Для того, щоб простити

 

 

Ваня АНГЕЛОВА

Болгарська поетеса; вчений-лінгвіст; член Спілки незалежних болгарських письменників (СНБП);  член Спілки сербських письменників (СКОР), член Співдружності македонських письменників (Бран), член Асоціації шведських письменників; член Руху світових поетес «Donne e Poesia«; член Руху світових поетів «Poetas del Mundo«; почесний член Спілки письменників Вірменії; почесний член НСПУ.

 

ДЛЯ ТОГО, ЩОБ ПРОСТИТИ

Години йдуть крізь мене – все без сну,

вони горять у присмерковій сині.

В очах твоїх я ласку осягну,

що зве мене вночі, ота, єдина.

Не спить світанок, сонячне зерно,

Я завмираю, линуть просто в душу

пісні Загрея, невтишимі, знов.

Солодкий запах золотої груші

несеться серед ніжних трав, могил.

Вітри блаженні віються по світу.

О, рідна земле, дай прощенням сил,

щоби і я змогла богів простити.

 

КОЛІСНИЦЯ ЧАСУ

Чи нестримна часу колісниця

знов летить в ліси, що сплять в мені?

Мирно спочивають многолітні

спомини, бажання, давні дні.

 

Світло незапаленої свічки

все ще непогасно пломенить.

Мертві вже захисники довічні.

Колісниця блискає, гримить.

 

Метушня нарешті затихає

в непорочній темряві слабій,

вже йдемо до зір, до небокраю,

смертні і безсмертні по судьбі.

 

ПРИРЕЧЕНІ

Стародавні небеса заклечані.

Пломінь зір дорогу простелив.

Віриш ти, з тобою ми приречені,

тільки я не відаю, коли,

розігнати морок із копитами,

щоби зло пощезло навіки?!

Божевілля селиться між квітами,

сіється з небесної руки…

І видіння бачаться пробуджені,

шириться навкруг вогонь заграв,

ми з тобою все ж таки приречені…

Тіні в’ються між зім’ятих трав…

 

БОГИНІ ЗУХВАЛОСТІ

Стукотять у присмерках підкови.

Шал горить у венах навздогін.

І бездонний вітер славословить,

вихваля зухвалості богинь.

 

Час тьмяніє десь за небосхилом,

блідо-сіру фарбу дні несуть.

Почекай, життя, коротке, миле!

Попід сонцем, попід небом – будь!

 

Хай тобі насниться щось химерне,

ще не йди в останню смертну путь!

Бо тебе зухвалості богині

під холодним каменем знайдуть!

 

ПОЛУМ’Я У ВОГНИЩІ

Батьківщино, ти жива в мені,

із нічого нібито народжена.

Виникають знов прийдешні дні

з непогасним полум’ям у вогнищі.

Зі свічками, де старий вівтар,

з двоголоссям співу церкви нашої,

з дітьми – то великий Божий дар,

із геранню, із хрестом і рясою,

із кістками предків, що в твоїх

пресвятих обіймах сповиваються,

службами вечірніми в церквах,

у земному храмі – відчуваю я –

всюди ти, в моїй душі весь час.

У могили батька рідноокого,

як мене покличе неба глас,

я лягаю в сподіванні спокою

біля материнської душі.

Зорі заіскряться небозводами

і дадуть снагу нових вершин,

силу принесуть Панеги водами.

Мудрість серця віднайду тоді,

я повстану з куряви і попелу.

Знову на майбутнє відроди –

вічна і спасенна, не потоптана.

Ти жива, Болгаріє, в мені,

ти безсмертна, з вічності народжена,

Виникають знов прийдешні дні

з сонячним вогнем в твоєму вогнищі.

 

CПОМИНИ

Ніби Херос, я вершник самий,

і копита гримлять, наче дзвони,

хтось запалює іскру в пітьмі

і дає мені хрест та ікону.

 

Ніч долаю нестримним конем,

вівтарі у безмісячній сині,

знов, очищена Божим вогнем,

над красою Болгарії лину,

 

де відважний балканський юнак

крутить вуса свої молодії,

я життя відчуваю сповна…

Там палає, згорає, не тліє

 

непогасний вогонь у мені,

та приходить неспокій, неначе

літня блискавка в лагідні дні,

щоб могла його краще побачить.

 

Спомин давній, жага і любов…

Птахом юність випурхує завше,

я іду між святих молитов,

бо частину себе роздала вже.

 

 

МАНДРІВКА

Літа у вічі дивляться мені,

я чую гуркіт – стукотять копита,

зарозумілі, сиві, навісні,

я з ними чуюсь, наче Афродіта.

 

А на дорогу ллється водоспад,

дзвенять підкови – червонястий кінь цей,

сліди ведуть у молодість, назад,

в не полум’яний доти захід сонця.

 

ЗНОВУ

Знову йду до нестримного часу,

помолитись дощу і землі,

хочу змити проблеми, що ласі

на незгоди, й летіти у млі.

 

Змиє злива вдавання рікою,

благовісно озвуться святі,

і здається, Парис прийде з Трої,

щоби мати любов у житті.

 

СОН

Не може сон мене впіймати

і смерть десь недалеко є,

колись візьме життя моє,

а поки що стоїть на чатах.

 

І час, і плоть – для мене ґрати,

їм небо душу віддає,

не може сон мене впіймати

і смерть десь недалеко є,

 

життя – фантом, що сіє втрати,

спиваю час, мов сомельє,

та поряд завжди Віфлеєм,

Отець і Син, і Божа мати –

не може сон мене впіймати…

 

НАВІЩО

Навіщо я прийшла в цей  світ?

Невже для того, щоб померти?

Владар, безжалісний і впертий,

терза вуста мої живі,

 

лукавство в нього у крові,

ворожий лик його не стерти –

навіщо я прийшла в цей  світ?

Невже для того, щоб померти?

 

Це все – такий жорстокий міт,

суворий, згубний і відвертий,

та вперше, вдруге і вчетверте,

пекельний скуштувавши плід,

не зойкну, бо прийшла в цей світ!

 

Переклад з болгарської

Інни КОВАЛЬЧУК