Українська кіноверсія Тараса Бульби

  • warning: array_filter() expects parameter 1 to be array, null given in /home/litgazet/public_html/sites/all/modules/views/modules/node/views_plugin_argument_validate_node.inc on line 59.
  • warning: preg_match() [function.preg-match]: Compilation failed: disallowed Unicode code point (>= 0xd800 && <= 0xdfff) at offset 1811 in /home/litgazet/public_html/sites/all/modules/ctools/includes/cleanstring.inc on line 157.
  • warning: preg_match() [function.preg-match]: Compilation failed: disallowed Unicode code point (>= 0xd800 && <= 0xdfff) at offset 1811 in /home/litgazet/public_html/sites/all/modules/ctools/includes/cleanstring.inc on line 157.
  • user warning: You have an error in your SQL syntax; check the manual that corresponds to your MySQL server version for the right syntax to use near '<> 0 OR (.uid = 0 AND 0 <> 0) OR 0 = 1 ) count_alias' at line 3 query: SELECT COUNT(*) FROM (SELECT title FROM comments comments WHERE .status <> 0 OR (.uid = 0 AND 0 <> 0) OR 0 = 1 ) count_alias in /home/litgazet/public_html/sites/all/modules/views/includes/view.inc on line 745.
  • user warning: You have an error in your SQL syntax; check the manual that corresponds to your MySQL server version for the right syntax to use near '<> 0 OR (.uid = 0 AND 0 <> 0) OR 0 = 1 LIMIT 0, 5' at line 4 query: SELECT title, 'comments_recent:block' AS view_name FROM comments comments WHERE .status <> 0 OR (.uid = 0 AND 0 <> 0) OR 0 = 1 LIMIT 0, 5 in /home/litgazet/public_html/sites/all/modules/views/includes/view.inc on line 771.

16:43 28 березня 2010 року

 

Закінчення. Початок у ч. 5

 

Чому не зреалізований літературний сценарій «Запорозької Іліади» – Тарас Бульба та його сини» кінорежисера Віктора Греся за мотивами романтичних творів Миколи Гоголя з використанням народних дум, повір'їв, історичних пісень, а також окремих фрагментів-мотивів сценарної версії О.П. Дов­женка?

Не секрет, що невдовзі після переїзду до Петербургу Микола Гоголь почав виношувати задум створення своєї історії Малоросії, себто України. Але це не повинна була бути історія, наголошую, утвердження державності на її терені. Не без значного впливу Олександра Пушкіна, з яким Микола Васильович мав щасливу можливість спілкуватися безпосередньо, та його особистих розвідок щодо повстання під проводом Омеляна Пугачова, це мала стати історія народу Малоросії, за висловом письменника, «ще не зведеної ні в яку систему», що базувалася б насамперед на переказах, повір’ях, кобзарських думах та численних народних піснях. Проте від самісінького початку письменник почав відчувати неабиякий спротив реалізації даної його ідеї. То неправда, що рукописи не горять. На особистому прикладі Микола Васильович мав змогу неодноразово в тому впевнитися ще задовго до власноручного знищення другої частини роману «Мертві душі». Адже він змушений був спопелити, не без розпачу і жалю, вже перші художні нариси з історії свого краю. І все тільки через офіційну відмову цензури дозволити їхню публікацію. Врешті-решт така історія отримала своєрідний варіант у вигляді героїко-патріотичної історичної повісті «Тарас Бульба». Тепер можна тільки здогадуватися, про що свідомо змовчав її автор, який мав, як свідчать інші його публікації, досить широкі й нестандартні погляди на історію України. Тож Віктор Гресь,  зважаючи  на  існуючі сьогодні історичні розвідки й документи, дійшов висновку, що не лише має право, а й зобов’язаний, не вступаючи в конфлікт з провідною авторською ідеєю, в своєму сценарії доповнити повість тими ж таки переказами, повір’ями, кобзарськими думами, народними піснями, цілими фрагментами реальних історичних подій та іншими деталями й атрибутами тогочасного життя, які тільки повніше розкривали б загальний письменницький задум. А за зразок у цьому було взято кінематографічний підхід вже згадуваного Олександра Довженка. У підсумку сценарій перетворився на самобутній прозовий епічний твір із життя українців та Запоро­зької Січі в двадцятих-тридцятих роках ХVІІ століття. Не стану переказувати його зміст, але на окремих фрагментах, щоб показати масштабність режисерського задуму, все ж таки зупинюся. Адже вона відчувалася вже в частковій зміні назви майбутньої стрічки, що отримала кінцевий варіант: «Тарас Бульба та його сини». Хоча зрозуміло, що синонім «сини» автор сценарію і майбутній режисер-постановник фільму за цим сценарієм у даному випадку переносив на всю тогочасну українську спільноту, тим самим підносячи життєву драму однієї української козацької родини тієї доби до  трагедії цілого народу, а можливо, й інших народів. Тим більше, що від самісінького початку Віктор Гресь не просто планував зробити її красиву ілюстрацію, а прагнув якнайповніше явити правдивий розвиток характеру гоголівських героїв у реальних обставинах саме тієї епохи.

