Благословляють небеса…

 
Володимир Вознюк
СОВІСТЬ ГРІХА
Настане вечір. А за ним –
і закоротким й заскупим:
на мить солодким, та летким,
неначе сигаретний дим, –
озветься те, що не стиха,
що б’ється совістю гріха.
 
Із чим ти був? Для чого був?
Чим доживаєш цю добу?
Кого зустрів? Кого забув?
Які переступив табу?
В тобі неспокій вибуха:
ти не створив собі гріха?
 
Але ти ходиш по межі,
не всі на тій межі мужі, –
немов свої і мов чужі.
Там зрадою мовчать ножі.
А в зради і душа глуха,
без мук і совісті гріха.
 
А був би краплею води –
куди ріка, то й ти туди.
Коли затягнуться льоди –
а рікою потепління жди.
Не закружляєш по верхах,
безкриллям не здіймеш гріха.
 
У світлі тез і антитез
на все підібрано протез.
Та чи з протезом, а чи без
в час усамітнених імпрез
пагіння дум не затиха:
буває совість у гріха?
 
А доля, мабуть, знову скине
непередбачуваність днини.
 
СЛІД СВІТАНКУ
Сниться сад.
Сніги стіною.
Сполошився сам.
Срібно світиш сивиною
сповідальним снам.
 
Сповиваєш
сповідь
сумом.
Струшуй
суму
сіль.
Сколихне світанок
струмом
сонячних свавіль.
 
Стерши
сонних
снів світанку
сокровенний слід,
сонце
створить
спозаранку
світ своїх сюїт.
 
ВЕЧІР
Вечір
вельможно
відчинить вікно
всесвіту.
Випливе вільно.
Втома вгамується
втіхи вином,
волю відчувши весільно.
 
Вкотре
велично
від втрат вознесе,
випестить вимисел втечі
від велелюдності,
втишивши все,
витвір Всевишнього –
вечір.
 
НА ЗЛАМАХ-ПЕРЕВАЛАХ
Олегові Гайнічеру
Ми із часів тисячолітніх зламів,
ми – як місточок між тисячоліть.
Задумайся тепер, в земному храмі,
що ти таки людського роду віть.
 
Земний твій час усім подав би руку.
Він у тобі. Тобою він живе.
Тисячоліття творять дивну злуку:
ведуть старі світи в життя нове.
 
Життя – свіча. Свічі тоненький гнотик
Згоріти може й полум’ям пожеж:
Відчуй в собі сумління щирий дотик:
Чому живеш? Для чого ти живеш?
 
Поміж світів нелегко нині бути
в облозі давніх і новітніх меж;
і у дзеркалах власної спокути
себе не завжди рідно переймеш.
 
І дзеркало, й спокута в тебе – слово,
Там щастя гомін, горе, навіть зло,
чи сутнє, чи підняте випадково –
кожніське через душу перейшло.
 
ЗИМОВА БУВАЛИЦЯ
А Ви спозараночку, тату, куди?
У горах вляглись на дорогах льоди.
 
Долю крутило у вирах, у стресах,
відпочивали б узимку колеса.
 
Старші роки прагнуть теплого пледа,
а не старенького велосипеда.
 
Добре, що маєте щастя роботи,
однак у Карпатах тяжкі повороти.
 
Зрадить дорога слизькою гладінню –
можете впасти. Якби ж тільки тінню.
 
Мов би не чує, та словом ворожить –
з Богом усюди, а він допоможе.
 
І тато поїде. Поїде таки.
Здолає льоди. І задурить роки.
 
ВІРШ ДЛЯ АВРЕЛІЇ
Телефоную Вам. Вже не мовчу.
Слова, як павучки, плетуть розмову
про нашу давню зустріч випадкову,
та мов мандрую між краплин дощу.
 
Хоч відаю: дощі з небес несуть
оновлення на збайдужілі ниви,
і хоч стелюся голосом щасливим
в собі гамую свого щастя суть.
 
Панує фальш. Не завжди люд збагне,
де золото, а де лише позлітка,
але тепер, мов у пустелі квітка,
Ви повернули в світ краси мене.
 
Із роздумів та здогадів, з прикмет
витворюю, виводжу паралелі:
напевне, навіть в імені Аврелія
жіночої принадності секрет.
 
КВІТИ ВАН ГОГА
Ван Гога мозок облягла пітьма
непевності. Заманювала в кліті,
де виходу до просвітку нема.
А він творив невпинно зливу квітів.
 
