Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ: «Дорога контекстом життя...»

  • warning: array_filter() expects parameter 1 to be array, null given in /home/litgazet/public_html/sites/all/modules/views/modules/node/views_plugin_argument_validate_node.inc on line 59.
  • user warning: You have an error in your SQL syntax; check the manual that corresponds to your MySQL server version for the right syntax to use near '<> 0 OR (.uid = 0 AND 0 <> 0) OR 0 = 1 ) count_alias' at line 3 query: SELECT COUNT(*) FROM (SELECT title FROM comments comments WHERE .status <> 0 OR (.uid = 0 AND 0 <> 0) OR 0 = 1 ) count_alias in /home/litgazet/public_html/sites/all/modules/views/includes/view.inc on line 745.
  • user warning: You have an error in your SQL syntax; check the manual that corresponds to your MySQL server version for the right syntax to use near '<> 0 OR (.uid = 0 AND 0 <> 0) OR 0 = 1 LIMIT 0, 5' at line 4 query: SELECT title, 'comments_recent:block' AS view_name FROM comments comments WHERE .status <> 0 OR (.uid = 0 AND 0 <> 0) OR 0 = 1 LIMIT 0, 5 in /home/litgazet/public_html/sites/all/modules/views/includes/view.inc on line 771.

15:45 22 січня 2010 року

 

Михайло Слабошпицький – всюдисущий «трудоголік-ґалерник», який дивовижно оперативно переміщається столицею, Україною, світом, скрізь зауважує найсуттєвіше, аналізує, запам'я­товує, фіксує, об'єднує, просвіщає, відроджує забуті й відкриває нові імена, нагадує про вічні цінності. М.Слабошпицький – виконавчий директор Ліги українських меценатів, директор aради Міжнародного конкурсу з української мови імені П.Яцика, секретар ради Національної спілки письменників України, ведучий радіопрограм, громадський діяч. Між численними справами та обов'язками примудряється неймовірно багато працювати як прозаїк, літературознавець, критик, публіцист – він є автором майже сорока книжок, лавреатом дванадцятьох літературних премій, його твори перекладено російською, білоруською, литовською, естонською, англійською, французькою, німецькою, чеською, словацькою мовами. Займає особливу нішу в українській літературі – пише художньо-біографічні романи про відомих українців, тобто висвітлює життя яскравих
особистостей, прищеплює інтерес до них. За роман «Поет із пекла» про Тодося Осьмачку був удостоєний Національної премії імені Тараса Шевченка. Широкий розголос здобули такі його твори: «Марія Башкирцева», «Українець, який відмовився бути бідним. Петро Яцик», «Никифор Дровняк із Криниці», «25 поетів української діаспори», «Не загублена українська людина», «Пейзаж для Помаранчевої революції», «Приватна справа дисидента в науці»,
«Автопортрет художника в зрілості». Особливої популярності набула книжка художніх оповідей із національної історії «З голосу нашої Кліо». Наша бесіда – про найболючіші проблеми в царині літературної праці та книговидавничої діяльності.
 

 

Михайле Федотовичу, в юності людина йде стежкою або манівцями, потім, коли набирає сили, умінь і досвіду, з'являється дорога, яка стає дедалі ширшою. Яким шляхом Ви йдете нині?

Іду тією дорогою, якою хотів іти. Став тим, ким хотів стати,– письменником. Єдине вагання в дитинстві було, коли я в десять-дванадцять років вирішував: стати видатним футболістом чи письменником.

Упевнений: людина, яка чітко визначилася внутрішньо і дуже чогось хоче, досягне того, чого вона прагне, і, власне, моє життя це ілюструє. Я навіть не уявляю, що все могло скластися інакше. Тільки так, логічно й послідовно. Я писав, постійно пишу, не маю ніяких хобі, крім колекціонування книжок, але це стосується літературної діяльності. Не маю відпусток, не лежу на пляжі, я завжди працюю: написав дуже багато журналістських матеріалів, документалістики, видав 39 книжок, при тому томів з десять ще не видано – це критика, літературні портрети, які лишилися в періодиці.

Працював у критиці, мені стало нудно – я написав роман. У мене росли діти, я почав писати дитячі твори: казки, оповідання. До речі, отримав всі премії, якими нагороджують за дитячу літературу. Давно не перевидавав дитячих творів і не пишу нових, бо діти виросли.

Отже, з одного боку, життя рухається ніби запрограмовано: як планувалося, так і сталося, з другого боку, це є фактом самореалізації, самоствердження, не можу нарікати, що я нереалізована людина. Задумуючись над життям Григора Тютюнника, констатую: цей колосальний талант реалізований тільки на одну десяту. Він міг створити неймовірно багато, але ціла низка причин тому завадила. А ось Роман Іваничук сказав: «Мене не назвуть нереалізованим, я дав більше, ніж міг, через те що я відповідальний, самоорганізований, системний чоловік». Так само і я можу сказати про себе, я завжди пишу – у відрядженнях, удома, будь-де.

Нині працюю над чотирма книжками паралельно. І не вважаю, що в цьому є щось ненормальне, я так влаштований. Приміром, сьогодні вранці у мене є настрій писати біографічний роман про Михайла Коцюбинського, а, скажімо, у вихідний сідаю за п'єсу про Сервантеса. Вважаю, що відпочиваю від однієї роботи за іншою. Крім того, пишу неймовірну кількість всіляких передмов, рецензій і документалістики. Складаю книжку подорожніх вражень. Мені пощастило: я півсвіту об'їздив, тільки в Канаді був дев'ятнадцять разів, іноді подовгу – бувало, й по три місяці. Дванадцять разів відвідав США. За це дякую обставинам, сталося те, про що мріяв: я одержав посаду, яка давала змогу подорожувати. 1992 року мене обрали головою секретаріату Української всесвітньої координаційної ради і я п'ять років (до 1997 року) гасав по світу. Моя секретарка порахувала для дружини (яка нарікала), що я майже 200 днів на рік був у відрядженнях – від Молдови і Хорватії до Америки чи Сахаліну. Тепер це складається в книжку подорожей, я розбираю щоденники. Мені здається, якщо ми чогось не записали, то воно вмре. Скажімо, я знаходжу запис у блокноті: Вінніпеґ, 1995 рік, 5-те серпня, на зустрічі були присутні... – і в пам'яті все відновлюється, бо це, як правило, були якісь дуже важливі події, важливі люди. Саме завдяки поїздкам я зміг написати книжку «Не загублена українська людина», до якої ввійшли портрети українців з різних куточків світу – з Австралії, Канади, Німеччини, Росії, Словаччини, Арґентини... Всього 55 портретів з української діаспори.

 

За видавничу справу взялися від доброго чи поганого життя?

Від нормального, бо це – творчість. В Україні до цього підходять як до обов'язку, повинності, але нині скрізь вирує бізнес, от і я разом із співзасновниками видавництва дивлюсь, чи буде в нас пуття, адже видавництво – приватне, має давати платню працівникам, заробляти кошти на видання нових книжок.

Певний час я власні книжки фінансував у різних видавництвах. Та згодом збагнув, яка це неймовірно дорога річ, краще я видаватиму сам. Ось уже десять років видавництво працює, я побачив, що це справді цікава творчість.

У Канаді є в мене приятель, класик англомовної літератури Юрій Ємець, один із найбільших українських бізнесменів у Північній Америці. Я його запитав: «Як уживаються бізнес і поезія?». Він сказав: «Бізнес – це ще більша поезія, ніж віршування. Коли люди цікавляться тільки творчістю і більше нічого не вміють, це снобізм. Не секрет, що дев'ять десятих людей, які пишуть вірші, не поети. А мої бізнесові успіхи доводять, що це теж творчість». Справді, він має дві великі компанії, одна з них брокерська, найбільша в Канаді. Слідом за Юрієм Ємцем можу повторити, що видавнича справа – це теж творчість, ще й яка! До речі, мрію книжку його віршів видати в перекладах українською мовою.

Видавнича справа в нас ведеться здебільшого бездарно, одиниці людей – творці-видавці, скажімо, видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» Івана Малковича – це мистецький твір, успіх якого ретельно прорахований і запрограмований.

Якось канадському бізнесменові-меценату Петрові Яцику (про нього, до речі, я теж написав книжку) я сказав таку фразу: «Я, як творча людина...», а він іронічно запитав: «А я хіба не творча людина?! Я кожен будинок, який будую, бачу в уяві, я його вимірюю, подумки вимальовую. Потім «розжовую» архітекторам: яким вони його повинні створити з огляду на те, для кого він призначений – для шведів, фінів, іспанців, українців, які живуть у тій околиці. Потім я повинен подумати, як дешевше побудувати, щоб заробити». Ця справа евристична, це творче мислення.

Так і в мене, видавництво – продовження моїх письменницьких справ, тому наочно виявляються мої літературні симпатії і переконання, виходять у світ перед­-усім такі книжки, як «Україна – земля козаків» Павла Халебського, «Правда про Росію» Астольфа де Кюстіна. Розумієте, вибір, та добір – це теж тенденція...

І хоча чимало проектів втілюється, нині дуже відповідальний час, тому що книжок купують незрівнянно менше, ніж рік тому – криза лютує, далі ситуація ще більше погіршиться, скоро, можливо, ми досягнемо найглибшого економічного падіння. Багато людей уже не купує книжок, скажімо, учителі, доценти, професори, лікарі, митці (в інших країнах світу вони є середнім класом, у нас вони не належать до нього, бо середній клас – це поняття передовсім економічне), отож наші «середняки» майже не купують книжок через мізерні зарплати.

Тому для видавців настає особливий період випробувань, вони мають запропонувати щось дивовижне, бо те, що купували вчора, завтра не купуватимуть саме через те, що людині доводиться вибирати: або на «смішні» гроші купити їжу, або книжку. Ми обдумуємо кілька динамічних проектів, я не оприлюднюватиму їх, щоб ідеї не вкрали, бо чим краща ідея, тим спокусливіша вона для того, щоб її «позичити», взяти напрокат.

 

Окрім економічної кризи, що найбільше дошкуляє видавничій справі в Україні?

У кожного з видавців є, звісно, свої бідкання, але найголовніше – контекст нашої історичної ситуації: Україна досі не може похвалитися тим, що стала повноцінною державою в тому розумінні, що в ній шанують державну мову. Україна в цьому сенсі недорозвинена, не сформована нація, українську книжку не престижно читати. Тому потенційних покупців української книжки обмаль, люди здебільшого обирають російську книжку. Бо, з одного боку – бачте! володіти українською мовою соціально не престижно, з другого – в Україні дуже мало грамотних людей, якщо мати на увазі українську мову. Покладіть на прилавок Екзюпері українською і російською мовами, візьмуть російською, хоча часом український переклад кращий. В Україні дивовижна школа перекладу, на жаль, обиватель не знає, яких видатних перекладачів Україна мала і має. Геніальний Микола Лукаш знав двадцять дев'ять мов, деякі його переклади кращі, ніж оригінали; він перекладав шедеври світової літератури, зокрема «Дон Кіхот» Сервантеса, «Декамерон» Боккаччо, а скажімо, переклад «Фауста» Ґете визнано конгеніальним. Лукашу в Німеччині навіть присудили премію за найкращий переклад в усіх слов'янських літературах, щоправда, совдепія не пустила його одержати нагороду. Григорій Кочур, Василь Мисик – ці імена перекладачів більші, аніж імена наших деяких літературних геніїв. Але обиватель цього не знає, він бере «на русском».

Хто елементарно не знає мови? Часто людина, яка «вибилась» в місто з села. Так званий нещасний лімітник сунеться до соціально престижної, на його гадку, російської мови, хоча він насправді не знає ні російської, ні української.

