Де кіоскерка розкладує літо…

 

 

Лілія ЗОЛОТОНОША

 

А що Вам сказати? Акації квітнуть.

Промовчати щось, а про  щось і забути.

Духмяно і ніжно гойдаються віти,

Ламає їх вітер нестримний, розкутий.

 

Це треба відчути… Акації квітнуть!

Це місто у червні, мигтять перехрестя.

…Комусь кіоскерка розкладує літо…

Вирує все місто. Образи всі стерто…

 

***

Вітер м’яв нерозкрилені верби.

Дощ чіпав розкуйовджені віти.

Як ніхто не вимірював нерви,

Так не віда ніхто, де край світу!

 

Хоч стелилося сонце під ноги,

Щоб прорвати це коло мовчання,

Ти і я, ми – одна засторога,

Звідки йде і зникає кохання?!

 

Не заходь у минуле. Рви! Годі…

Мов нитки, із-під шкіри ці нерви…

Покупались у голій безодні…

Далі – двері. І – служба у церкві.

 

…Чим мене напоїв наостаннє?

Обминувши і розпач, і верби.

Це така божевільня – кохання…

Що візьму й повернуся до тебе!

 

ОБЕРІГ

А ти мені сьогодні не переч.

Я, мов метал. Твоя у цім заслуга.

(Степи оберігають лісосмуги).

А ранків оберіг – вечір’я втеч.

 

Тремтливе відкриття: що далі, як?

Де ми, де все – одні світи захланні.

А паспорт зберігає наші дані…

І пальцем – в душу: червоніє лак…

 

Чи я твоя? Звичайно, так і так.

Щодня, щовечора, з самісінького ранку.

Та не дають жінкам гучних відзнак.

Не кожну жінку мають за коханку.

 

Пробач мені у тім, що я, – така.

А, втім, і я, і ти – мов краплі схожі.

Коли в твоїй руці моя рука,

Мені здається: все на світі зможеш.

 

Пробач мені політ в несамохіть,

Бо ти зі мною в радощах і в болі.

…Скрегочуть двері: відчинить, закрить…

Мороз і вітер. Візерунки долі.

 

«МІЙ ГРАФЕ…»

Тобі пекуче, як мене нема?

Зелене листя – чи гаряча крига?

Я – жінка, буря, розпач, зокрема,

А ти між нами крутишся, мов дзиґа.

 

Хіба не бій? Ти – воїн? Скорше, ні.

Життя – це бійка: холод, лід, відлига.

Твій, графе, профіль досі у вікні.

А ти від цього чи програв, чи виграв?!

 

Проте, мій графе, чи… прости не мій…

Чи схочу, ні, а кров моя – туманом,

Забудь себе,  забудь мене (убий!?),

А сам велів – за сонцем спозарану.

 

І слухаюсь тебе, себе кляну,

А навкруги – оголені мережі.

Дивись, загину. А тебе – спиню.

Відкинь байдужість. Кров не обережна.

 

Мій графе, графе! За вікном – зима.

Німі фіранки літа не згадають.

Тебе турбує, що мене нема?

Тобі не шкода, що ти серце краєш?

 

Телеграма

Хоч знищ мене, зітри хоч до дірок:

І світ – продажний, і зірки – реклама!

Який ти добрий, все ж даруєш крок

І шлеш мені ліричні телеграми.

 

В них все, як треба: є і слоган, й час,

Хоча й не по-сучасному. Зомлієш!

В долоні плещеш: месидж-майстер клас!

А потім руки милом в такт помиєш.

 

(…Вбий есемеску. Я пробачу все.

Кохання, зраду, люту мить зухвалу.

І кинусь за кермо. Вросту в шосе).

…Не треба есемески. Це замало.

 

Обізвись

Яке моє барвисте відкриття

Зламало стіни і кричало криком?

А якщо ти – усе моє життя,

Де білі мальви засихали тихо?

 

Якщо ти є відлуння диких струн,

Які ще грають, ніби як уперше?

Немов ти сам – луна гірських надлунь…

Якщо не обізветься… ти не вершник.

 

ВІДТВОРЕННЯ

(міні-поема)

Ти так себе поводиш, як належить.

А десь… мільйонні спалахи зірок.

