
То на кого молишся Ти?
 
***
Тиша не пізнавана. В принципі.
Тому нерозважно забувати
Про дослідження своєї самотності.
Тим паче, що ти сім днів на тиждень
У себе під руками.
Отож вибір невеликий.
А тому без зайвих слів
Наближайся до нього,
Щоб хоч трохи зрозуміти –
Хто ти!
 
***
Душа таки не знає віку:
Вона старіша за планети.
Всевишнім дана чоловіку,
Щоб жив поетом.
Коли галактики щезають
І знов з’являються з хаосу? –
Лише душа безсмертна знає…
І цього досить.
У Всесвіті немає суму,
А тільки наслідки, причини.
Усе іде, як Бог задумав…
А не людина.
 
***
Розіпнуто, забуто – як у книзі.
Часи й світи заховано в свічада,
Щоб не забув у цьому дивовижжі:
Ти сам собі морока і розрада.
Себе вивчаєш пильно, наче книгу ,
В якій огром і визначень, і значень:
Зима, сніги, невиправдано тихо,
А ти благаєш кари і пробачень.
 
***
Ми були і пропали, мов тіні,
Залишивши пунктири доріг
І тривожні вітриська осінні,
Не зумівши приборкати їх.
Ми були. Нас дощі пам’ятають,
Весняна і осіння вода,
Запах літа в осінньому гаю
Неспокійний наш дух пам’ята.
Ми були. Нас нема і не буде.
Ковила залишилась від нас.
А непам’ять сховає набуте
І у вічність продовжиться час.
 
***
Нерви заточені, вікна зашторені,
Світло повисло тривожне.
Витвори Божі не Богом спотворені
І підфарбовані – кожне.
Іноді видно на світло – це злочини.
Хтось прошепоче молитву,
Хтось, обминаючи душі столочені,
Стане до битви.
 
Погляди
Відступили запахи і крики,
Як непотріб, кинувши безпеку.
Зазирнуло в душу щось безлике
Не близьке, але і не далеке.
Не збагнеш неспокою природу,
Хоч в душі тримається донині,
І сприймаєш світ, як нагороду,
Що Творцем призначена людині.
Мовчазливо щуляться полотна,
Передзвін ховаючи містичний,
І вода втікає прохолодна.
Залишає погляди незвичні.
 
Душа
У Всесвіті немає суму.
Є тільки наслідки, причини,
Та душі, що якось придумав
Бог для людини.
Душа, яка не знає віку,
Яка старіша за планети.
Всевишнім дана чоловіку,
Щоб жив поетом.
Усе народжене щезає.
Нове з’являється з хаосу.
Душа події пам’ятає –
І цього досить.
 
Мефісто
Дорога ця триває, як і ти.
Розправиш плечі, входячи у місто,
Не знаючи, що в зреченні ходи
До тебе тихо звернеться Мефісто.
– Ніколи і нічого не проси!
Бери усе, що бачиться, що треба.
Лиш поміняй любові голоси
На ті, що віддалилися від тебе.
– Безодня душ і помислів гора!
Їх не протне осмисленості промінь,
Який у надвечір’ї догора,
Коли від крил притлумлюється гомін.
Вони давно нікуди не ведуть.
Вони давно за осінню не тужать.
Як осягти невловну їхню суть? –
Скажи мені, пораднику мій, друже.
Навчи мене, малого камінця,
Не загубитись в прийшлому безсиллі.
Мені лиш ворохоба до лиця,
Лише непередбачування – милі.
Я не родивсь прожити ув імлі
І від чужої нітитися сили.
Мені усі простори замалі,
Хоча б куди життя мене носило.
– Живи як ніч, глузуючи з біди,
І будь завжди від осені окремо.
Пустельний чи довіку молодий –
Така тобі судилася дилема.
Не намагайсь позбутися доріг
І совість хай не мучить і не тисне.
Переступи вузесенький поріг,
Малу межу до світу подобизни.
Усе, що там – є вимислу політ.
Дарма занепокоєння чи сполох!
Іди за дивним розумом услід
І по моїх слідах неохололих.
Вітри усі туди – у чужину,
Незнану ще нащадкам чоловічим.
Не пропадеш, не визнавши вину,
Питанням переймаючись одвічним.
Бо тут ніщо ніколи не вмира,
І благодать куди сягає око.
Та перестань вагатися! Пора.
Нехай твої твердими будуть кроки.
 
***
Пам`ять є мапою,
Без якої неможливо
Зорієнтуватися в обставинах,
Щоб рухатися до мети.
 
Загуба
Відшукати осінь чи ще вдасться?
У повітрі чуються сніги.
Відлетіло з янголами щастя
На дитинства чисті береги.
Побіліли трави і дерева,
Завищали бистрії вітри.
Загубилась осінь-королева,
Де дороги сходилися три.
Ой дорого перша, друга, третя —
У якому напрямку іти,
Щоб у сивій часу круговерті
Королеву-осінь віднайти?
 