Назвемо ще один фактор – економічний: російська книжка дешевша, бо в Росії дешевші енергоносії, друкуються величезні наклади – на весь колишній простір СНД. Видайте книжку тиражем п'ять тисяч і в сто п'ятдесят тисяч – і порівняйте собівартість примірника, отож покупцеві вигідніше купити російську книжку. От вам умови існування української книжки. Цей бізнес дуже важкий. І буде таким доти, доки держава не стане нормальною, і людина в ній не стане нормальною, цивілізованою, доки не зрозуміє, що треба підтримувати своє національне, що треба стати українцем. Інакше ситуація з українською книжкою буде ганебною.

 

Наші видавці часто-густо кажуть: «Нам треба забойне читво, гостросюжетну попсу, дешевеньку пікантну юшку, яка швидко розпродається». Якою мірою ця ситуація загрозлива?

Це в усьому світі було, є і буде, ці речі треба сприймати як зміни погоди. На кожен товар – свій покупець. На городі та в саду росте все: від персиків і полуниці до будяка.

Я був у видавництві «Ґаллімар», це монстр, одне з найбільших видавництв у світі, має філії в різних країнах. Там редактори дивляться: оце книжки для високочолих – інтелектуальна проза, а це – для домогосподарок культурного типу: дамський роман з гепі-ендом, а це – кримінальний роман. Щомісяця треба видавати на гора бестселери, і є там свої Мариніни, Донцови, Устінови, Акуніни. Книжки може навіть артіль авторів писати, ніхто не вважає це високою літературною творчістю. На Заході розрізняють поняття: письменник і індивід, який пише книжки, це дві різні іпостасі. Отож, повторю, може зібратися команда і під одним псевдонімом щомісяця видавати дамські чи кримінальні романи.

До речі, і з Маріо П'юзо намагалися зробити такого автора. Перші його два романи назвали малою класикою англомовної літератури, а потім видавець сказав: «Я дві тисячі доларів заробив на тобі, я не хочу розору, мені потрібен роман про мафію!». Маріо П'юзо обклався газетами і написав «Хрещеного батька». Згодом він зізнався: «Найбільшим компліментом було, коли я потім прочитав, що мафія заплатила мені за те, що я гуманізую, олюднюю її образ. А я перед написанням вирішив, що в цій ситуації всіх надурю. Мафія буде антуражем, сюжетом, а насправді я напишу роман про сім'ю, бо це найвища цінність на світі». І П'юзо замовника твору таки надурив. Для простаків це роман про мафію, а для автора і для розумних читачів – про цінність сім'ї. Ви згадайте сюжет, синів, доньок, батьків…

Від попси нікуди не дінешся, головне, аби видавець знав, що він видає і для кого. Приміром, Пауло Коельо – це письменник для постколоніальних країн. Мені нещодавно один наш письменник сказав: «Коельо – це ж лавреат Нобелівської премії». А я йому відповів, що Коельо ніколи не буде лавреатом Нобелівської премії. Це письменник для Іраку, для Заїру, для України, Росії, і на більше не претендує, на Заході його не знають. Якось в одному американському літературному клубі я заїкнувся про Коельо, мене запитали: «А хто це такий?». Щоправда, викладач з Колумбійського університету сказав: «Є такий письменник для колоніальних країн, який пише «клюкву». А у нас його на форум видавців почесно привозять, я коли про це сказав в Америці, мене запитали: «А чому не Маркеса, не Джона Фауллза?».

 

Яка ідеологія видавництва «Ярославів вал»?

Наше видавництво розраховано на національно свідомого читача. Ми взяли на себе місію передовсім видавати ті тексти, які треба прочитати українцям. Серед них – український Робінзон Крузо – «Життя та пригоди козака Миколи на безлюдному острові», «Український слід у розвідці» того ж Скрипника, «Військова управа та українська дивізія «Галичина» Романа Колісника, «Тиха правда Модеста Левицького» Івана Корсака... Так, Модест Левицький був лікарем Лесі Українки, міністром в уряді Центральної Ради, послом, прозаїком. Ім’я забуте, твори не видані. Його життя й набуток гідні того, щоб про них знали українці.

Друкуємо книжки про визначне жіноцтво України.