Зірки – і до розлуки, й щастя-крок.

А кожна сварка, знаю, то – пожежа.

 

Чи випрям поле, залатай дірки,

В житті нічого зайвого немає.

Спитай мене хоч раз, чи я кохаю?

Кохання не за гріш дають віки!

 

Я від кохання відбивала дзвін,

А шкіра, що оголена, злізала…

І серце, що вже битись перестало,

Вмить оживало, ніби пух з перин!

 

Не помилка ти зоряних небес.

Німі узбіччя. Погляд твій тривожний

До тебе йду, коли бува й не можна.

Чому з усіх я вибрала тебе ?

 

Я не люблю нещасних: кров не та.

Яких люблю? Щоб нуртувала лава!

Я ненаситна в доброті – все мало!

Та кров чому моя в мені рида?

 

В житті – простіш. Нема ріки й парому.

В нім все не так, як у людей, клин в клин.

(…І звідки ця молитва: тільки він?!)

Я поспішаю. Без запізнень. Вдома.

 

Чи я люблю обмеження хоч в чім?

Люблю я простір й думки стиглі, добрі!

…Де млію від твоїх жагучих оргій!

Де вдячно розстеляє двері дім.

 

***

Та не кажи дарма: весь світ – пітьма.

І вдруге на граблі стаю я знову.

Цей світ – життя, а це така тюрма,

Уб’є, розтрощить. І віддасть любові…

 

***

Ішла до тебе оберемком тиші.

Я кралася босоніж до отав.

З села мені ти смс-ки пишеш.

Щось таки знаєш… та не все вгадав.

 

Як я люблю тебе – стелились ружі.

Як я люблю  – у світ кричали дні!

Люблю. Люблю тебе… Любила… дуже.

(…Любов і вірність нині не в ціні…)

 

Приснилось: бігло! Марилося щастя.

І здивування стрілося навіч.

…А ти, можливо, завтра станеш кращим.

…Хоч, Боже милий, вже не в цьому річ!

 

***

Присвячую колишньому  чоловіку

Коробку В.В.

Пишу і мрію, щоб прийшов той час,

Щоб ти заплакав як і я – вщосили!

Нехай нові плітки плетуть про нас,

Нові нехай граблі й старезні вила!

 

Заклеїти не можна – клей сухий.

Де кола по воді, там – ти до мене!

До мене йдеш, а сам чужий, не мій!

Кленове листя сиплеться зеленим…

 

***

Вигадуєш усе в черговий раз.

Та не дурив би ти себе, все – складно.

Кого здивуєш, чим? У наш то час?!

Відлунюють сліди твої в параднім.

 

І що ти хочеш? Загадка віків.

Чому мене забути неможливо?

У кожного – сім’я, між нами – рів,

Там час тобі всміхався надто криво…

 

…Вклонилась долі – вберегла мене!

Я, дякуючи їй, давно без тебе.

Тебе Ілля громицями жене,

Отримаєш своє. Усюди небо.

 

Прощати можна… Та не через край!

За стільки років проковтнула помсту.

Мов через вінця, заваривши чай…

Любити доста, та й прощати – доста.

 

ДОНЬЦІ

цикл

Не пройду я босоніж рікою.

Добро й мудрість, і зрада  навічно.

Я із серцем нічого не скою:

пересічне воно, пересічне…

 

Що ж то вийшло, що серце – як злочин,

І тече по всіх венах – розплата.

Шмат душі. І не мій, радше – доньчин.

І ця – правда… чогось-таки варта.

 

***

Літати я вчила тебе від землі.

На те я і мати і кров твоя рідна.

Хоч я й народилась в далекім селі,

Яке зі столиці і близько не видно!

 

Мовчання між нами, як стовп, от і все.

А кров моя – димом, розбавлена болем.

Немов динаміт – розірве, рознесе!

Ох, донечко, доню, чи – доленько, доле…

 

***

Відплив твій корабель. Я – сирота. Ущерб!

У зашпорах і серце… Так скучаю!.

Не знала я таких самітніх верб,

Щоб обійнять тебе, я камінь розпиляла б…

 

Каміння не суцільне: де-не-де.

І вірю: все складеться якнайкраще.