***
Основа багрянцю – строкате листя —
На сьомий день утомлено спочине
Там, де Біблійне Львова передмістя
Тривожиться без дати і причини.
На сьомий — так було вже, не раніше.
Привидяться? Окресляться реально?
Заповнюючи сумніви і ніші,
Сніги попідіймаються сакрально.
І буде так, бо сьомий день, бо всюди
І мітки поміняються, і дати,
Бо незбагненно змінюються люди,
Щоб знову все від першого почати.
 
***
Жовтень спинився на мить край воріт,
Жовту дощі перемішують глину,
Кличе тебе повернутись у світ
Жовтий листок, ну хоча б на хвилину.
Жовто часи у непам’ять ідуть,
Так і не встигши позбутися вітру,
Жовтень дощами скорочує путь,
Пам’ять гірку додає у палітру.
Відгуком жовтим озветься луна,
Жовто розбухне безформна дорога.
Осінь запише нові імена
Жовтим у спогад.
 
***
Уже й зимою не зима,
А щось невизначено сіре:
Ні сонця, ні снігів нема –
Лиш мряка звідусіль без міри.
Події равликом повзуть –
Змиритися не маю сили,
Щoб їх не виправити суть,
Хоча би як вітри просили.
У цій зимі нема зими…
 
***
Пофарбуй весну
Фарбами з відтінком надії.
Набери води,
Яка повинна стати вином.
І, відгукнувшись
На запрошення кульбаби,
Іди до танцю.
Цей поклик природи –
Цупкіший за сяйво місяця,
Який між стовбурів дерев
Чекає на тебе.
Їх крони теж танцюють?
Чи джерела світанку шукають?
Чи у фарбах твоїх
Життєдайну вологу,
Яка так і залишилася
Ув очу?
 
***
Колись Різдво асоціювалося з колядою,
В яку ми ходили навчені мамою,
та цукерками в сіні під столом,
що кидав туди батько,
а Великдень – з маминими гагілками
та переливами дзвонів,
якими вправно на дзвіниці орудував батько.
Сьогодні і Різдво, і Великдень
асоціюються з мамою і татом.
 
Набув чи втратив?
Студентом проживав у гуртожитку,
Заробляв – розвантажуючи вагони і мріяв.
Сьогодні я – професор.
Живу у власній квартирі,
Отримую платню за лекції і…
заздрю студентам, які мріють.
 
Батьківському саду
Рости! Цвіти! Буяй навмисне.
Ярій під хвилями стрімкими
Промінням, що над містом висне,
Дощами, якійдуть за ними.
Не здайся холоду намові,
Здолай обставини колючі,
Міцним лишившись ув основі,
Даруй мені плоди пахучі.
 
***
Цей світ, як слід, застиглий і розмитий
Химера? Уподібнення чи яв?
Не можемо його перетворити:
Для цього Бог нам розуму не дав.
Від світу відвернулися стихії –
Скінчились мрії, вицвіла зоря.
Тепер його ніхто не розуміє,
Усяк йому не тихо докоря.
Дороги ми протоптуємо власні
До нації бажаної мети,
Та нас ведуть не воїни, а блазні,
Тому ніяк не можемо дійти.
А українцям – щонайперше воля!
Почуй нас, Вседержителю, тепер:
Пошли нам Вашингтона чи де Голя,
Якщо Мазеп жалкуєш чи Бандер.
 
Сектор Д
Згубилися між горами дощі,
Неспокій поваландався за ними.
Давай у ліс до вогнища мерщій,
Що грає язиками вогняними….
Торкнуся диму, спогадів торкнусь,
І розпадеться простір на шматочки,
Складаючи мозаїку чомусь,
Подібну до картатої сорочки…
Нема доріг. Руйновище. Туман.
У небі чорно каркають ворони.
Будинки де були – росте бур’ян,
Влаштовує вітрисько перегони.
Уламки стін стоять у німоті,
І у дерев зігнулися коліна.
Жили отут по-справжньому святі,
Душа по них лишилася нетлінна —
І більш нічого. Плаче ковила,
Яка колись блукала на узбіччі,
А нині до руїни підійшла
І зазирнула їй в холодні вічі.
Людині тут вже прихистку нема:
Спустошене поселення старезне.
Коли ж прийде із півночі зима,
То й те, що залишилося, почезне…
Були отут городи і сади,
Побіля хат вовтузились ґаздині.
Прийшли московські орди і сліди
У бур’яни сховалися віднині.
Блукаю там, де вулиці були,
І бачу кров на камені і брилах.
Де українці сім’ями жили –
Залишилася пустка почорніла.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал