Дерево Радосинь

 

 

Людство бачиться древом:

У кожної гілки своя пташка,

У кожної пташки своя мова.

А разом – древо.

А спільно – хор.

Дмитро Чередниченко

 

Чверть століття при Національній спілці письменників України діє літературне об’єднання «Радосинь», яке очолює знаний письменник Дмитро Чередниченко. Заняття відбуваються щотретього четверга кожного місяця в приміщенні Будинку літераторів. На них збираються залюблені в Слово дорослі й молодь – навчатись і ділитися творчими здобутками. Приходять і визнані митці. Спільно в процесі взаємообміну радосинці намагаються розуміти й підтримувати одне одного, дбати, щоб єдналася душі й творилася сучасна література.

На пройденому шляху студійці досягли чималих здобутків. Більше шістдесяти отримали членські квитки НСПУ. Ряд імен відомий всій Україні, дехто вже виходить і на європейські обшири. Це поети, прозаїки, перекладачі, автори творів для дітей. Радосинці постійно виступають у школах, бібліотеках, влаштовують презентації. Вийшло кількасот їхніх авторських книжок, колективних альманахів і антологій, зокрема для дітей.

Нещодавно побачила світ ошатна ювілейна збірка «Радосинь», під палітурками якої вмістилося 127 авторів – представників різних поколінь студійців. Це – кращі зразки їхньої творчості в поезії, прозі та перекладах.

Об’єднання працює, поповнюється новими силами і міцніє.

Росте древо Радосинь, співають на його гілках голосисті пташки.

 

Інна Ковальчук

 

Дмитро Чередниченко

Ой на Лисій горі великий камінь.

А хто йде, не мина, обіймає руками

Хоче відчути тепло, що його дід передав,

коли проти сонця на ньому лежав.

А той камінь стоїть і не має ні гадки,

що біля нього зайчик гріє холодні лапки.

 

Сергій Цушко

 

На ринку, в переході, в електричці:

– Купіть! Купіть! Купіть!..

Ховаю гаманець подалі –

вчорашній день не продасть ніхто,

а завтрашній прийде за так.

Не спустити б за безцінь нинішній…

 

Лідія Новикова

 

Коли життя земне залишу

Та відійду у вічну тишу,

Я буду з вами розмовляти

Як поетеса, жінка, мати.

Мій голос зможете почути,

А в ньому запах м’яти, рути,

Краплинки вічності й любові.

Я повернусь до вас у… Слові.

 

Юрій Бабенко

 

І пригублю тернового вина,

Хоч і не вперше, та, либонь, востаннє.

У серці вже пригас вогонь жадання,

Й поволі тане осені луна.

У перламутри збайдужілих плес

Пірнуло сонце, ніччю одержиме.

Лишилось так багато за плечима.

Та вірю – все-таки Христос воскрес.

Вже не для мене клени спаленіють,

Застигнуть у прозорій таїні,

І літо защебече не мені.

Когось родинний затишок зігріє.

Новій надії забринить у лад

Тривога струн, серпневий зорепад.

 

Тетяна Винник

 

Хай мете, і мете, і мете –

Замете хай усе – золоте,

Хай по обрисах власних паде,

Хай ти будеш – ніде і ніде…

 

Хай навиворіт – в грудях – душа,

Ти її не втішай, не втішай,

Бо сама обирала все – від –

Цим падінням розірваний світ.

 

Наталія Горошанська

 

Плахта синього небокраю,

Де зірок переможна рать –

Дірочки у підлозі раю

Наді мною всю ніч горять.

Я колись у Творця спитаю

Про одне з найдивніших див:

«Дірочки у підлозі раю

Ти навмисно для нас зробив?..»

 

Алла Диба

 

Травневий іній впав на мій причал,

Звелівши серцю змовкнути й забуть.

А навкруги була така весна,

Така краса, така жадана путь!…

І пахла вона яблуневим квітом

Із батькового саду…

 

Олег Завадський

 

Ще день за овидом куняє,

А вже корівок на луги

Голубоквіто підганяють

Хльосткі петрові батоги.

Коли ж вечірнє сонце млосно

Пахким розтане стільником,

Трава духмяна дзвінкороса

Стече в дійниці молоком.

Цілюща тишотерапія

Дрімливо скотиться з небес.

Лиш півень потемки запіє,

І басовито гавкне пес, –

Бо там, за виярком, де щемно

Судомить кров совиний зик,

Пасе вовків у хащах темних

Мохобородий лісовик

 

Адлер Королів

 

Глянеш праворуч – там сіро,

ліворуч подивишся – голо,

а попереду – холод

і десь ніби ворони крячуть.

Назад озирнешся кволо –

час твій за втраченим плаче.

Уже там сама пустота,

де міг би на крилах злетіти.

І стежка не надто крута.

…І річка ота вже не та,

яка в Геракліта.

Світлана Луцкова

 

Чумацьким Шляхом котиться гарба.

Як цвіркуни, скриплять її колеса.

Сльозини бджіл під віями кульбаб

Видзвонюють. Закохані у плесо

Божки латаття, кладочка оця,

Сліди човна, загубленого в Леті.

Усе життя – стебло о трьох серцях:

Одне – твоє, одне – моє. А третє?..

Леся Пронь

 

А над горбами земними

воронів крики чорні.

А на горбах обвітрених

сіре місто потворне.

Вікна – не вікна… Холодні.

Гульбище для морозу.

Люди пощезли. В норах

пишуть історії прозу.

 

Іван Складаний

 

Роздам себе по крапелині:

Беріть мій цвіт, моє стебельце!

Я сповідаюся калині,

Бо мамине в калини серце.

 

Ольга Ольхова

Їм ніколи не приручити

моїх летючих риб –

у моєму найглибшому нурті

водяться хмари.

Не переліпити, не переплести

на свій штиб

ані жодної пестощі,

ані єдиної чвари.

 

Котять глибини,

як слину, тугі валуни:

умерзаю в крижину

із всуціль віскозного пледа –

риби – літають,

люди – мовчать,

а крильми пестять і міряють небо

в екрані айпеда.

 

Дмитро Чистяк

Одлітає облетілий сад.

Тільки ми розквітли понад вечір.

На обличчях – сонячні утечі.

На обіймах – тихий зорепад.

По смертях, по летах і літах –

Це мовчання в білині лелечій

І ріки обітниці далечі,

І в очах – висока туга птах.

Скрізь розлився пізній виноград.

Перші ночі укривають зорі.

Сни пливуть од моря і до моря.

Сад не озирається назад.

 

Наталія Швень 

Я – ніч. Як близько сяють зорі.

Була рука твоя прозора…

Як тоне в пам’яті єства

Солоний присмак всеблаженства.

Яку мелодію нам грав

Зими незіграний оркестр

На інструментах протиріч…

Ти був мій сон. Я – ніч…

 

Ярослава ШекЕра

Щириться в небо розтрощене скло

Попід печатками підошов –

Ти як стій загинаєш пальці.

Зорі – урозтіч, і світла нема,

Сіється, сіється дикий туман –

Твориться світ на п’яльцях.

 

Плесо. Вершини. Льоди, сніги.

Хтось неминуче йде на загин.

Тіло в цілунках сонця.

А із глибин, із блакиті, із дна

В небо зростає зимна стіна –

Пошепти невгомонні.

 

Ти не один – онде світло іде,

Переливається з ночі у день,

Ти відімкни сю межу…

З дна джерела – прохолода ногам.

Впасти у хвилі не терпиться й нам.

Перемовчи, поки цвіт не пожух.

 

 

№5 (193) 10 березня 2017