І по життю мене твій пульс веде!

…Ти – неслухняна, ти це знала завше.

 

***

Горів Нью-Йорк вогнями щедрих злив.

Від нього так далеко Україна!

Дніпро із тебе ще й води не спив,

І прикро, й жаль, та ти і не єдина.

 

Люблю тебе, молитимусь щодня…

…Шибки у вікон пріють від напруги.

Та відстань час, як завжди, не спиня.

А в серце стука схована наруга.

 

Мільйони кілометрів… прокляну.

…Ненавиджу Нью-Йорк чужий захмарний,

Де відстань – помста, час… лама вину.

Та Україна манить у тумані!

 

Тебе я народила саме тут,

Де можуть солов’ї співати ночі!

Це – Україна, це найвищий суд.

Чи… зватись українкою не хочеш?!

 

Америка-розлучниця

 «Америка – разлучница»

(із пісні 90-х років)

…Співали всі, і я також тоді:

„Америка-разлучница! – ” Співали.

Вже дев’яності – у мутній воді,

А пам’ять пісню так і не украла.

 

Нью-Йорк. Літак. І більш немає слів.

І сліз нема: засунулися дверці.

І так шматує скроні давній спів,

Що рвуться вени, ось зірветься серце…

 

***

Хоч паризьке кафе губить час, губить нас,

То ж – паризьке кафе: помиритись, сваритись охоче.

Хай – Париж. Навіть сварка – дрібний такий фарс!

Я в Парижі дивлюсь тобі в очі.

 

***

Я твоя, й не твоя. Шмат упертості

Десь зростав й докотився до змін.

Нам удвох не бракує одвертості.

…Також швидкості шин…

Також твердості.

 

***

Ніч не світиться. Ніч не крається.

Ніч на ніч, день на день накладається.

А межа на межі там, де ми, там, де ми.

Дай нам місяця, перебіситься!

До зими.

До зими.

До зими.

 

ЗАМІСТЬ ВІДПОВІДІ

Любов у нас, немов сонет.

…Гуляло сонце на Узвозі.

В несамохіть, до верболозу!

Подарував мені букет.

 

Із білих лілій, дивовижний!

Над завитками – завитки.

Врочисто так  вручив квитки…

А очі аж співали ніжно…

 

Ох, два квитки у Чернівці!

Скажений потяг вітром в лузі!

За небокрай, на небокрузі,

А ніжність грала на лиці…

 

Париж маленький – Чернівці.

Де купа радощів, любові!

Ми в почуттів якійсь обнові,

Ти не повернешся в ченці?

 

Туди, де подих – сіра ртуть,

Похмуре небо душу тисне…

Там світ сховався не навмисне.

(Кохання там нема, забудь!)

 

Час – і гармата, й пістолет,

Знесе усе, уб’є, розрушить.

Час нищить сумніви. І… душу.

Час не смола, але й не мед.

 

…Назад – ні кроку, лиш – вперед!

Час – царський крам, який не рветься.

Ти увійшов до мене в серце.

І цупко! Весняний сонет!

 

Нащо назад? Давке минуле.

Гірчить і дме із пекла жар.

Мілке, бо – свари… Це – базар.

Саме життя на нім роззуло.

 

…Ти слухав серця і мене.

Вогнями Чернівці співали.

І світу тим вогням замало.

(А хто б сказав, що й це – мине?!)

 

АЛЬБОМ

(міні-поема)

 

1

А що із того: не люблю тебе!

Новий мій настрій, мов нова обнова.

(Коли кричу я криком до небес:

Якщо нема тебе, навіщо слово?)

 

Не чуєш серця, хочеш, розгреби.

Бо лиш з тобою я була щаслива.

Ти брав мене, мов свято з погребів

І кидав у липневу хлющу зливи!

 

Упав, злети! А вибору нема?

Я на сьогодні не твоя сторінка.

(В жінок таке бува, а я є жінка.

Та навіть жінку знищує зима).

 

Бо не люблю. Не плачу. І не йду.

А жінці дія долею потрібна.

Для щастя саме, а не на біду.

Хоч дощ розстукався по вікнах дрібно.

 

Альбом розгорнуто. І доля, і удав!

