А журавлі вже так далеко…

 
Анна Космач
 
Позбираю осені дукати
Й віднесу…
Куди? В Швейцарський банк.
Будуть «мертвим ділом» там лежати?
Ні, тоді туди я не віддам.
Поскладаю  в шафу на полиці.
Решту – про запас (і – під матрас).
Змерзну – куплю шапку й рукавиці,
Трішки, може, вділю і для вас.
Осені дукати всього варті:
Це тепло, добро, душевний щем…
Гляньте, як горить осіння ватра,
Як палає в позолоті клен!
І не хочу іншого багатства,
Досить цих червоних яворів.
Й сонечка остання щира ласка –
Вище всяких банків і скарбів.
 
***
Повзе туман, мов сивий привид,
Легенько доли накрива.
А днина швидко сушить сливи
І возить з пралісу дрова.
 
Вітрець давно зламати хоче
Одніське, висохле, стебло,
Та лиш навколо затріпоче
І все залишить, як було.
 
Ще, ніби, тихо, тепло, легко,
Ще дід пастушить у яру.
…А журавлі вже та-а-к далеко.
…А серце входить у журу…
 
Ховає день в футляр поспішно
Коштовну сонечка печать.
І вже не чує пересмішник,
Що гуси дико так кричать.
 
Діброва вкрила листом спеку,
Сльота зашторила вікно…
…А до тепла вже та-а-к далеко.
…А чи повернеться воно?!.
 
Виходь, задумо, на розмову,
Згадаймо, як усе було.
І, може, знову…Може, знову
На мить огорне нас тепло.
 
Кохана! Як глядіть не легко
На паморозь в твоїй косі!
…А журавлі вже та-а-к далеко!
…А чи повернуться усі?!.
 
***
Зранечку помолюсь…
Може, не помилюсь.
Нині святого Луки –
Висаджу часники.
…………………….
Щезни, нечиста сило:
–               Во ім’я святого Луки…
 
Те, що я посадила,
Хай виросте, як кулаки.
 
***
Ця осінь нагадує Реріха дивні полотна,
Де мудрістю дихає крапочка…
рисочка кожна.
В ній – спалах відтінків, як зір у його.
І – моєму небі,
…Та розум вселюдського братства –
Жебрацтво,
О Музо велика, без Тебе.
Ця Осінь тотожна всесильній
пожертві Месії:
За край свій не вмерти – безбожно!
Нове – для прийдешніх посіять!
По-сі-я-ть!..
Ця Осінь…
Чи Осінь?
Чи вибрана серцем Дорога:
Усім вдарувати, як досі,
Взамін не узяти нічого.
…Ця Осінь – що Заповідь Божа,
З якою піду в домовину,
…так схожа,
Ой, схожа –
На рідну мою Україну:
Красива батрачка,
Душею – вельможа…
 
…ой, схожа!..
 
***
Осінь, просинь…
Сонце світить скупо.
А у мене на городі пляж –
Гарбузи з оголеними ду..ами,
Вітер робить легкий «макіяж».
Вліво-вправо ніжно тягне вусом.
Блудниці жовтаві, не лежіть.
І червлені у паски зелені –
З хмари покривала зав’яжіть.
Бо на світі уже досить сраму
Ми ж бо – Україна! Й в тому суть,
Що в душі величнішого храму.
Ще безцінні цінності  живуть.
Ми ж бо були завжди слуги Цноти
І її, як око, берегли.
Хто ж нас баламутить й у болото
Хоче зсунуть Честі береги!

Осіння байка
І.
День осінній рудий, як лис,
Мовчки, на сіні, галузу гриз.
Голу-голу, геть без листків,
Вже її жар осінній не грів.
Не галуза, а просто скелет,
Не напише про неї поет,
Яка ж гарна та пишна була,
Особливо тоді, як цвіла
І плескала в зелені листки,
Розкидала з квіток пелюстки…
ІІ.
…День осінній, рудий, як лис,
Зовсім-зовсім галузу обгриз,
Повернувся на бік й забув,
Бо на вільсі старій заснув.
Як проснувся, жбурнув униз
Й сам на гілці сухій завис,
Бо він просто осінній день –
Без тепла, без пташиних пісень.
Вільха теж, як жура стара,
У дуплі її світ догора.
Не врятує й під боком струмок –
Він бо теж геть притих-примовк,
Ледве-ледве під ніс жебонить,
У намулі з жабами сидить.
 
ІІІ.
…День осінній рудий, як лис,
Завесніє, але… – колись:
Як відбуде зима своє,
Як струмок ожиє…
 
***
Стоги у горах, як церкви!
В якім труді вродились ви,
В якім труді ростете всі
Аж від землі – до небесі.
Чи ж потече по бороді
Сметана, масло від труда,
Котрий важкий, немов біда?!
Звезуть сіна у оборіг.
Як кинуть в ясла у порі,
То й капне масно на пиріг.
…Чи світ оцей таки здурів,
Так працювати на корів!
– Ти не бурчи, –
– Так жив ваш дід… –
І діда дід
Так жили тут відколи світ
Кричать мені стоги у слід…
Та зрозуміє це лиш Бог,
Як гуцул тягне за сімох,
Щоб рід коров’ячий не здох.
…У цім возвишенім краю
Оці стоги над все люблю.
Оці стоги, немов церкви…