“Чим ближче небеса, тим важче слово…”

 

 

Петро Сорока

 

Переболію, перебуду,

Зітру полуду слав і царств.

Якого ще Страшного Суду?

Яких іще мені митарств?

 

Спізнаю радощі і знади

Солодких снів і божих слів,

Якої ще мені відради?

Яких іще мені раїв?

 

То дай же, Боже, тим, хто просить,

І тим, що каються – прости.

Як ляжу в землю, з мене досить

І диким терням прорости.

 

***

Волі та неволі, та сваволі

Скуштував доволі на землі,

І напевно це мене вже в полі

Кличуть перелітні журавлі.

 

Голосами, що небесні брами

Відкривають з всякої тюрми,

І видінням, що прийшло за нами

З того світу, де родились ми.

 

Але, Отче, скільки в тому драми,

Скільки болю й гіркоти ураз,

Як сумують ті світи за нами,

Так земля не відпускає нас.

 

***

Буде осінь глибока, пізня,

Буде ліс позбуватися шат,

Та ще листя наловлять гнізда

І гойдатимуть, як пташат.

 

Буде мряка й тягуча злива,

І ота неодіймана мить,

Коли в ирій душа несива,

Одлюбивши тебе, відлетить.

 

***

Всихає листя сумно і безмовно,

Гірка печаль у погляді сича.

Ще тільки жовтень.

В лісі щастя повно,

Але на всіх його не витача.

І вже дуби не пнуться у месії,

І вже вітри запитують: «Коли

Бездомні гуси, витягнувши шиї,

Лісам прощальне прокричать «курли»?

 

***

Охмурилися грози в небесах,

Весь ліс немовби гірчаком пропах,

Одриви хмар, як дикі орди пилу й

Підземних вод, що затаїли страх,

Вчувається в пташиних голосах

Таке тривожне: «Господи, помилуй».

 

Та пронесло, бо вітер, як рукав

Всевишнього

всі орди розкидав,

А дощ ковтнула далечінь туманна.

І грім в якійсь ярузі прохурчав,

Немов умер і смертю смерть поправ,

І соловей таку високу ноту взяв,

Що ліс озвався: «Господи, осанна!»

 

***

Сумним крилом махни мені, діброво,

Гусині душі, прочиняйте даль.

Чим ближче небеса, тим важче слово,

Гостріший біль,

щемливіша печаль.

І жаль за тим, що в слові не збулося,

Що губиться, як голоси гусей,

А надто –

що збагнути не вдалося

Ані себе,

ні світу,

ні людей.

 

***

цей світ стоїть немов на милицях,

бо пристосований до лих.

якого ще мені чистилища?

яких ударів горьових?

яких іще судів і вироків?

яких печатей на чоло?

та що б там з неба не звалилося,

усе вже з іншими було.

 

***

Там, де сосен некрикливе віче

І гудуть насуплено джмелі,

Щось таке хвилююче і вічне

В золотій являється юлі.

 

Завертаю в хутори і села,

Не минаю жоден пастівник,

І в наплічник набиваю зела,

І складаю лісовий словник.

 

Це моє відпруження і лови,

Це моя робота і обліт,

Щоб не гасло диво денникове,

Як в росі не пригасає світ.

 

***

Я помру молодим

(усміхніться, братове) душею,

І за пругом рудим,

Чи, точніше сказати, межею

Я розтану як дим.

 

Я помру молодим,

Упаду, як сльоза із пера.

Так, як мій побратим,

Що сказав «не пора, не пора»

І розтанув як дим,

молодим.

 

Де годин розмивається плин,

Де ні меж, ані краю,

Я не буду один,

Я не буду один, добре знаю,

Досить з мене земних самотин

і сивин.

Хочу горнього раю!

 

РЕКВІЄМ

Пам’яті Віри Стецько

 

Переплелись в твоїй красі

І схима, й знада,

Ішла як Либідь по росі,

Пливла, як Лада.

 

Я так побачити хотів,

Де в тебе крила,

З яких з’явилась ти світів?

В які відплила?

 

Очима кликала на спит,

І на пораду.

Ішла – і пісню атлантид

Я чув позаду.

 

І никли сутінки і зло,

Мов тінь чугайстра,

І падав відблиск на чоло,

На пензель Майстра.

 

І не ховаючи крила,

Земна, прекрасна –

На сто полотен ти зійшла –

Стоіпостасна.

 

Щоби єднати два світи,

Неначе тронка.

Княгиня, жриця чистоти

І амазонка,

 

І та, що розсипає сміх,

Як перла-буси,

Якій вклонявся печеніг

І скіф, і русич,

 

Як Ярославна і Ліліт –

Все осявала:

І давній світ і змерхлий міт

Хозара й галла.

 

Чи ще повернешся здаля,

Жоно, невісто?

Ну як без тебе ця земля?

Це сиве місто?

 

І як без тебе на землі

Старому Майстру?

Тікають пензлі чарівні

У темну тайстру.