На дереві безсмертя. Ні, не знав,
що квітам тим цвісти й цвісти віками.
Він пам’ятав і кольори заграв,
проте пітьму освітлював квітками.
 
І в кожній квітці сонце зацвіло
промінням переможної уяви.
Ван Гог творив, аби здолати зло,
задля буття творив, для світла з’яви!
 
ОЗОРІННЯ
Волосся кольору виразного такого,
як у донечки молодшої моєї,
доброї, милої, мудрої і рідної феї,
не довелося бачити ні в кого
і ніде ще досі –
яскраве, сонячно-гаряче.
А може, й неуважним був. Одначе,
завдячую сьогодні Богу,
що вселив мені у пам’ять,
у мій досвід,
«Автопортрет» Вінсента ван Гога
1889-го року.
І, ошелешений, вже сам собі кажу: «Нівроку!»
Душею нині зринув, прагнучи
овацій,
і радість відтепер у ній уже акордна,
бо ж і епохи різні,
й неспоріднені нації,
а тотожні і краса реальна,
й рукотворна,
принишкли та німують часу жорна.
Всякчас людей благословляють
небеса,
щоб вічною, виразною була краса!
 
ІЗ НІДЕРЛАНДСЬКИХ СНІВ
Л.Г.
Зберіг для мене нідерландських снів сувій
примхливу мерехтливість Ваших вій.
Здолав із України відстані трудні,
ще й не один прискіпливий кордон,
щоб ощасливити усі наступні дні,
до Нідерландів український сон.
 
Знаннями збагатився досвід мій:
примхлива мерехтливість Ваших вій –
не тільки потаємний Ваш секрет жіночий,
а й застороги Вашої обачне намагання,
щоб не зронили погляд Ваші очі,
в якому зустрічі майбутньої бажання…
 
Подарував той сон одну ще радості галунку,
бо мерехтливість вій я втихомирив поцілунком.
 
У НЕЇ – ОЧІ ДИТИНЧАТИ
Косулі очі – очі дитинчати
і вся вона – мов Дух Святий створив,
та в погляді – печалі строгі чати
і втечі неминучої порив
 
од всіх і всього, що в природі править –
од любощів естетів й звірини –
в гурти смерек, у полонинські трави,
щоб там її Господь оборонив.
 
Не всіх вборонить. Мабуть, вже не зможе
перепинити каїнів орду.
Учора постріл зранив днину гожу, –
той постріл вбив косулю молоду.
 
Вона упала. Тільки рух дитяти
у ній, убитій, вимагав буття.
І ниділи приземлено Карпати,
таїли ненароджене життя.
 
А у косулі – очі дитинчати
і вся вона – мов Дух Святий
створив…
 
***
Ой стріляла осінь градом,
ой стріляла осінь в літо,
і побігло літо садом,
утікало садом літо.
 
Під ногами стогнуть груші,
під ногами – яблук хрускіт,
сливи голос дико глушить
ненаситний грому лускіт.
 
Осінь літо обікрала,
не її ж бо й град з громами.
Літо в дім наш утікало –
заховатися між нами.
 
***
– Знову сиплеться, мамо, скала.
– То на дощ, – мали б Ви відповісти.
І була, може, й надто мала,
але наша вже істина з істин.
 
Десь лише гартували громи
і себе, й літній дощ у дорогу,
але мали в селі завжди ми
від природи її засторогу.
 
І злітали в копиці сіна,
хоч би й сонце спікалось од сміху.
Буде дощ або й зливи стіна.
Ми і втіху ховали під стріху.
 
Знову сипле камінням скала.
І затягнеться день мій дощами.
А стежками гірського села
ходить смуток без голосу мами.
 
РОЗМОВА З МІСЯЦЕМ
Благав та й благав
місяць шиби віконні,
аби
крізь них до оселі
він міг зазирнути.
Настирливий місяць –
таки ублагав
посеред ночі.
Хоче
розмову вести до світанку.
Мені б заснути,
але він ті сни,
що біля мене тупцювали,
порозганяв,
бо мушу бути
тільки з ним,
а він – лише зі мною.
Оглянув,
як господар, всю кімнату.
Тата
у ній він бачив позавчора.
– Куди ж тепер подівся? – запитав.
А я сказав,
що тато вже пішов
дорогою такою,
котрою додому
ще ніхто не повертався.
Якщо зустрінеш –
присвіти.
Затьмарився на хвильку місяць,
а відтак
прискіпався до мене,
розтривожив.
Мовляв, не гоже
його, старенького,
самого
в бозна-яку дорогу
відпускати.
А я й не відпускав,
та в пообідню пору,
хоч і тужили гори,
щоб звиродніння світу
не спалило,
земля правічна
тата прихистила.
…Нарешті місяць
спокій дав мені –
сховався в непроглядній далині.
А татова
душа
куди
прилине?
 
