З вершини життєвого досвіду

 
 
Відомий державний і громадський діяч Віталій Терентійович Корж відзначає свій черговий ювілей.
80 років – це не просто роман, а багатотомна енциклопедія життя. Це суттєвий індивідуальний фрагмент великого історичного минулого, що формувало і формує сьогодення та майбутнє родоводу Коржів, України і глобального світу.
А тут ще одна урочиста дата надходить – золоте 50-річчя щасливого життя Віталія Терентійовича з дружиною Любов’ю Василівною.
Отже, маємо слушну нагоду для цікавої розмови з видатним подружжям.
 
– Шановний Віталію Терентійовичу! Ви вже пережили середньостатистичного українця за віком і тривалістю подружнього життя. Як  це Вам вдалося – дожити й пережити?
В. Т.: Я над цим ніколи не задумувався. Тому відповідати, як це вдалося, або не вдалося… Я просто жив і, дякуючи Богу, дожив до такого поважного віку.
 
– А який внесок у Ваше довголіття вклала Любов Василівна?
В. Т.: Це однозначно: вирішальний і всеохоплюючий!
 
– Цікаво, як кожен з Вас сприймає свій вік, зокрема свою душу і тіло?  Чи  задоволені життям у Вашому віці?
В. Т.: Не відчуваю свого віку. Свою душу і тіло ніколи не сприймав окремо, а тільки як цілісність.
Л. В.: А я сприймаю свій вік чисто філософськи, діалектично. З одного боку відчуваю, що молода і гарна, як себе пам’ятаю, а з другого – вже дошкуляють хвороби, сил менше, настрій – перемінний…
 
– Чи часто нарікаєте на долю, на несправедливість щодо Вас?
Л. В.: Не нарікаю і ніколи не нарікала, бо багато з того, що хотілось, вдалось здійснити. Вочевидь, доля була прихильна до мене.
 
В. Т.: Я також не маю підстав нарікати. Адже доля – це Вища, Абсолютна Справедливість.
– Чи заздрите молодшим од Вас, чи погодились би помінятись з кимось двадцятирічним, якщо б мали таку можливість?
В. Т.: Не заздрю. Моє життя міняти на інше не хочу. Воно мені подобається. Навіть уявити не можу, що моя біографія належатиме комусь іншому.
Л. В.: Я також не помінялась би з молодими. А от дати їм добру пораду було б варто. Та вони не дуже погоджуються слухати поради дорослих людей…
 
– Чим найбільше полюбляєте займатись зараз?
Л. В.: Занять і обов’язків вистачає завжди. Не вистачає часу. А для розваги, особливо подобається гратися з онуками у сюжетні й тематичні ігри. Цікаво спостерігати, як вони починають усвідомлювати себе у цьому житті.
В. Т.: Мені завжди було і є цікавим займатися самовдосконаленням. Завжди щось вигадував для інтересу. Зараз особливо приємно удвох читати книжки вголос, а потім із задоволенням обговорюємо прочитане. Це відчутно збагачує інтелект.
 
– Кажуть: «Старість – не радість»; а що Ви думаєте з цього приводу?
В. Т.: Старість – це нинішній безперервний плин мого життя, яким я дуже задоволений.
Л. В.: Я задоволена нинішнім життям майже на 100%. Але якби прийшлось починати з початку, то мабуть внесла б деякі корективи у молоді роки, трохи стримала б мою енергію, яку забагато витрачала на громадську роботу зранку до вечора.
 
– Молодь зі співчуттям дивиться на старших, бо не розуміє їх; а Ви, чи відчуваєте в собі щось особливе, що дає Вам перевагу над молодими?
Л. В.: Аякже! Відчуваю. Багато чому навчилась, багато чого вмію, із задоволенням передала б це моїм невісткам, іншим особам жіночого роду. Мій величезний досвід дає відчутну перевагу над молодими.
В. Т.: Так, досвід і знання – це великі наші переваги. Але вони, буває, створюють перешкоду між нами і молодими. Бо дивлячись на них, ми вже бачимо, що буде з ними далі, а вони – ще ні.
 
– Пане Віталію, поясніть, як це так: бути сивочолим аксакалом і, водночас, бути задоволеним собою?
В. Т.: Мені здається, що я зовсім не сивочолий і не аксакал. Не виокремлюю себе з оточення і не намагаюсь справити враження. Вважаю, що   найбільшого успіху я досяг не у кар’єрі, а у пізнанні себе і світу.
Л. В.: Щоб бути задоволеною, кожна людина повинна навчитись слухати інших людей. Бо це є не лише пізнавальним і сприяє вмінню тримати себе у власних руках, а й допомагає знаходити друзів. А водночас, розвиває критичне мислення, зокрема щодо себе.
 
