Думи, славені, балади із бурлескної шухляди

 

Гриць ГАЙОВИЙ

 

Балада про судову владу,

або Повчальна байка для

грибника-незнайка

 

Віками люди на харчі собі

Збирали в лісі їстівні гриби.

І нині, як грибна пора настала,

Любителі грибів тих назбирали,

Почистили, помили, відварили,

Підсмажили, засмачили і з’їли.

А згодом всі вони разом з гостями

Несамохіть потрапили до ями

Після жахливої в судоминах кончини…

 

Дошукуючись справжньої причини

Отруєння споживачів грибів,

Щоб точно знати, хто це наробив,

Підступно вбравшись в їстівну вдяганку, –

Підозрювали всі Бліду Поганку,

І притягли гидючку цю до суду,

Аби ізолювать її од люду.

 

Суд спершу вислухав промову прокурора:

– Блідопоганка гірш Червономухомора!

Той виглядом своїм волає: стережіться!

А ця, як тільки нишком пощастить прижиться

Їй у грибному місці там чи тут,

То грибникам довірливим – капут…

Отож, нехай у злочині покається

І їстівною більш не прикидається!

 

А потім, коли свідки й адвокати

Завершили і свідчення, й дебати,

І вирок суду був уже готовий,

Підсудній надали останнє слово:

 

– Ось ви гуртом зчинили веремію.

Одного тільки я не розумію –

Навіщо цей грибний апартеїд,

Коли готують страви на обід?

Хіба поміж грибами є різниця?

Невже я не така, як Печериця,

Або хіба я не подібна до Лисички

(Якщо різниця є, то невеличка!),

Чи я не схожа на Зелену Сироїжку,

І нас не можна класти в одну діжку?

Та, зрештою, і я, і ті ж Опеньки –

Немовби діти однієї неньки,

І до окремих видів, як до націй,

Не можна припускать дискримінацій

І обзивать Поганкою Блідою,

Бо я вам не такого ще накою!..

Від суду вашого я падаю у відчай,

Тому нехай і прокурор, і слідчі,

І судді, й свідки, й стряпчі, й адвокати

Хоч зараз спробують мене покуштувати,

Аби довідатись, отруйна я чи ні,

Щоб справедливий присуд винести мені,

А не безчестити мою породу

За те, що стільки чесного народу

Завчасно опинилося в труні,

І не шукати крайньої в мені,

А краще вже засмажити і з’їсти…

Та ви ж усі тут правники, юристи!

А де ж ваша презумпція хвалена,

Якщо вину звертаєте на мене,

Хоч не доведено, що я не їстівна…

Є тисячі грибів, а я лише одна.

Тоді питається: яка ж моя вина –

Що не Маслюк я і не Печериця?

Прошу вас, об’єктивно розберіться

І майте на увазі головне:

Тут дехто недолюблює мене

Лише за те, що ніби я – з чужого лісу…

 

І суд відправився на раду за куліси.

 

Порадившись, вернувся суд до залу

І виголосив судову ухвалу:

 

…Керуючись параграфом Закону,

Віднині в розпал грибного сезону

Всіх їстівних грибів отруйними вважати

Й надалі їх нікому не вживати –

Нехай червивіють на пні;

З позивачів стягнути стільки-то пені;

Підсудну поновити в грибному званні,

Категорично знявши звинувачення:

Хто отруїв кого – не має значення.

А хто не згоден з вироком – наразі

Оскаржить може у суді в Гаазі,

Але нехай відкине навіть забаганку

Образити підозрою Бліду Поганку…

 

*

По цій баладі – коментар від Гриця:

У кожного гриба – своя грибниця,

А суд завжди за тих, кого боїться…

 

Електоратний діалог

українських „грибників”

 

– Хто нас, дурних, потруїть доостанку –

Червоний Мухомор а чи Бліда Поганка?

– Кому з них перевагу віддаси,

Той і позбавить нас життєвих сил…

 

Ода безкорисливості

З неба, як кажуть, не падає манна –

Кожен свою слабину визнає.

Слабість єдина мені притаманна:

Дуже люблю я начальство своє!

 

Тільки угледжу начальницьку пику –

Трепіт смиренний до п’яток пройма.

Хто б що казав, а любов є велика

Там, де корисливих цілей нема!

 

Що ми таке? – Жалюгідні істоти.

А всі начальники – наші батьки!

З благоговінням, роззявивши рота,

Їхні я примхи ловлю і думки.

 

Ось ідеял, до якого дійшов я, –

Чесно живи, без облуди й олжи:

Чхнули вони – дай їм, Боже, здоров’я! –

Подумки вичхане ними злижи…

 

Що неодмінно ми знати повинні:

Всякий начальник – народний слуга!

Скиньмо ж рішучіше пута гордині,

Вільно плазуючи в їхніх ногах!

