Зовсім непомітно для любителів красного слова письменники України згадали свого колегу – російськомовного поета з Харкова Бориса Чичибабіна, який відійшов у кращі світи 20 років тому і творчість якого майже 70 років тому була перервана сталінськими таборами. Він свого часу дружив з дисидентом Миколою Руденком, про нього писав Іван Дзюба, та для україномовного читача його ім’я й досі невідоме. Тому я осмілився запропонувати до друку кілька віршів з доробку Бориса Олексійовича у власних перекладах.
Віктор Гриценко
м. Кривий Ріг, 15 квітня 2015 року.
Борис ЧИЧИБАБІН
СПОВІДЬ
Я родом з епохи, де серп опирався на молот,
а розум – на диво, а вождь – на злодійську
мораль,
де сім’ї по селах і вьосях викошував голод,
де Біблія молоді – «Як гартувалася сталь»,
де йшли на заклання, байдуже приносячи жертви,
де милість каралась, а лютим – осанна й хвала,
де втрачені мрії, де Бога виносили з церкви,
де пісню прощальну востаннє дзвіниця гула,
де з гамором-свистом несли на юрбою знамена,
де ангел в шкірянці – актор закулісних інтриг,
де нечесть вчорашня дорвалась, нарешті,
до сцени,
набравшись всіх істин заразних
з диявольських книг,
де масам мільйонним вождями прищеплена черствість,
де йшли по болоті, а прагли душею висот,
де плакала мама, що канув дідусь мій у безвість,
та сльози ховала, щоб їх не побачив сексот,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
де дар і наснагу ми всі присвятили тирану,
де музика глохла в тайзі чи у тундрі від зим,
де в бурці на вітрі Чапаєв скакав по екрану,
а кулі у лузи вганяв наш підпільник Максим,
де жахне життя нам ламало і долю, і волю,
де сестрами стали навіки любов і нужда,
де грала Орлова і Чкалов летів через полюс,
а в ямах розстрільних в очницях збиралась вода,
де сходити в пеклі втомилося сонце невтомне,
де табір – так табір або у тайзі лісосплав,
де я Маяковського майже увесь однотомник
натхненно по пам’яті в зоні для зеків читав,
де вірять поетам, як вірили завше Месії,
де стадо в загін гнав рябий і жорстокий пастух,
де дивно звучало придумане ім’я Росії,
яке не сприймав не научений досі ще слух,
де я і не думав, що зможу почуть соловейка,
де ратаю ворон замерзлі зіниці клював,
де ранок барачний будила голосяча рейка,
в яку на зорі гамселив вертухай-костоправ,
де наше зітхання гнівило чомусь конвоїра,
немов насилали на нього журбу чи нудьгу…
Я родом з епохи, де в мене погаснула віра,
де я перед вами й народом у вічнім боргу.
Той хрест, що несу я, літа ще з горба не звалили,
в пустелю добра не тікаю я з поля борні.
Як пізно прозрів я, душевні розтративши сили,
як пізно Господь посилає прощення мені…
***
Скінчу життя безславно –
чим заросте жорства?
Плаче десь Ярославна,
тліє від сліз трава.
Вузівські коридори
вкотре почують гам.
Куплені помідори
їсти без мене вам.
Інший у мене побит:
в дурні пошивсь герой.
Ввечері йду на допит,
слідом іде конвой…
Сходинки, коридори –
тісно в душі словам…
Куплені помідори
їсти без мене вам!..
МАХОРКА
Міняю хліб я на гірку затяжку –
і рідний дім приснився і запах.
Життя легке і гинути не тяжко,
коли цигарка в тебе на губах.
Я знав давно, світ бачачи з гальорки,
що недаремно, ледь сопучи в ніс,
і в корінцях, і поросі махорки
чатує наші душі хитрий біс.
А тут, де поряд хворі на сухоти,
де лютий холод і з дощем вітри,
затяжка димом – мов ковток свободи,
усі спокуси – в пригорщі махри.
Скрутив цигарку – і життя вже щасне,
і вже ніхто з нас долю не кляне.
Та іноді чомусь цигарка гасне –
то, мабуть, воля згадує мене!..
Якийсь сірома, чорний, мовби мурин,
печаль розвіє словом про майбуть,
мовляв, за ворітьми проклятих тюрем
усі нам вірні і додому ждуть.
А я і там, і тут – безпечний Борька,
мені не треба від рідні порук,
якщо димить єдиний друг – махорка,
отрутою рятуючи від мук.
КЛЯНУСЬ НА ПРАПОРІ ВЕСЕЛІМ
Радіти нам, одначе, рано –
завзятий хай кричить оракул,
що зажила вчорашня рана,
що чорт злизав злодюг ораву,
що вражий труп уже не прапор,
що буду я повік в опалі…
Нехай кричить, як юнга рапорт, –
не вмер ще Сталін.
