Алгоритми від руки

 

 

Анатолій НЕНЦІНСЬКИЙ

 

Передвіршя

 

Давно колись (чи ого-го коли…) Павло Загребельний на нараді молодих поетів закликав їх: «Будьте зухвалими! Не зважайте на чиїсь «Зась» ні щодо змісту, ні щодо форми!»

Слухав Павла Архиповича тоді й я. Та й досі, вже в старості, чую його голос…

Свідомий того, що пропоновані увазі Читача речі за змістом аж ніяк не зухвалі. А за формою… « Вірші – то потік свідомості. Римований чи ні, але – ритмічний. То навіщо його вирівнювати, себто вистрофлювати? Хай тече собі… Силабо-тонічно, ямбово п’ятистопно чи хорейно, амфібрахійно чи анапестно… Як йому захочеться» – отак собі помудрствував нелукаво. Та й написав…

Впаде сей потік в ріку Літпроцес чи не дотече до неї– цим не надто переймаюся. Як писалося, так і написалося.

============================

1Див. статтю М.Наєнка «Літературний процес і його імітації» в «Літературній Україні». Ця добірка, власне, є й відгуком на статтю…

 

 У НІЧ НА ДЕНЬ ДЕВ’ЯТИЙ…

…Він явивсь мені в ніч на дев’ятий після маминої кончини день. Сидів я при нічнику в Її кімнаті в задумі-зажурі… Спомини напливали, в рядки влягалися. І раптом почулося від дверей:

 

Толю, привіт! Послухай, що написалося…

Мене вам дав Господь! Беріть всього!

Черпайте із очей з сльозами небо.

І вигортайте спрагло з вен вогонь,

На ліри жили забирайте й нерви!

Я знаю, в небесах мені простять,

Знов звично привітаюся із кожним.

Се – час знімання з віршенят присвят

І час для невмирущих віршів, може…

 

…Було ж колись, і не раз, не двічі: влітає Іван у мій редакційний кабінет в «ПВ» (обласна газета «Подільські Вісті»), та й з порога: «Толю, привіт! Послухай, шо написалося!». Відтак гучно, трохи, як у нас на Поділлі кажуть, шикіряючи, читає. Прочитавши: «Ну то як?» – питається. «Та здорово!» – відповідаю. Ну не було в Іова отих віршенят, щоб треба було присвяти з них знімать. «Давай мені, надрукуємо», – руку простягаю.

А Іван: «Та він оце щойно склався… Бродив я Проспектом, а хвиля ритму  напливає, напливає… А тоді слова, слова, слова… Давай папір – запишу».

…І отак бувало, ще й доволі часто… Щойно написаний, але ще не покладений на папір вірш Іван голосно, на всю вулицю, читав, сівши з нами, друзями своїми, у наметі з написом жовтим по синьому: «Львівське». Читаючи, розмахував кухлем із пивом… Така була душа Іванова: не могла вона втримати у собі того, що напливало у неї на хвилях ритму!

…Писав і читав Іов свої вірші мені, моєму батькові, мамі, дружині Тамарі, і в нашій хаті в Красносілці, ще студентом Кам’янецького педінституту будучи… Я тоді працював уже в районній газеті в Старокостянтинові, а жив у селі…

Послали студентів-філологів у вересні в Шепетівський район на буряки, то Іван завернув по дорозі в моє село, щоб вірші пописати.

Весь вересень писав, читав, писав, читав.

Полюбили Івана дядько Йосип і тьотя Юля. А маленька моя донечка Леся тягнулася рученятами до його розкішного чуба, сміялася і вимовляла уже: «Ва-а-ня».

1 жовтня узяв я довідку в нашому колгоспі для деканату, яка стверджувала, що студент Іов дійсно ударно з… по… працював на збиранні цукристих – та й поїхав він у Кам’янець…

Навіть англійцям читав свої вірші Іов! Літав у Лондон в складі культурної делегації, то як повернулися додому, світлої пам’яті поет Микола Федунець (він також був у тому «складі») розповідав: «Ходили ми з Іваном по Лондону. Вирішив я так собі, для інтересу, заглянути в шоп, де всякі оті штучки-дрючки з моторчиками і без них продають. Іван не захотів. Виходжу з тої шопи – нема Іова! Дивлюсь, а він у гурті якихось людей під мостом через Темзу. Зійшов до них по сходах. Розмовляють вони з Іваном і він з ними «на мигах». А потім Іов вірші почав читати. І дивина та й, годі…Тиснуть руку, обіймають і: «О! о’кей, Укрейн!» Взяли, бач, за душу українські слова, незрозумілі, але по-іовськи карбовані, жестами підсилені…».

Отаке тої ночі напливло… І на папір лягло:

 

Ритм хвилі… Хвиля ритму… Ближче… ближче… Б’є у берег… Як не нині,

то коли ще? Вітер з далечі сумирний, наче схимник… Хвиля в хвилю…

Синьо-білий шурхіт-шепіт…

Білим скипенем по гребенях –– позим’я…

Хтось питає в хвиль ритмічно:

«Що ре-че-те?»