 

Будь ви плюгавенькі чи безголові,

Лиш би ви мали посаду і чин –

І для моєї палкої любови

Вистачить цих об’єктивних причин.

 

Дайте затиччину, харкніть між брови

Чи устиркніть під лопатку ножа –

Я за начальство померти готовий! –

Більшого щастя не смію бажать!..

 

ЕРОТИЧНА БАЛАДА

Живуть же инші – й не беруть їх пранці:

Чоловіків міняють і коханців,

Гігантів сексу водять на квартиру

І бісяться від хтивости та жиру.

 

А тут же дівка – мов дарунок неба:

І спереду, і ззаду – те, що треба,

Мов писанка, і лагідна на вдачу,

Прописку має і диплом, і дачу;

Вся в золоті і в модному манто.

А заміж – дивно! – не бере ніхто…

 

Ну, не беруть – то їм же й гірше буде.

І все ж вона надіялась на чудо:

Хоча заміжжя – це не самоціль,

Та поки ще не все пішло в утиль,

Їй мріялось, аби її украли –

По-лицарськи, хоробро і зухвало,

Щоб сталось те, чого вона хотіла:

Віддатися Йому душею й тілом,

Оскільки і у мрії є межа:

Два з’єднані тіла – одна душа!

 

Та лицарі – всі вилушки й роззяви.

А їй кортіло, хай би для забави,

Аби її хтось з вилупків-роззяв

Хоча б один разочок зґвалтував…

 

І ось вона в суботу надвечір’ям

Помітила громила на подвір’ї.

Він вийшов їй назустріч із-за хати –

Розхристаний, похмурий, волохатий,

І погляд – демонський, а руки – до колін…

 

Тут серце її тьохнуло: „Це Він!..”,

І блиснув медальйон на декольте,

І заблищало все, що золоте

Було на ній, а з вуст лилося: „Милий!..

О Купідон, не поскупись на стріли

І на кохання нас благослови…”.

 

А він її огрів по голові,

Що аж перевернулась і зомліла,

А сам ганебно втік від її тіла…

 

Вона ж, розпластана, лежала у кюветі –

Без медальйона, перснів і браслетів,

Зате при ній зосталась її цнота.

Оце і вся балада про Ерота.

 

ДУМА ПРО БУВАЛОГО ЧЕМОДАНА

В балачках ми завжди на висоті –

                        усі такі хоробрі та зухвалі, –

                        а ось вам рівень нашої моралі,

                        засвідчений в буденному житті.

 

Потертий у дорогах Чемодан,

Для міцності окований залізом,

Стояв солідно й чинно, як педант,

Між легковажних Сумок та Валізок.

 

Змайстрований руками кустарів,

Прижимистий і беручкий, мов жмикрут,

Сам по собі давно він застарів,

Та иншим все ще слугував за приклад,

 

Оскільки у свій час пожив на славу

(А проживав він навіть у столиці!),

І виступав частенько, без угаву

Повчаючи сусідів по полиці:

 

„От я колись, без хвастощів кажу,

Побачив світу (був тоді я в моді!):

На Півдні і на Півночі я був,

Бував я і на Заході та Сході.

 

Ніхто без мене у експрес не сів

І літака не осідлав без мене.

Козятин. Фастів. Сім Колодязів.

Бердичів. П’ятихатки. Чоп. Унгени…

 

А скільки я перевозив добра!

А як мене тоді всі шанували!

Одеса, Бахмач, Кушка, Анкара…

І скрізь – комори, потяги, вокзали…

 

Та й на морях (не вистачає слів,

Як згадкою про це я душу тішу!)

У трюмах океанських кораблів

Відводили для мене чільну нішу!”.

 

Отак завжди хвалився Чемодан,

Набитий аж по зав’язку лахміттям,

Допоки мав лахміття і талан

Щасливо перебути лихоліття.

 

Та ось його звільнили від майна.

І знаєте, що сталось з Чемоданом? –

Хтось вишпурнув з вагонного вікна

На шпали між Лубнами й Ромоданом…

 

Отак і чоловіку

                        на схилі віку:

                        ніхто не зважить

                        на послужні дані,

                        як буде порожньо

                        у чемодані…

 

Ода політичній стабільності

у правовій державі

Ми в державі, де трудящі

мають право жити краще,

без лукавих антимоній,

щоб не злодії в законі,

не хапуги й мародери,

а законні мільярдери

з узаконених грабунків

нам давали подарунки

(хоч по локшині на свята!),

аби вівцям вовк був братом,

а козли жили, як люди, –

і стабільність буде всюди

у державі, де трудящі

мають право жити краще!

 

*

Шановний читачу, уловлюєш суть:

одні мають право, а инші – живуть*,

керуючи тими, хто має лиш право

і ніби свою українську державу**…

 

*Ще й як живуть!

**…з узаконенням її  тотального роздержавлення та офіційним викресленням (з документів, а відтак і з життя) заголовної нації.

 

№1 (189) 13 січня 2017