 

УКРАЇНСЬКА ЕПОПЕЯ

Неабияк вражає вже сам пролог сценарію, що відразу дає відчути всю надзвичайну напругу тієї дивовижної епохи, коли долі цілих народів і країн здебільшого вирішувалися в сутичках кількасоттисячних армій...

«Над спаленим солончаковим степом висіло розпечене сонце. Повітря наче плавилося, від чого густа темна маса, що насувалася з-за обрію, була схожою на марево. Вже можна було розрізнити тупіт, що швидко наближався. Йшло військо. Незмірне військо. Зігнане з усіх кінців могутньої Османської імперії. Йшло з Дикого поля невидимими людському оку шляхами. Йшло на змучену, витоптану кінськими копитами, скривавлену Україну. Тяглися обози... Четверо бойових слонів у яскравих попонах і лускатих панцирах несли на собі штурмові майданчики з артилерією. Управляли ними чорні, наче смола, погонники у білих чалмах. Йшли яничари – гордість і слава султанської гвардії. Сунула кримська орда хана Джамібека-Гірея, за нею, упереміж – різноплемінні полчища. У колі найближчих мурз та воєначальників на вогненному скакуні сам султан Осман Другий – Сонце імперії. Ще вчора його полководці вщент розгромили польську королівську армію під Цецорою, а голову коронного гетьмана Жолкевського доправили до османської столиці – йому в подарунок. Сьогодні вже Він сам став під султанський бунчук і поспішає до Хотина ...»

Здавалося, що ту військову силу ніщо і ніхто не зупинить, а Польщу вже невдовзі чекає цілковите понищення. Та п’ять тижнів по тому, за повідомленням хронік літ стародавніх, трьохсоттисячна армія Османа Другого зазнала поразки. Блискучою Хотинською перемогою, що врятувала Річ Посполиту, поляки завдячували лише козацькому війську гетьмана України Петра Сагайдачного, в складі якого сміливістю та відвагою також відзначився ще сповнений сил Тарас Бульба. Він потім неодноразово ретроспективно буде повертатися до тих днів. Адже на полі бою за хоробрість його відзначив сам король Владислав, а вручив йому нагороду – іменну шаблю – тоді ще молодий польський полковник Микола Потоцький, котрий уже через роки вестиме з полками Бульби жорстоку, непримиренну боротьбу не на життя, а на смерть. Бо славна Хотинська битва виявилася, на жаль, увертюрою до десятиліть взаємної ворожнечі і кривавих боїв, в яких бездумно знищуватимуть один одного колишні союзники й сини Речі Посполитої, підриваючи силу обох народів та цілої держави взагалі.