Сутність сущого… Спочатку було Слово… Посягаю… «Осягнути б!», але знову –

тільки ритм, і щось у ритмі, що від дому далі… далі… далі в Далеч невідому.

…Древня мудрість, мудра Древність… Тайна ревна. «Доторкнутися б…» Ось-ось уже… Даремно. Тільки сплески в сивім ритмі. «Притчі? Псальми?» Мертве море. З Виднокола – мревні пальми.

Грім заліг собі у тучі тихше Тиші. Тільки хмара-породілля дише… дише…

Легіт Піснею Пісень над Видноколом. Ближче… ближче… Над деревами…

над долом…

Тріснув грім. Чи нитка Суті увірвалась? Лиш відлуння в ритмі зливи…

«У нірванність?»

Може, Істина посутня у повторі: то в клинописі, то в Біблії, то в Торі? Йде з Єгипту, з Іудеї, із Шумеру? Від пергаменту,

папірусу, паперу?

…Вже й світає… Напливає Хвиля Часу. «Від Луки… від Самовидця… від Тараса?» Ближче, ближче… За півдоторку ось… тане. То не вперше. «Та невже уже – востаннє?!»

Видихається Осягнення потуга… «Хоч би подих, най півподиху – од Духа!»

…До початку повертаюсь. Ось Начало. «Щось же сутнє, те, що в ритмі,

означало?»

Перечитую… Спочатку було Слово… Древня мудрість… Притчі… Псальми… «Випадково?» Зримо літери задихали… і коми… і рядки… і між рядками… «То від Кого?».

…Гей, Іване! Як ведеться тобі в Небі після того, як душа у день лютневий1

звідси злинула, де ми – поки що сущі? Певне ж, пишеться і там, у райських кущах…

Не судив тебе Господь Там строго надто, бо ж прихильним до твого Він був таланту.

Тож бо Дар, що мав ти тутечки від Бога — повернувся у душі твоїй до Нього2.

Як ти жив — було від Нього в тебе також… А жилося, як і всім отут, усяко. Була чарка, й не одна, бо мав ти друзів… Ой, крепецькі ж, ми це знаєм, братні узи.

…А прожив ти гонорово, пане Йване, бо життя було земне, було – й нірванне.

Як із друзями-поетами стрічався – вірш читав той, що іще не записався. Багатьох вже побратимів, друзів просто пострічав ти у найвищій Високості! Стиснув руку по-козацьки не одному… Й обійняв… і просльозився… по-земному.

…Мо’, прийдеш до мене, Йване, в сон прозорий… Поговоримо при місяченьку та й при зорях… Написав же райських віршів Там премного… Прочитаєш з того сонму хоч одного…

 

…Посвіталось. Ритм хвилі давен-дальній.

День дев’ятий в нас тут, Ваню…

Мамин…

Поминальний.

 

 …І ПОЧАВСЬ У ЖОВТНІ

ЛИСТОПАД

балада для вокального дуету в супроводі віолончелі й контрабаса

 

Журавлі вже в ирій подались…

Помахав рукою їм з порога.

Рушив у кленовий падолист – та й до друга підійшов старого.

Цього клена ти не дав спилять. А он там, четверту осінь поспіль,

вже брати Дерева не стоять: люди посадили два кіоски.

Притулив долоні до кори: «Пане Клене, я вас дуже прошу… –

Та й підняв їх, теплі, догори, – Вкиньте два листочки замість грошей…»

 

Падав,

Падав

за листочком лист.

Вклавсь один в долоню, мов у літо, а другий у просторі завис,

бо не знав, куди йому летіти… Бачив: сів на землю чоловік,

правою рукою обіперся, та й лицем до неба тихо ліг,

лівою долонею – до серця.

 

Ой, кружляв листочок, та й зомлів, бо не міг у тиші, раптом згірклій,

ані долетіти до землі,

ані повернутися до гілки.

 

Мо’, й побачив увостаннє ти, як душа

злітала в радість вічну:

Бог на схилі неба засвітив

першу,

найяснішу,

зірку-свічку.

 

А до тебе ж друзі прибули…

Не зустрів: «Гайда на сьоме небо! Пішачком, по сходинках, орли…

Ліфт застряг. Така мені ганеба…»

Хлопченя підбігло: «Там он… там… дядя спить… Вже, певне,

й простудився…» – показало рученям дитя.

…Підійшли. Ти в небо задивився.

Ліг на сполотніле його тло клин

останній…

Листеня зомліле опустилось на твоє чоло, що було, на жовтім, біле-біле…

«Ой!» – туга урвалась туги нить. І сповзла сльоза… за нею – друга.

Бачив хлопчик: ти всміхнувсь в ту мить,

як чола торкнувсь листок від друга…

 

Вже, рік за роком, збігло літ і літ… Нема кіосків – супермаркет виріс.

