Прийшла церква в столицю

 
Леонід ГОРЛАЧ
 
Того пізнього осіннього дня   небо очистилося від сірих скоробіжних хмар, ніби і в небесній канцелярії вирішили подарувати людям свято. А воно ж таки й було, те святкове одкровення, яких не так густо нині в українському житті: до мальовничого Пирогового на околиці Києва повернулася одна з унікальних церков Лівобережжя України – Миколаївська. Зведена в 1763 році в старовинному козацькому селі Городище. Виболена невідомими народними майстрами, витесана з рідного лісу, піднесена в небо без жодного цвяха чи іншого чужорідного кріплення. Нелегко знайти подібне диво на всій планеті, як і подібну долю архітектурного шедевра, сповнену випробувань і страждань. Та, здається, вони нарешті позаду, і велична своєю простотою поліська красуня знайшла гідне місце серед інших культових споруд, пройшовши важкий шлях із забутого нині села до столиці України.
Ми звикли всі досягнення чи поразки оцінювати аморфним: то все досягнення народу. Як на мене, так ніколи не буває, бо в тому народі завжди знаходяться унікальні люди, через яких і впізнає нас світ, ота квінтессенція творчої енергії та історичного благородства, яка й спонукає їх на значні справи, що вписуються в історію рідного краю. В даному випадку це стосується двох родин городищенців, без яких уже немислима історія України. І обидві вони духовно поріднені з Миколаївським шедевром  дерев’яної архітектури, власне, з стражденним серцем нашого народу.
З козацького середовища вийшов мудрий священик Федір Кістяківський, який служив у Миколаївській церкві понад два десятиліття. Вчив грамоти сільських діток, а заодно й власних хлопчиків. І той рід дав світові небувале гроно талантів, які тільки зараз почали пошановуватися вдома.
Та є ще один рід, яким має гордитися Городище. Мова про славну родину патріотів України, яку започаткував відомий поет Олексій Довгий, що, на жаль, не так давно відійшов у кращі світи. Саме Олексій Прокопович забив тривогу, бачачи, як на очах його покоління гине унікальна дерев’яна споруда. Справді, яких тільки знущань не зазнали її намолені стіни в ХХ столітті, коли гуляли самогубно сатанинські комунівські сили та подібні до них зайди. Знали церковні зводи і смердючі запахи стайні, і вбивчі випари хімікатів, і злежаний дух сільського колективного збіжжя. Знали й повне збайдужіння до себе з боку інертних селян, приречених на виживання. І трухлявіли покинуті стіни, і облазили рештки розписів, і заростали бур’янами обшири дворика з забутими хрестами. Та є Господь, що й покликав до тяжкої роботи саме Довгих.
Мені не раз доводилося чути розповіді свого старшого побратима, з яким доля звела ще в Чернігові й пізніше зміцнила душевні узи в столиці, про унікальну сільську церкву, заведену в реєстр шедевральний відомими вченими, зокрема, дослідником української образотворчої історії Григорієм Логвином. Його добре обличчя буквально хмаріло від безсилля перед розгулом  знищення духовності, збайдужінням і влади, і пересічних громадян. Він мріяв, що рано чи пізно Городищенський шедевр буде врятований від загину і стоятиме або на першооснові неподалік від набагато молодшої такої ж дерев’яної Михайлівської, або в іншому достойному місці. І добре, що так щасливо склався черговий етап многотрудної долі нашого поліського храму. Отут знову мушу повторитися: народ – це окремі сини та доньки його, що кладуть добровільно на власні плечі весь тягар відповідальності за історію нації.