Але це було колись і буде потім. А на даний момент полковник Тарас Бульба зустрічає на подвір’ї своїх рідних синів після закінчення ними київської бурси. Характерно, що сценарист не обмежився лише зображенням трафаретної сцени навкулачних змагань батька з синами. Він намагався колоритно передати уклад життя тодішньої козацької родини та її оточення. А ще широкими мазками означив яскраві риси характеру своїх героїв, які потім матимуть подальший різнобічний розвиток.

Повноцінна школа Запорозької Січі – то не лише перебування на Хортиці. Це ще й різноманітні, сповнені чималих ризиків для життя походи, в тому числі на козацьких човнах-чайках до кримських берегів та берегів самої Туреччини. І сценарист не відмовив собі в задоволенні під­дати важкому випробуванню запоро­зьких козаків. Хтось прагнув виручити з неволі свого земляка та товариша, хтось, як необстріляні сини Тараса Бульби, набратися досвіду, а траплялися й охочі до пригод та поповнити за рахунок нехристів пусті кишені. Адже недаремно якогось разу старий козацький мудрагель зронив, що відпливали запорожці в одних сорочках та драних штанях, а повернулися розодягнені та роззолочені, як ті павичі або султани. І Віктор Гресь зовсім не закриває на те очі. Всякого траплялося, але загалом серед запорожців панувала атмосфера саможертовного подвигу, яка здебільшого приводила до спільних визначних перемог. Так трапилося й цього разу. Султана, котрий сам на той час перебував у поході на Варну, особливо обурив той факт, що січовики безпосередньо штурмували Стамбульську фортецю. Розгніваний, він звелів вислати на запорожців усі кораблі й галери, потопити чайки, а козаків привести до нього бранцями. Обіцяв власноруч їх мордувати. Та козаки виявилися вмілішими й вдатливішими. У жорстокій морській сутичці вони, вже під орудою Тараса Бульби, потопили турецьку армаду, від якої уціліла лише одна легка галера.

Однак радості не буває без печалі. І цього разу після вдалого походу вона не надто довго панувала на Хортиці. Україною сунула біда, чутки про яку невдовзі докотилися й сюди. Соціальна наруга над людьми сягнула своєї межі. Окрім польських панів, до неї долучилися ще й ксьондзи. Вони не тільки, за переказами, грабували храми, шили своїм дружинам спідниці з церковних риз та їздили в таратайках, а навіть запрягали в них православних християн. Більше того, в цьому їм потурало ще й реєстрове козацтво. Терпіти далі таку наругу над своєю людською гідністю та козацькою честю було несила. Тому Запорозьке низове військо висловило волю йти на Польщу, щоб, як сказав на загальній раді кошовий Кирдяга, «відплатити ляхам відразу за все: за сльози, за муки, за смерть... і за зневагу віри нашої святої!»

Характерно, що відтворюючи сцени військового протистояння козаків з ляхами, нещадної – не на життя, а на смерть – борні окремих вояків, Віктор Гресь не прагне вразити глядача ріками крові, прикладами неймовірної жорстокості. Він показує, що це надто серйозна й жорстока справа вже сама по собі, яка не для слабаків. До того ж не така вже й приваблива, як декому б здавалося. Герої сценарію Віктора Греся «Тарас Бульба та його сини» – це насамперед живі людські характери в дії за певних обставин. Але чим більше ви переймаєтеся всіма цими жорстокими протистояннями, тим більше розумієте їхнє безглуздя й нікчемність. Їх поповнює також Тарасова смерть у полум’ї вогнища... Щоправда, з останнім його криком у небо, покинувши обгоріле тіло, злетіла й душа великого духоборця. І вже з піднебесся на мить Тарас побачив себе самого, охопленого полум’ям багаття, оточеного натовпом, що завмер у відблисках вогню з піднятими вгору головами. Його душа летіла над рікою, над човнами з козаками, над конями, що пливли слідом за ними. А потім пролунав крик новонародженого. Ось малюка передають матері... красуні-панночці. Вона цілує дитя і передає в чоловічі руки Андрія. Він цілує сина і  передає братові панночки – Стефанові, котрий розглядає племінника з розгубленою посмішкою. А немовля вже підхоплюють руки Остапа, далі – старого Браницького і нарешті...  самого Тараса Бульби... Тільки цьому ніколи, ніколи не судилося статися... Бо лише там, по той бік життя, як свідчить хроніка літ стародавніх, усі правди з’єд­ну­ються у святій правді прозріння, у християнській правді любові й прощення. На жаль, людина усвідомлює все це тільки там.