Вписали в сиве небо журавлі

знаками клинопису: «Ми в Ирій»

За ними й гуси пролетіли ген…

А на земній холодній оболоні

пожовклі два листочки

чорноклен

вкидає в дві підставлені долоні.

Чекає їх високий чоловік… Це те дитя,

що тридцять років тому

тут зойкнуло, коли Господь навік

покликав душу зболену додому.

 

А супермаркет ще на поверх зріс… Он там «висотки» жовто-біле тіло…

Чекає друзів перший твій під’їзд – вони ж давно за журавлями полетіли…

Вже й неба в домі сьомого нема…

Комусь тоді, у жовтні, пофартило:

купили швидко й майже задарма

твою

на сьомім поверсі

квартиру.

 

Ти там писав. Отак, як міг лиш ти:

рядки – мов колосок при колоскові.

Поезії в двотомнику – листи всім тим, ким дорожив, кого любив… до скону.

 

Від славослів’я мав імунітет. Та й гудив хтось –

тим переймавсь не дуже,

бо відчував і сам, на те й поет, яке в рядкові слово є недуже.

 

Був у Народі, між Його людей.

Себе над ними: «Ось де я» – не ставив.

До них на сповідь

кожен Божий день

йшло твоє слово не заради слави.

 

Лелеки знов у вирій подались… Взяли в щорічнім ритуалі участь.

А як вже весь поляже падолист – настане снігопаду

неминучість.

Час рік за роком хвилями сплива, і наздогнать не може

одну одна.

…Живуть пісні, що в них твої слова.

«Ой, в жовтні листопад…» –

уже народна.

 

А ЗА СТРІЛОЮ ПОЛЕТИТЬ ЩЕ Й СПИС…

(сумовито усміхнене фентезі )

 

«Я єсть поет1. Останній, а чи перший, – всміхнувсь, – то є давно предмет полеміки. Яким я був, узнаю, лиш померши: тоді аж скажуть щось посутнє академіки…»

Та ось найпершим Він2 назвав його в «ЛУ»… Всміхнувся іронічно: «Та облиште…». Поклав долоню праву на «Стрілу»3 – й пішов у засвіти

з просвітленим обличчям. Поміж обкладинок – всі, ким він дорожив. Із ким вітавсь, «Як жив-здоров?» – питався.

Так вийшло, що усіх їх пережив –

то в книзі цій нема його: не вклався…

…В поета кожного остання буде путь. Одна за одною

пройдуть сумні процесії. Великих юні в Вічність проведуть:

нема кінця літературному процесові… Кажу я сам собі:

«Не епатуй…», але ж ось бачу: глас всевишній чуючи,

стоїть один

коло двох юних туй високочолий геній початкуючий.

Спочинок вічний має тут Я Єсть. Був старшим другом, поки й жив, хлопчині. А там он упокоївся Н.С., а там С.Н. – постійні, як то кажуть, величини. Ввійде в задуму молодий поет (точніш – у задум) , і почує наче:

«Благословляю, друже, Вас на новий злет. Та не вагайтесь. В добру путь, юначе»… Юнак подвигне й справді свій талант – і в році десь дві тисячі

сто шостому «Просвіта» видасть в «Укрписі» фоліант,

що стане знаковим

в літературнім нашім просторі. У повен зріст стоятимуть у нім

і прижиттєво визнані Вітчизною

поети українські видатні

й такі ж, та за життя (було… було…) не визнані.

Між палітурок (в Змісті подивись) побачаться онлайн, отак ось просто скажемо, Той, Хто4 «Стрілу» в свій час у світ послав, і Той, Хто нею був, (приємно, ясно ж) вражений.

А там он стрінуться чубатий трохи й трохи лисий. Еге ж, взаємно буде їм приємно. Один усміхнено: «В поета гроші завелися…», і тут же другий: «То давай усі проп’ємо!»

Із «Сяйва» вийдуть – і в знайому путь… Хоч віртуальним буде переміщення – біля химер, там, де й було, знайдуть ущент відреставроване приміщення.

Зустріне їх (о диво!) сам «Еней»:

– Це ж скільки літ і зим! Гайда до столу!

А за столами (з ними й «Будьмо! Гей!») не так старі ще, як уже достойні. Один мовчить, зніяковілий весь: чарками

тягнуться усі до його чарки…

«Підносять ще живого до небес» – безгрішному хлопчину

стало жалко.

І знов той ностальгійний епатаж: сидітимуть в «Енеї»,

як удома,

один чоластий, сивий, весь – Білаш, а поряд

(копія дереворитна!) – Якутович.

«І дим стовпом стоїть, як і колись…» – завважить Той,

багатогрішний, аналогію.

…Митці у Спілці обмивати будуть «Спис»5

новітню поетичну Антологію.

м. Хмельницький 

 

№12 (200) 16 червня 2017