Життя – майже як мить

 

Пам’яті Юрія Пригорницького

 

Тарас МАРУСИК

 

Не можу сказати, що ми були близькими приятелями. Але й далекими не були, хоча могли не бачитися роками, живучи в одному місті. Іноді навіть забувалося, що ми вже були на «ти», і починали наново… Не пригадую, коли познайомилися, але активно спілкувалися десь із початку 2000-х років, коли друкувався у редагованій ним газеті.

Десь місяців зо два тому випадково зустрілися між входом у метро «Хрещатик» і «Макдональдсом». Кожен ішов у своїх справах. «Зачепилися» за мою передачу на 1-у каналі національного радіо «Лекторій» про три мовні законопроекти, яку він уважно слухав. А я поцікавився його нинішньою роботою-творчістю. Оскільки ми давно не бачилися, я запропонував йому, якщо є трохи часу, зайти у «Здоровенькі були» випити кави. Юрій відповів, що з великою охотою, і сам хотів про це сказати, але думав, що я можу не мати часу. Дуже був делікатною людиною.

За кавою сиділи довгенько, багато чого одне одному розповіли. Він показав мені останні свої книжки – власну «Таємниця школи № 63: Правда і брехня гібридної війни. Нотатки на полях боїв» і редаговані (був редактором з «вищої ліги»). При цьому вибачливо зронив, що, на жаль, не має зайвого примірника, щоб подарувати.

А наприкінці запитав мене делікатно, чи не хотів би я дати інтерв´ю «Літературній Україні» на ту ж мовну тему. Я погодився – і через якийсь час інтерв´ю вийшло. Юрій дуже переживав, що велика частина не вмістилася, подзвонив і спробував вибачатися. Я його зупинив і попросив не перейматися такими речами.

З великим сумом дізнався, що письменник, публіцист і журналіст Юрій Пригорницький не дожив кілька днів до свого 63-річчя. Подзвонила його дружина, з якою я не був знайомий, і за відновленим у «хмарі» списком номерів (бо його телефон загубився) вона телефонувала його телефонним співрозмовникам.

 

Передруковано зі сторінки

Тараса Марусика на Facebook