Як на мене, серед десятків книг філігранної афористичної лірики Олексій Довгий та його дружина Марія Іванівна подарували нам найталановитішу – двох унікальних синів, Станіслава й Тараса. Перший із них створив та очолює Малу Академію Наук України, що являє собою непересічне явище в долі незалежної України. Другий знайшов себе в бізнесі. Незважаючи на всезагальний дух занепаду людських  цінностей, державного мислення,   обоє запам’ятали батьківські настанови й послідовно сповідують заповіт відомого у свій час мецената Євгена Чикаленка, що казав: “Треба любити Україну не тільки на словах, а й до глибини кишені”. Саме вони заопікувалися долею Миколаївської церкви.
По-різному сприйняли в Городищі минулого року рішення розібрати й перевезти її до Пирогового: все ж таки своя, може, ще постоїть якийсь час, а там можуть пустити на дрова. Не вистояла б церква довго, бо вже стіни зяяли потрухлими колодами, як шрамами віковими. І Довгі таки наполягли на перевезенні, знайшли кошти, виходили різні дозвільні документи і минулого року піднарядили бригаду косівських майстрів, які розібрали споруду й бережно перемістили на столичну околицю. А далі обережно, вінок за вінком, склали стіни й перекриття, вивищили в небо склепіння бань. Святійший настоятель Української православної церкви Київського патріархату Філарет освятив підмурівок. І аж тоді настала пора поновлювати споруду…
Така щаслива дорога судилася унікальній церкві до свого безсмертя. І тому такими радісними здавалися всі, хто зібрався на підгірку, аби бути присутніми на освяченні хрестів. Були там поважна письменницька делегація, як от Дмитро Павличко, Іван Драч, Микола Жулинський, Анатолій Качан, Наталка Поклад, Віктор Мельник, Тетяна Пишнюк на чолі з головою Національної спілки письменників України Михайлом Сидоржевським, були земляки-чернігівці на чолі з своїм головою Ради Віктором Ткаченком та його заступником  Тетяною Літошко, були керівники ще кількох обласних земляцтв, а ще й інші люди, що живуть Україною.
Службу освячення провів владика Філарет, який, зокрема, наголосив:
– Існує вічне життя. Віримо ми в це чи ні, але так воно є. Але вічне життя є блаженне, а є стражденне. Щоб заслужити блаженне, треба бути добрим. А добро треба чинити завжди. Для цього ми й будуємо церкви, щоб навертати людей до Бога. Ми любимо свій народ, свою землю, як роблять це нині наші воїни на Сході. Тож хай Бог помагає їм у цій святій справі! Хай Господь допоможе нам добудувати цей неповторний храм!
Коротке слово виголосив і патріарх української літератури Дмитро Павличко, прочитавши на завершення теплого вірша.
Зазвучало стоголосе “Многая літа”, свята вода щедро окропила і хрести, і присутніх. Прозвучали здравиці Україні. І ніби заслухалася скоробіжна хмарина, зупинившись над високими стінами тристалітнього храму. Віднині стояти йому під серцем Києва, диву славного Городища.
Ось як прокоментували подію учасники освячення.
Станіслав Довгий: Ми з Тарасом ще в 60-ті роки заходили часом в церкву. Боляче було дивитися, як вона гине. Там хрестилися наші діди, батько. Згодом батько та ми вирішили врятувати церкву, бо село практично вимирає. Нас підтримала сільрада, Міністерство культури, Кабмін. Минулого року церкву перенесли, бо вона б уже не перезимувала. Дуже радів наш батько та, на жаль, не дожив до цього освячення. Село відразу не дуже добре сприйняло перенесення, але коли побачило, як засяяла будівля в зоні Чернігівського Полісся тут, зрозуміло. Наша роль невелика, ми просто виконували Боже благословіння.
Михайло Сидоржевський: Важливо, що ця красива церква збережена. Зусиллями незабутнього поета Олексія Довгого та його синів Станіслава й Тараса. Цивілізовані нації зберігають кожну крихітку історії. Українська ж історія – як напівзатоплена Атлантида. Живемо ж ми як нація доти, доки живе мова, культура. І в даному разі родина Довгих звершує справжній патріотичний подвиг.