…А я у небо все частіш вглядаюсь

 
 
Володимир ВIХЛЯЄВ
 
В торшерах гнізд горить птахів життя –
як в череві твоєму рід мій світить.
Так сонячно, що ластівки летять,
немов жарини із багаття світу.
 
Ти спалахнеш – розпечене ж усе:
й міських будинків нетривке каміння,
і домени вечірнього шосе,
що, наче дрова, спалюють країну.
 
Я біля тебе буду грітись вік,
який мені судилося з тобою.
Та у червоній степовій траві
ти – лиш земля, а я – колишній воїн.
 
ЗА КОРДОНОМ ДУШI
I.
Зустрічала кохана з дитиною,
та, коли відпливав за кордон, –
било море у спину хвилею
й іграшковим дитячим совком…
 
I за мною будинок старезний
біг, як пес, що зірвавсь з ланцюга…
Та про це вам розкажуть у пресі:
«Обвалився, упала стіна…»
 
Бігло сонце і небо прапором…
Колисковою мама пливла:
чи за обрієм, чи за катером,
чи за тим, кого більше нема…
 
II.
Вже й кращий друг емігрував учора,
з собою кликав, як лелека в далі.
Як біле не хотіти, як все чорне?!
Як першість не бажати, коли крайній?!
 
Там парасолі від дощів укриють…
А нас від бід укрили бані храмів.
Я серце теж залишив на чужині,
а от душа Вітчизною порхає.
 
Чому мене тримають ці простори?
Чому в безгрішші я такий багатий?
В криниці нам здаються ближчі зорі,
але від себе не емігрувати.
 
III.
Наші коні іржуть, мов крадені,
і у нас на душі неспокійно,
бо гілля вже до купи складено,
наче руки на грудях покійника.
 
…Ми із мандрів таки повернемо,
тільки холодно буде вдома…
Не гілля – родовідне дерево
відпалало у полум’ї тому.
 
IV.
Ми, можливо, звідси всі поїдем згодом…
(І батьки, і діти будуть змінам раді).
Та фантомний біль пуповини роду
нам не дасть забути, хто ми є насправді!
 
***
Нам в очі вставили контактні лінзи,
встромили у вуха слухові апарати,
щоб реальності туманну істину
від нас притишити і приховати.
 
Наші ноги із кришок пластикових
(їх збирали в супермаркетах,
як пожертву),
щоб за пільгами в черзі ми стояли,
й відстояли для вас Незалежність.
 
***
Коли твоя улюблена ваза з моїм прахом
стоятиме на чужому вікні –
я знатиму – ти кохала мене
і довіку належиш мені.
 
***
Де тебе цілував під березами,
де зливались тіла і сліди, –
вже ламає сусід нетверезий
наші долі і наші світи.
 
Де віночок тобі із калини
я сплітав – він терновий вінець
одягав на чоло України
і на кожне із наших сердець.
 
Вавилонської вежі уламки
він на місці любові лишав…
Та не знав – з без’язикої ранки
українською ллється душа.
 
КЛАСИЧНІ РОЗИ
переспів з Ігоря Северянина
У ті часи, коли роїлись мрії
в серцях людей: прозорі і ясні –
хорошими та свіжими без міри
були троянди слави і весни!
 
Пройшли роки – повсюди ллються сльози.
Нема країни й тих, хто жив у ній…
Хорошими та свіжими, як рози,
були згадки про вже минулі дні.
 
Та дні ідуть – уже вщухають грози,
шука стежок Вітчизна повернуть…
Такі хороші й свіжі будуть рози,
які вона нам кине у труну!
 
***
Можливо життя це – найбільше лайно,
та поки нам м’яко і тепло –
своєї квартири туманне вікно
дорожче махновського степу
тобі і мені.
Це єдине що нас
єднає
і входить у груди
важким та кайфовим, як перший напас,
як вихід, якого не буде.
 
***
У вигрібній ямі твоєї любові
колишні кохання, зради і пристрасті,
світанки найперші з тобою
і ночі останні – на відстані.
Така яма є у кожного в серці.
В ній добре хробаків копати для риби.
Та ми не рибалки – немає сенсу
дурити себе, що ти знаєш ніби
для чого тримаєш в собі цю яму,
себе поїдаєш риб’ячим кормом.
І менше турбує відкрита рана,
підступних гачків риболова.
 
КОД ШЕВЧЕНКА
Комусь потрібен „Код да Вінчі”,
мені – Шевченка заповітний код –
код України, введений у Вічність
під назвою сміливою – „Народ”.
 
(Хай безталанний: син і рідний брат
для нього я. І українець кожен.
І як батьків не можна обирать –
я кращого вже вибрати не зможу).
 
Хоч подалось і щастя в жебраки,
і ребрами моя хатина світить.
Із „Кобзаря” як пташка із руки
збиратиму я зерня заповітне –
 
код України – генетичний код –
Шевченком код записаний у Вічність
під назвою сміливою – „Народ”,
якому цікавіший „Код да Вінчі”.
 
***
Де провалля, неначе виразки,
а життя, ніби дно, пусте
розгинались у ліктях блискавки
та у розпачі били степ.
 
(Глум лягав на лани незаймані).
Грім, як вирок, гучав над ним.
Так складала весна екзамени
зимним голосом льодяним.
 
***
Щоб ящірка від мене не втекла –
я банкою її накрив. – «Впіймалась!».
Їй небом стало дно з брудного скла.
А я – малий, вдоволено всміхався.
 
…Вже бігає синочок біля ніг.
А я у небо все частіш вглядаюсь.
Я – ящірка. І чується мені,
як грім, – чиєсь вдоволене: -«Впіймався!».
 
***
Ваших днів останній трамвай
поспішає в нічне депо.
Б’ється пташкою небокрай
у зачинене світом вікно.
 
Вам би вийти, зім’явши квиток,
і монети роздать жебракам…
Ось зупинка… І далі Харон
повезе (вже без Вас) неборак…
 
…А колись Ви зривали стоп-кран
на експресі і геть стрімголов
через поле і долі буран
мчали з серденьком наголо…
 
А тепер на безлюдній межі
цей порожній бентежний вагон,
що луною у грудях біжить.
І не жде на кінцевій ніхто.
 

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал