…А я у небо все частіш вглядаюсь

 

 

Володимир ВIХЛЯЄВ

 

В торшерах гнізд горить птахів життя –

як в череві твоєму рід мій світить.

Так сонячно, що ластівки летять,

немов жарини із багаття світу.

 

Ти спалахнеш – розпечене ж усе:

й міських будинків нетривке каміння,

і домени вечірнього шосе,

що, наче дрова, спалюють країну.

 

Я біля тебе буду грітись вік,

який мені судилося з тобою.

Та у червоній степовій траві

ти – лиш земля, а я – колишній воїн.

 

ЗА КОРДОНОМ ДУШI

I.

Зустрічала кохана з дитиною,

та, коли відпливав за кордон, –

било море у спину хвилею

й іграшковим дитячим совком…

 

I за мною будинок старезний

біг, як пес, що зірвавсь з ланцюга…

Та про це вам розкажуть у пресі:

«Обвалився, упала стіна…»

 

Бігло сонце і небо прапором…

Колисковою мама пливла:

чи за обрієм, чи за катером,

чи за тим, кого більше нема…

 

II.

Вже й кращий друг емігрував учора,

з собою кликав, як лелека в далі.

Як біле не хотіти, як все чорне?!

Як першість не бажати, коли крайній?!

 

Там парасолі від дощів укриють…

А нас від бід укрили бані храмів.

Я серце теж залишив на чужині,

а от душа Вітчизною порхає.

 

Чому мене тримають ці простори?

Чому в безгрішші я такий багатий?

В криниці нам здаються ближчі зорі,

але від себе не емігрувати.

 

III.

Наші коні іржуть, мов крадені,

і у нас на душі неспокійно,

бо гілля вже до купи складено,

наче руки на грудях покійника.

 

…Ми із мандрів таки повернемо,

тільки холодно буде вдома…

Не гілля – родовідне дерево

відпалало у полум’ї тому.

 

IV.

Ми, можливо, звідси всі поїдем згодом…

(І батьки, і діти будуть змінам раді).

Та фантомний біль пуповини роду

нам не дасть забути, хто ми є насправді!

 

***

Нам в очі вставили контактні лінзи,

встромили у вуха слухові апарати,

щоб реальності туманну істину

від нас притишити і приховати.

 

Наші ноги із кришок пластикових

(їх збирали в супермаркетах, як пожертву),

щоб за пільгами в черзі ми стояли,

й відстояли для вас Незалежність.

 

***

Коли твоя улюблена ваза з моїм прахом

стоятиме на чужому вікні –

я знатиму – ти кохала мене

і довіку належиш мені.

 

***

Де тебе цілував під березами,

де зливались тіла і сліди, –

вже ламає сусід нетверезий

наші долі і наші світи.

 

Де віночок тобі із калини

я сплітав – він терновий вінець

одягав на чоло України

і на кожне із наших сердець.

 

Вавилонської вежі уламки

він на місці любові лишав…

Та не знав – з без’язикої ранки

українською ллється душа.

 

КЛАСИЧНІ РОЗИ

переспів з Ігоря Северянина

У ті часи, коли роїлись мрії

в серцях людей: прозорі і ясні –

хорошими та свіжими без міри

були троянди слави і весни!

 

Пройшли роки – повсюди ллються сльози.

Нема країни й тих, хто жив у ній…

Хорошими та свіжими, як рози,

були згадки про вже минулі дні.

 

Та дні ідуть – уже вщухають грози,

шука стежок Вітчизна повернуть…

Такі хороші й свіжі будуть рози,

які вона нам кине у труну!

 

***

Можливо життя це – найбільше лайно,

та поки нам м’яко і тепло –

своєї квартири туманне вікно

дорожче махновського степу

тобі і мені.

Це єдине що нас

єднає

і входить у груди

важким та кайфовим, як перший напас,

як вихід, якого не буде.

 

***

У вигрібній ямі твоєї любові

колишні кохання, зради і пристрасті,

світанки найперші з тобою

і ночі останні – на відстані.

Така яма є у кожного в серці.

В ній добре хробаків копати для риби.

Та ми не рибалки – немає сенсу

дурити себе, що ти знаєш ніби

для чого тримаєш в собі цю яму,

себе поїдаєш риб’ячим кормом.

І менше турбує відкрита рана,

підступних гачків риболова.

 

КОД ШЕВЧЕНКА

Комусь потрібен „Код да Вінчі”,

мені – Шевченка заповітний код –

код України, введений у Вічність

під назвою сміливою – „Народ”.

 

(Хай безталанний: син і рідний брат

для нього я. І українець кожен.

І як батьків не можна обирать –

я кращого вже вибрати не зможу).

 

Хоч подалось і щастя в жебраки,

і ребрами моя хатина світить.

Із „Кобзаря” як пташка із руки

збиратиму я зерня заповітне –

 

код України – генетичний код –

Шевченком код записаний у Вічність

під назвою сміливою – „Народ”,

якому цікавіший „Код да Вінчі”.

 

***

Де провалля, неначе виразки,

а життя, ніби дно, пусте

розгинались у ліктях блискавки

та у розпачі били степ.

 

(Глум лягав на лани незаймані).

Грім, як вирок, гучав над ним.

Так складала весна екзамени

зимним голосом льодяним.

 

***

Щоб ящірка від мене не втекла –

я банкою її накрив. – «Впіймалась!».

Їй небом стало дно з брудного скла.

А я – малий, вдоволено всміхався.

 

…Вже бігає синочок біля ніг.

А я у небо все частіш вглядаюсь.

Я – ящірка. І чується мені,

як грім, – чиєсь вдоволене: -«Впіймався!».

 

***

Ваших днів останній трамвай

поспішає в нічне депо.

Б’ється пташкою небокрай

у зачинене світом вікно.

 

Вам би вийти, зім’явши квиток,

і монети роздать жебракам…

Ось зупинка… І далі Харон

повезе (вже без Вас) неборак…

 

…А колись Ви зривали стоп-кран

на експресі і геть стрімголов

через поле і долі буран

мчали з серденьком наголо…

 

А тепер на безлюдній межі

цей порожній бентежний вагон,

що луною у грудях біжить.

І не жде на кінцевій ніхто.