Там – наші дні із глини , правди, клею,

Де ти мене в півсвіту, знаєш, вкрав!

Щоб я чекала з моря Одіссея.

 

…Пливла по хвилях, це смішне хіба?

(Із хвиль не варто будувати стіни).

А ти мій простір взяв і прорубав.

Наобіцявши щастя так невинно.

 

В альбомі – ти, і це – лишень моє.

Моя сторінка і моєї слави,

Там кожен крок багаттям виграє,

В нім кожен день водою ти розбавив.

 

Холодний душ і нас переживе.

До сповіді не йшла я не даремно.

І в цю хвилину ти згадав уже –

Відьмацький ліс, де жолудів – сирени.

 

Вустами доторкнися стиглих слив…

Та не цілуй їх – не мої долоні!

А зменш себе, а ущільни, до див!

Там наше щастя ніжне і безсонне.

 

А дні, мов ковзанка. Чи тішся, чи зима,

Невже бува у всіх, і в нас, у світі?

Така зима удруге: нас нема.

Зима заплуталась із інеєм на вітті.

 

Зимовий сад. Перлини холодів.

І пальці стиснеш змерзлі та холодні.

Зима, як відлік тих щасливих днів,

Як відблиск днів, що полум’ям сьогодні!

 

2

А ти наснивсь мені, як став нічий.

У цьому сні була я не собою.

Чи я полола віковий пирій,

Чи тішилась простою чистотою.

 

3

Дощ. Мрячить тут і там.

Дощ розбуджує сонні шибки.

Поклонилась сімом я вітрам

Жестом серця і жестом руки.

 

Поруч крига і сніг. Може, ми

накликали негоду не марно.

Обізвавсь тихо ранок німий,

Переходячи в днину безкарну.

 

4

Альбом не наш, бо в ньому все моє.

Час біг й спіткнувся, ніби ненавмисне.

Із двох один хтось бійку виграє.

У часі – тісно…

 

Там ти і ми. Та фото із подій.

Там щастя є, що відкотилось колом,

Коли ішов од мене в крик чужий,

Ти був – недоля.

 

5

Водохреще світилося не раз.

Свята колиска все переспіває.

Це світ, який у душах не зникає,

Де і на дні думки лежать про нас…

 

Водохреще – не крига, це – уклін,

Як не прийду до тебе, стогне вічність!

Молитвою Ярилу: всюди дзвін!

…Священні й добрі перехрестя січня!

 

Свячена пристрасть, муки давніх стін,

А сніг мете, аж завірюха свище,

Замкни і відчини з усіх сторін,

Це є погорда – перехрестя січня!

 

Не сумнівайсь у всьому, це – мине!

Не йди – а йди! В снігах щось забобонне,

Мо’, вловиш в них те слово золоте,

Що в мить любові – істина бездонна!

 

..Як ти наснивсь мені, як став нічий!

Хоч сон – легкий, кохання давить гиря!

…Життя – не сни, життя, це – буревій!

В житті є істина, в мить істини я вірю…

 

6

О криго, непідкорена, скресай!

Ламай усе, що на землі опора!

І замани мене в гарячий рай,

Де квітне щастя, де зів’яне горе.

 

Я не пішла, не вірила тобі.

Усіх зізнань мені було замало.

Кохання спопелилось в боротьбі.

…Не обізвусь. – Сама собі сказала.

 

Це – мій вердикт. Йде чергова зима.

Цю зиму, знаю, треба пережити.

Ми – не актори. Сцена нам – німа:

Розквітнути не можуть наші квіти.

 

От через це до тебе я не йду.

Та і не треба висновків й узгоджень!

Що я згубила, я вже не знайду.

Що ти згубив, те повернуть не можеш.

 

Дві половинки помаранчі – час,

Де вчителів нема, вертатись пізно.

Хіба що сніг один згада про нас

Та протяги холодні і наскрізні.

 

Не обіймай ти правду, що змерза.

Її нічим повік не розтопити.

Бо сам святої правди не сказав,

І на морозі не тепліти квітам.

 

Не доведи до сповіді мене…

Дрібниця щастя – найдорожче в світі!

В альбомі – наші дні, це – головне.

А щастю не згоріть і не зітліти.

№15 (203) 28 липня 2017