 

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

Треба чесно признати, що сценарій Віктору Гресю за повістю Миколи Гоголя «Тарас Бульба», що передбачав одночасно як телевізійний, так і кіношний варіанти реалізації, повністю вдався. Особливу його духовність та мистецьку довершеність свого часу дуже високо оцінили провідні діячі української культури, включаючи Олеся Гончара, Миколу Вінграновського, Івана Дзюбу, Миколу Жулинського та багатьох інших. Неочікувано широкий розголос отримав він і за кордоном, де також значним внеском у світ кіно було визнано попередні роботи Віктора Греся. Зокрема індійський кінорежисер Булівуду, до речі, колишній однокурсник Віктора Степановича по ВДІКу, Парікшат Сахні під враженням від прочитаного сценарію пообіцяв організувати бойових слонів для батальних сцен.  2006 року його навіть було визначено переможцем відкритого конкурсу на кращий кіносценарій художнього повнометражного фільму – екранізації повісті М.Гоголя «Тарас Бульба» й рекомендовано для включення до Програми виробництва та розповсюдження фільмів за державним замовленням на 2006-2007 роки. Але все це так і не мало реальних наслідків. Тож зйомки фільму з відомим російським актором, українцем за походженням, Олексієм Петренком у головній ролі відсувалися на невизначений строк. Тому режисер-постановник і надалі продовжив самостійний пошук необхідних коштів для реалізації свого задуму.  Хоча їх необхідно було, звісно, за зарубіжними мірками, ніби не так уже й багато – десь у межах 20 млн ам. дол. Ніскільки не дивно, що в пошуках зарубіжних інвесторів була навіть спроба залучити відомих французьких акторів Департьє, Рішара та Жана Рено на роль Боплана й інших історичних постатей. Це попри те, що за всі довгі роки творчих митарств із вирішенням питання бюджетного забезпечення фільму Віктор Гресь звертався за допомогою до двох останніх Президентів України, незлічимої кількості високопосадовців вітчизняного владного олімпу, грошовитих людей. Але чомусь усі ці його звертання так і залишилися без відповідної конкретної дійової реакції… Треба, мабуть, вести мову про патріотизм та національні свідомість і гідність, котрих, на жаль, бракує теперішнім чиновникам. І це вже, мабуть, невиліковна для них хвороба. Тому... тому... тому...

Я закінчував ці нотатки далеко за північ. Тож сон несподівано зморив мене безпосередньо за комп’ютером. І тут, невідь-звідки з’явившись, гоголівський чорт став поспіхом нашіптувати мені на вухо про те, що Віктор Гресь буде займатися постановкою фільму за розробленим сценарієм десь у Польщі чи Франції. Я спочатку відмахувався від нього обома руками. А потім змирився й подумав, що, може, так і краще. Нехай навіть у далекій Америці чи в тій же Індії. Потім, може, ще й приз якийсь дадуть, наприклад, бодай за міжнародний внесок у розвиток української національної культури. А чому дивуватися? Он скільки наших художників, музикантів, оперних та естрадних співаків, інших мистців блукають чужими світами. Та й нічого. Їм, грішним, непогано. І нам, дивись, слава якась перепадає. Зате також не тишком-нишком живемо. Ганьба-ганьбище, звісно, що, починаючи ще з догоголівських часів, не вдома, а по світах митарствуючи, шукаємо своє людське й професійне щастя. Але то вже, мабуть, у нас така планида.

м.Київ

Стрічка новин

Подписаться на RSS