Неначе справа лиш в убитих,
що канули в заметах тундри,
але хіба ото не збитки
те зло, що сіяв щосекунди?
Допоки бідні є й багаті,
допоки лжа на п’єдесталі,
а дітки в страхові зачаті, –
не вмер ще Сталін.
Допоки брешуть щогодини
вожді, розпещені, мов хани,
антисеміти і кретини,
а водночас – державні хами,
яким наш плач – як дрібен дощик,
бо в нас чиновник без моралі,
допоки здобич жде донощик, –
не вмер ще Сталін.
З часів старих, напевно, звички
ярлик тримати наготові
і вішати убивчі лички
на все, в якому свіжий повів.
До слави путь веде всіляка:
допоки, мовби в трибуналі,
негідник судить Пастернака,–
не вмер ще Сталін.
А ми хіба не сталіністи,
як дух вождя в душі двоїться,
бо нам не треба Божих істин,
бо кожний правди вже боїться?
Я на неправду кидавсь бісом
і за борню не ждав медалі.
Та як нам бути з компромісом,
як в душах Сталін?
Клянусь на прапорі веселім
боротись праведно і чесно,
що буде мир в моїй оселі,
коли пекельне кодло щезне,
коли пощезнуть всі пороки…
В борні лишатимусь і далі,
допоки дихаю і доки
не вмер ще Сталін.
КРИМСЬКІ ПРОГУЛЯНКИ
Цій колонії – кришка!
Зайва слів крутія…
Земле змучена кримська,
чиста совість моя!..
Китиці виноградин,
свіжий вітер з вершин.
Я не кидав за ґрати,
суд хтось інший вершив.
Плюнуть міг на Ливадію –
пам’ять в мене плебейська:
викликають апатію
міст і сіл арабески.
Вина, набрані з бочок,
згадка краща для мене.
Та з блокнота рядочок
б’є під серце шалене.
Хвилі слід мій кропили,
плечі дряпав нам ліс.
Тропами я крутими
дихати в гори ліз.
Бачив з гір мінарети,
бачив біль України.
Звідки отут мечеті,
що віддавна – руїни?..
Перевірив всі версійки
гість незваний з Русі:
як вирощують персики,
тут ще знають не всі!..
Люди – в море, я – з пляжу
завертав на базар:
плів словесну там пряжу –
все питав про татар.
Йшов, де паслись отари,
мимо димних кошар.
«Де тут, Боже, татари?..» –
Ні, не видно татар.
А жили тута вони
у розлуці лиш з Меккою.
Тут дерева в них тутові,
тут в них кізоньки мекали.
Не російська Рив’єра,
а нащадки Орди
розробляли кар’єри
і садили сади.
Знать, комусь заважали
і не раз на віку,
хоч давно вже кинджали
ріжуть лиш осоку.
Конюхи й кулінари,
як Господь їм велів,
піснею пеленали
донечок і синів.
Їхні бідність і воля
наші очі мозолять:
мають зелень і фрукти,
від негоди свій дах,
очі круглі, як жлукта,
і Господь в них Аллах!..
Це ж бо не за Івана,
це ж бо не за Петра:
мудрим вождям осанна,
оплески й крик «Ура!»
Це братами, так чулими,
брались, бідні, аулами –
у вагоні помістяться!..
Ешелон йшов по місяцю.
Дітоньки геть зачахлі –
печі згасли ще в саклі!..
В них Вітчизна по-царськи
забрана і віддарена –
на землі на татарській
жодного вже татарина!..
Все в житті, як на ниві,
в смерті теж сіножать:
десь на Півночі сивій
їхні кості лежать.
Двадцять літ одіссея,
путь укрила пітьма.
В краєзнавчих музеях
навіть згадки нема…
До страшного ми звиклі,
як до сліз сироти.
Хто з нас нації зниклій
пожалів доброти?..
Отака-то новація
для живих і для вмерлих.
Замахнутись на націю –
ось де мудрості перли!..
Монументами Сталіну
тут замінено люд.
На віки тут поставлені,
кличуть безлюдь в майбуть.
За вождем інші крадуться,
на біду бідолах,
і до влади, і до радості –
все по рабських тілах!..
Бо живе плутократія
і панує брехня:
забрехалося радіо,
преса бреше щодня.
І коли ж слово віще
знов воскресне в огні?
Де наш, Боже, Радищев,
де Твій, Господи гнів?..
Переклад Віктора Гриценка
Долучайтеся до УЛГ у соцмережах: Facebook і Vkontakte