 

І плачуть янголи сумні,

Кров стигне в жилах…

Ти відплила не у труні,

На їхніх крилах.

 

 «ТУМАНИ СХІДНИЦІ»

(цикл)

День проявляється в тумані,

Вилунює з туману весь,

Підвладній дужій Божій длані,

Він каже кожному: «Я єсмь!»

 

І оживають дальні далі,

Як подих міфів і казок,

Бо всю любов Небесний Маляр

Вкладає в кожний свій мазок.

 

І хай цей день осіннім кроком

Пройде як видиво руде,

Усе, на чому спиниш око,

Глибоко в душу западе.

 

І цих верхів незрушність строга,

І цих потоків бистрий плин.

Нема невдалих днів у Бога

І недописаних картин.

 

І я, щоб диво передати,

Геть відкидаю всякий грим,

Учусь Творця копіювати,

А не змагатися із Ним.

 

***

Тумани Східниці. Такі

Щоранку різні.

То випливають як віки

Із думи-пісні.

 

То постають немов думки

Гірського бога,

То як продовження ріки,

То як залога.

 

То пориваються увись

На віщий голос,

А через хвилю вже, дививсь,

Повзуть як полоз.

 

Усе у них і все для них,

Все в їх польоті,

Неначе вічний дух застиг

В тремтливій плоті.

 

Про них не скажеш: «Ось, бери,

Хапай за гриви!»

Їм поклоняються вітри,

Дощі і зливи.

 

Ніхто не відає куди

Вони щезають,

Чи припадають до води,

Чи в яр сповзають.

 

Чи мають в зворі тихий схрон,

Глуху криївку,

Чи хтось бере їх у полон,

Як гарну дівку.

 

А може зваблює трава

Десь під горою,

І на світанні кров жива

Стає росою.

 

Тумани – діти таємниць

До всього звичні,

І чути голоси ялиць:

«Тумани вічні».

 

Про їхню з’яву, їх путі

Не думай всує.

Все тайна в їхньому житті,

І це хвилює.

 

Що їм важка хода століть,

Що близни-рани,

Тому і шепче кожна віть:

«Любіть тумани!»

 

***

Упав на Східницю туман,

Чи виповз з гущі,

Але й туман тули до ран,

Бо він цілющий.

 

Як ця роса, як небеса,

Як трави-зела,

Як ця навколишня краса,

Завжди весела.

 

Як ця вода, що рине з гір,

Як дух свободи,

Туман вовтузиться, як звір,

І колобродить.

 

І розтає в шипінні рік,

В лекалах піни.

Короткий у туману вік,

Як у людини.

 

Все проминальне, а таки

Й відносне в світі.

Бувають миті, як віки

Й віки, як миті.

 

***

Вранці прокинешся – згір’я димлять,

Ладан Сварога.

Сосни стоять, як настренчена рать –

Княжа залога.

 

Тиша – з душею услух говори,

Зцілюй всі рани.

Ходять навшпиньки дощі і вітри,

Звірі й тумани.

 

Я цього світу не бачив Творця

Й повен печалі,

Але я знаю: він гарний з лиця,

Як ці пасторалі.

 

Все тут людині й зелу до снаги.

Стверджуйся, сило!

Панікадило тримайте, верхи,

Панікадило.

 

Не похитнеться наструнчена рать,

Всупереч гніту,

Доки на світі ці гори димлять,

Доти і світу.

 

СХІДНИЦЯ

Віче джерел, перевалів і рік,

Божа столиця.

Кличе бджолу підмаренник і дрік,

Кличе яглиця.

 

Сіркою пахне і котиться глід,

Гаддя чатує.

Тут зустрічаються Захід і Схід.

Схід домінує.

 

Благословенна джерельна ріка

Рине крізь звори.

Дідька із два який зуб чужака

Вкусить ці гори.

 

Віддаль не зміряє жодна луна,

Риба і птиця.

Вічністю дихає кожна сосна,

Кожна ялиця.

 

Бог над ці чресла десницю прослав,

Чресла і русла.

І до підніжжя поклав Борислав,

Угрич і Тустань.

 

Ліс повертає у княжі часи,

Ратні й святкові.

Тут відкривається хто ти єси

В слові й любові.

 

***

У цім краю, де Синевір,

Як познак раю,

Якусь високу тайну гір

Я відчуваю.

 

Немов до Доброго Отця

На крок підходжу,

Але збагнути до кінця

Ніяк не можу.

 

І сум охоплює мене

І всю природу.

Хіба душа моя збагне

Після відходу.

 

Збагне, сплативши всі борги,

Борги і мита.

Душа, що тайною юги

Тепер повита.

 

***

Я був тоді щасливий лиш,

Коли шукав земних узвиш,

У звуках – барви,

в барвах – звуки,

А у затишші – тишу тиш.

 

***

Допоки огортаюся в ясу

І сонце п’ю та молоду росу

Допоки упиваюся дивами,

Уперто вірю:

світ спасе красу.

№6 (194) 24 березня 2017