«Кіндрат» у «Кінопанорамі»

 
28 лютого в Києві відбулась прем’єра документального фільму «Кіндрат». Стрічку про загиблого на російсько-українській війні бійця батальйону ОУН Василя Кіндрацького (позивний «Кіндрат») презентували побратими Борис Гуменюк (автор сценарію) та Юрій Пупирін (режисер, оператор). У залі зібралися найближчі друзі та небайдужі до історії життя та подвигу Кіндрата. Подвигу – тому що за два дні до загибелі він піднявся на вежу напівзруйнованої шахти і встановив там прапор України і прапор ОУН. Ризикуючи життям, попри небезпеку, заради маленького кроку до перемоги. На відзнятому відео він каже: «Ми, п’ятдесятилітні чоловіки, зробили це з великою любов’ю».
 
«Три роки, як Кіндрат склав присягу ОУН. Він це зробив у Бабиному Яру, бо хотів, щоб його війна була тією війною, за яку боролася Олена Теліга», − розповів голова ОУН Богдан Червак. Перед початком фільму відбувся вечір пам’яті. Актори театру «Дзеркало» (керівник – Володимир Петранюк)  виконали «Заповіт» Бориса Гуменюка, бард Віктор Нестерук  – пісні під гітару. Він автор саундтреку «Ой, чого ж ви, лелеки, прилетіли сюди», що звучить у фільмі.
Лілія Гриневич, міністр освіти і науки, подруга дружини Кіндрата, пригадала: «У нього ніколи не було байдужості. Його дороговказ – ідея. Це була людина, яка відчувала несправедливість історії. Востаннє я бачила Василя, коли він приїхав з Пісок і ночував у нас вдома. Він дуже любив знімати і фотографувати, відчував цю паралельну реальність. У нього була візія того, як треба рухатись далі. Він мислив великими категоріями. Цей фільм – кусочки пам’яті, які треба зберегти. Це має залишитись дітям, як згадка про Василя, це має залишитись для українського народу, бо з таких історій твориться те, що ніхто не має права зрадити».
В основі фільму відеощоденник, який вів Василь Кіндрацький. Після його загибелі камера потрапила до Бориса Гуменюка –  так виникла ідея фільму –  дозняти те, що не встиг Кіндрат. Архівні матеріали доповнені розповідями родичів, знайомих, побратимів, які згадують Василя таким, яким він для них був. Для дружини – люблячим чоловіком, для дітей – найкращим татом, для побратимів на війні – відмінним організатором… Такі відверті емоції в кадрі, що глядачу здається, ніби знав чи десь бачив Кіндрата. Тут немає голосу з-за кадру, як зазвичай у документальних фільмах і не підписані інтерв’юери. З розповіді глядач здогадується, хто говорить. Побратими з передової розповідають про смачний капусняк, який готував Кіндрат. Борис Гуменюк супроводжує нас і це переміщення місцями схоже на проходження шляху людини, і таким чином наближує до розуміння і глибшого сприйняття.
Аби більше заглибити глядача в атмосферу, умови, в яких перебував Василь Кіндрацький, режисери фільму зняли шахту «Бутівка», де він загинув. Важко це осягнути, не бувши там і не бачивши на власні очі. Фільм передає цю порожнечу ландшафтів, біль рідних, відчай, який принесла війна. Картинка постійно змінюється і динаміка досягає найвищої точки, коли з’являється лінія фронту, де чути постріли, видно побут, якщо так можна сказати, бійців добровольчого батальйону ОУН. Від будинку, де перебували добровольці, нічого не лишилося. Лише з розповіді Бориса Гуменюка, зрозуміло, де були стіни, де − вікна, заставлені мішками з піском, де – спальник. Характер героя стрічки розкривається на архівних кадрах і в характеристиках від тих, хто говорить. За годину фільму ви побачите патріота, війну зсередини і життя після втрат. Бо на війні це неуникно. Важливо берегти пам’ять, а цей фільм не що інше, як зберігання цієї пам’яті.
 
Ніна Скочко