Вийшла праця Івана Ільєнка «В пазурах у двоглавого» – про заборони української мови. Ви запитайте у пересічного українця про заборони, він скаже: Емський та Валуєвський укази. А їх було понад сорок в царській Росії!

Видали своєрідний підсумок у жанрі історичного роману Романа Іваничука: «Країна ірредента».

Ми орієнтуємося на український патріотичний сегмент читачів. Поки що так. Буде сприятлива ситуація, можливо, теж надрукуємо цікаву українську попсу, але не хочемо за цим у натовпі гнатися, бо за попсою женуться і видавництво «Факт», і «Фоліо». Одначе все може статися. Я, скажімо, мрію видавати українські історичні бойовики, і взагалі у мене є мрія, щоб видавництва виховували українських Сенкевичів – авторів історичних романів. Колись меценат Євген Чикаленко сказав: «Добре полякам, у них був геніальний брехун Генрік Сенкевич, на його романах виховувалася нація, він історичними творами розбуджував патріотизм та інтерес до минулого». Я від багатьох польських письменників чув, як вони з іронією говорили про Сенкевича, але простому поляку це сказати – не дай Боже, то святе для них.

У нас блискавично розійшлася історична повість «Конотоп». Її написав Юрій Тис (Крохмалюк в миру) зі США. «Конотоп» – надзвичайно цікава історико-пригодницька повість.

 

За кордоном українська книжка майже не відома. Я мав добру нагоду познайомитися з тим, як це робить Казахстан, держава піклується про імідж країни, фінансує видання своїх письменників за кордоном, влаштовує презентації.

Це правда. Наша ж держава в цілому до української літератури ставиться ніяк, негуманітарні люди у владі. Нормальні, цивілізовані країни світу дають ґранти на видання українською мовою книжок, приміром, польських, угорських, іспанських, німецьких, французьких, британських класиків. Це позитивний момент культурної інтервенції, утвердження держави у світі, це її імідж. Ви, наприклад, прочитали книжку великого французького письменника – і перед вами постає образ Франції.

Україна в цьому відношенні нічого не робить, державні діячі іноді лише кажуть: «І коли український письменник одержить Нобелівську премію?». Та ніколи він її не одержить за умов існування такої влади. Держава повинна турбуватися про це! У нас є велика поетеса Ліна Костенко, яка сто разів заслуговує на Нобелівську премію. Але в положенні Нобелівського комітету сказано, що до розгляду приймаються твори, перекладені основними європейськими мовами, хоча б чотирма-п'ятьма. Отут уже має подбати держава Україна, скажімо, у Франції, Британії, Німеччині, Іспанії профінансувати видання творів поетеси у перекладах. Так скрізь робиться: держава лобіює і всіма – аж до фінансування перекладів – засобами допомагає, бо це державна справа, це велич держави. Тому наші сусіди Польща і Росія мають лавреатів Нобелівської премії. У нас є десяток письменників, які цілком могли би боротися за це почесне звання.

Нині на найвищих шаблях влади визнається, що Україна програє інформаційну війну за усіма напрямками. Тож годі констатувати, треба ворушитися.

 

Чому влада не чує знаних авторитетних співвітчизників? Ви ж не мовчите, постійно їх термосите: книговидавничу справу в Україні треба рятувати.

А влада чує тільки те, що хоче чути, така вона специфічна. Коли ви кажете: «Можновладці гуманітарно некультурні, не цивілізовані», вони це, можливо, і чують, але вдають, що не почули, до них в цьому розумінні не можна достукатись. Згадаймо президента Франції Франсуа Міттерана: він вважав за обов'язок (і говорив про це в інтерв'ю) читати кожен роман, який одержував Ґонкурівську премію. Це рівень культури чоловіка, патріотизм, зрештою, імідж. А запитаймо, що прочитали з творів українських письменників наші Віктори, Юлія Володимирівна або Литвин. Я знаю багатьох людей у владі, вхожий в різні структури, і мене охоплює відчай – їх нема з ким порівняти, такою мірою вони є невігласи. Більшість з них знають тільки дві книжки: одну –
чекову, другу – кулінарну.