***
Квітнева загадковість дня –
і ми квітнево загадкові:
повз нас гайнуло оленя,
та не сполохало любові.
 
Любов – це ми, це ти і я,
а свідки наші – лісу шати.
«Щаслива молода сім’я», –
за рік нас будуть називати.
 
Нас перед вівтарем святим
вінчатимуть духовним шлюбом,
а заживем життям земним
одне одному завше любі.
 
Нікчемні спалахи незгод
зумієм гамувати згідно,
але без будь-яких угод
і грім гримів для нас погідно.
 
А нині – діти розцвіли
і є майбутнє – наші внуки,
але тепер з печалі мли
прямую тільки в ніч розпуки.
 
Хоч запевняє світ мене,
що буде день й новітні квіти,
та оленя тепер гайне,
дружинонько, без тебе в квітень.
 
КАРПАТСЬКЕ ОКО
Здається, що от-от уже до хмар підносять гори,
та хмари упірнули у небес блакить, нівроку,
зате озерна гладь у здивувальній призмі зору –
за мапою, се озеро гірське –
Карпатське око.
 
Ти, ошелешений,
вдивляєшся в Карпатське око,
бо, видається,
що і тебе пронизує воно…
А може, то осмислює і суть землі глибока
твоє буття минуле
і що надалі ще дано?
А може, варто і заспокоєння відчути дно?
 
Зображення твоє фіксує дзеркало озерне:
ти не у лавровому і не в терновому вінку,
хоч прагнув прямувати
до зірок і через терни,
свідомо подолавши диявольських мерзот ріку.
 
Тобі, переконаєшся, таки підкаже візаві,
щоб задля свого злету на правди вічному крилі,
згадав про те, що тато у час молитви заповів:
«Якщо до неба линеш, сину, то з рідної землі».
 
А щодо дна, то і недоступне тут озерне дно –
не хоче навіть дотику людського чомусь воно.
А може, саме тут все ж і до глибин землі вікно?
Проте вода – се не вікно. Не засівай тепер облуд зерно.
 
В легенди пеленає водойма з’явлення своє –
мовляв, для всіх отут вона –
морське Карпатське око,
мовляв, із правіків було воно таким, як нині є,
не шпурляйте в мене, люди,
каміння ненароком.
 
Запитуєш себе: а де ж тут материнське море?
Колись було тут для людей смертельне море мору,
недавно ще й хотіли морем затопити гори,
проте верхи Карпатські непридатні
для покори.
 
До того ж тут і припущення тебе не омине:
а може, нині уже і з гряди Карпат високих
у тебе, як вічно із небес,
вдивляється земне
Вселенське око?
 
НА ВОЛОДИМИРСЬКІЙ ГІРЦІ
Герасим’юк, Вознюк, Сахно,
котрих не звабив ляскіт доміно,
ані театр, ані кіно,
ані з Молдавії вино,
ні хміль причаєний в горілці,
хоч, як на трьох, се не властиво,
щоправда, кожний з кухлем пива,
на Володимирській зустрілись гірці,
і згуртувалися в говірці.
Чатує досі Володимир,
щоб України люд не вимер.
Не заспівали, що утрьох
в одне дівча закохані,
а розсипали слів горох,
що дійсністю сполохані.
Сполохані, проте не скорені,
як і слова, душею створені.
А як збагнути, що утрьох
ще й розсипали слів горох?
Словам затісно на папері,
однак позачиняли двері,
аби не вирвались у світ,
ще й вибудовують ліміт,
у владних кабінетах сущі
неукраїнці нетямущі.
На гірці хоч співзвуччя літер
почує всюдисутній вітер,
а унизу і слів горох
підхопить й понесе Дніпро,
можливо, для людей зійдуть добром.
Підказує прозрілий досвід,
що недаремно і недремно досі
чатує наш Великий Володимир,
щоб український люд не вимер.
м. Чернівці