На жаль, тенденція мало читати – загальносвітова, скрізь, де я був, на це нарікають. Але у нас читають найменше. Побутував великий міф про те, що «СССР – самая читающая страна». Це неправда, по-перше, читали дуже багато поганих книжок, а в цілому чимало людей взагалі не брали книжки в руки.

 

Що нині читають в Україні?

Читають мало, і часто – полову.

У нас нема художньої принципової критики, яка орієнтувала хоча б інтелігенцію. Я не такий наївний, щоб стверджувати, ніби рекомендації літературних критиків, їхні оцінки впливали більше, ніж на 8-10 відсотків читачів. Але тепер навіть цього немає. Другий момент. Те, що видається за критику, це піаристика, проплачена реклама, це ініціатива видавців і автора. Звісно, така практика є в усьому світі: видавництво видає, просуває, вдається до всіх засобів, але це не означає, що не повинно бути критики-аналітики.

Якось я спілкувався з Яаном Кроссом (це визначний естонський письменник, його роман «Імператорський божевілець» двічі висували на Нобелівську премію), він сказав: «Ви знаєте, яких критиків я люблю читати? Таких, що кажуть: «Сьогодні з приводу Яана Кросса і його роману я про себе скажу таке...». Тобто про свою пригоду душі у творі письменника. Та такої критики теж нема.

Отже, нема орієнтирів, дуже багато випадкового. Час нині такий, що люди ідеологічно дезорієнтовані, життя – важке, тому від читання серйозних книжок, мовляв, голова болить, краще щось легеньке. От і читають дамські романи Донцової, Устінової та інше так-сяк зварґанене читво. А це означає, що інтелектуальна планка впала, бо раніше люди все ж тяглися до «розумного, доброго, вічного». Недаремно засновник львівського форуму видавців Олександра Коваль весь час ратує за повернення престижу книжки і читання.

Одне покоління для книжки було втрачено в дев'яності роки, коли батьки стояли на базарах, коли зарплати не виплачували, а пенсії затримували. Я чув неодноразово, як учителі казали дітям: «І ти стоятимеш зі мною на базарі, продаватимеш, то нема чого сушити мізки». Отож мотивація у покоління до читання була загублена, на превеликий жаль. Нині суспільство здійснює спроби повернутися до книги і повернути духовні цінності, престижність читання. Те саме відбувається й на Заході, з цим я часто стикався, навіть на побутовому рівні. Приїжджаєш до людей і не можеш вгадати по бібліотеці (якщо це не професор-мовознавець), хто вони, до такої міри несподівано різноманітні за тематикою і авторами книжкові полиці. Бібліотека для них – ознака престижу. До речі, у Радянському Союзі певний час було навіть модно за браком книжок мати на полицях муляжі, щоб підкреслити: книжки – це цінність.

Я бачив чимало людей різного рівня в США, в Канаді, в їхніх квартирах обов'язково були дві речі: картини і книжки. Приміром, стоїть Шекспір, дороге видання, людина може і не читає, а думає: «Добре коли вдома є книжка, вона все одно не пропаде. Діти, внуки, гості в руки візьмуть... Та й навіть враження про мене буде інше».

 

Щоб Ви хотіли сказати молоді?

Хочу відрадити молодих людей від мріянь про заняття літературою. Якщо ви хочете бути глибоко нещасним і зробити нещасними своїх ближніх, – ідіть у літературу, пишіть книжки, бо людина, яка пише, вона, сама того не бажаючи, часом стає тираном для ближніх, особливо в наш час.

Нині в суспільстві письменник уже не має того морального авторитету, який мали попередники. Більшість моїх колег перебуває в оточенні великих проблем, зводячи кінці з кінцями. В Україні постать письменника, ремесло письменника соціально непрестижні і девальвовані, тому я хочу застерегти наївних людей, які вважають, що якщо вони підуть в літератори – тим завоюють світ, гроші, визнання. Схаменіться, ще раз подумайте.

сухие смеси | Декор стен, декоративные штукатурки , купить декоративную штукатурку

Стрічка новин

Подписаться на RSS