– Як вважаєте, яка сфера життя є найважливішою?
Л. В.: Найважливішим завжди було і є виховання дітей, бо це практичне будування майбутнього. Тому педагогіка – і сімейна, і шкільна, і суспільна – повинна бути у центрі уваги на всіх рівнях.
В. Т.: Я б додав, що в цьому питанні слід також враховувати духовне вдосконалення і самовдосконалення. У кожному разі, це найважливіша сфера мого життя.
 
– Цікаво, як по-вашому слід розташувати сфери і чинники життя за їх важливістю: робота, дружина, діти, спокій душі, друзі, гроші, власне здоров’я?
В. Т.: Важко (та й чи доцільно?) складати рейтинг складових, кожна з яких однаково потрібна. Для мене є важливим гармонійно поєднувати їх у щоденності, а не поділяти щоденність на складові елементи.
А от для досягнення цієї гармонії, дуже важливо підтримувати позитивну психологічну атмосферу і духовну ауру, яка панує в нашій родині.
 
– Віталію Терентійовичу! На стінах Вашого кабінету – десятки державних, релігійних, професійних, громадських та інших нагород і відзначень. Яке з Ваших досягнень наповнює Вас найбільшою гордістю?
В. Т.: Найбільше наповнює злагода в родині. І не лише з Любов’ю Василівною, а й з синами, з усіма нашими рідними і близькими. Це нам вдалось.
 
– А що Вам, Любове Василівно, дає сьогодні підстави для радості?
Л. В.: Внуки, діти, чоловік, спокій душевний і що я є на цьому світі.
 
– А коли у Вас трапляються хвилини розчарувань, злості, невдоволення, – як Ви виходите з такого стану?
Л. В.: Дуже просто: звертаюсь до чоловіка, тулюся до нього, розповідаю йому про мої переживання, жаліюся, а він мене вислуховує, заспокоює і все повертається до норми. Адже Божа благодать саме у цьому – у поєднанні слабкості жінки і сили чоловіка.
 
– Отже, пане Віталію, Ви виконуєте функцію стабілізатора родини. Проте й Ви, мабуть, інколи потрапляєте у стан дисгармонії й потребуєте стабілізації?
В. Т.: Передусім, я намагаюсь у цей стан ніколи не входити…
Л. В.: …це правда (сміється)…
В. Т.: …а коли дружина звертається до мене, я завжди намагаюсь її розрадити, бо вона ж моя половина – як же інакше. І я щасливий, коли послухавши мене, вона вщухає і в домі святий спокій.
 
– Любове Василівно, що найбільше Вам дошкуляє: хвороби, невдачі під час здійснення Ваших намірів, власні недоліки, чи недоліки інших людей?
Л. В.: Як правило, якраз недоліки інших людей заважають і збурюють найбільше: некомпетентність, байдужість, необов’язковість, неорганізованість. Зокрема у сфері послуг і під час спілкування з чиновниками.
Я ще змолоду завжди була і є організованою і до кожного завдання чи проблеми підходжу системно. Намагаюсь уникати помилок і не люблю багатослів’я. Для мене найкраща відповідь – «так» або «ні». Для мене найважливіше – жити у правді. Цього вимагаю й від інших.
 
– Чи маєте рецепт на подолання перешкод і труднощів у Вашій діяльності?
Л. В.: Ой, ні. Не маю. Це вже як набіжить. Треба бути готовим до всього. А головне – ось мій чоловік, він бере на себе і допомагає мені долати всі перешкоди і труднощі. Він завжди спокійний, врівноважений, завжди у доброму гуморі, ніколи не лається, не кричить, нікого не ображає.
 
– Як майстер з практики улагодження, що б Ви, Віталію Терентійовичу, порадили молодим з вершини свого великого досвіду?
В. Т.: Раджу жити по совісті. Дослухатись до своєї душі й свого серця. Ніколи не брехати. Тоді не треба оглядатись, бо сміливо й впевнено йтимеш уперед.
 
– Віталію Терентійовичу, Ваш стаж праці вже перевищив 57 років. Які були  найважливіші етапи Вашого трудового шляху?
В. Т.: Якщо коротко: сільська школа, Чернігівське залізничне училище, потім майстер з ремонту колій, Харківський інститут залізничного транспорту (заочно), інженер, науковий співробітник, кандидат економічних наук, генеральний директор солідної компанії…
Кожен етап був важливою сходинкою до вершини мого цікавого, змістовного життя. На кожному етапі я захоплювався пізнанням чогось нового, а праця завжди була для мене в радість. Намагався у кожній ситуації знайти позитив, приємність для себе і користь для інших.
 
– Як називалась тема Вашої кандидатської дисертації?
В. Т.: «Критерії і фактори підвищення ефективності промислового транспорту в галузі будівельних матеріалів». Дослідження конкретне і практичне.
 
– Ваша служба на посаді народного депутата України кількох скликань, мабуть, була вершиною кар’єри?
В. Т.: Ні! Я надалі рухаюсь у прогресивному напрямку, а отже моя вершина ще попереду.
 
– Любове Василівно, розкажіть про свій трудовий шлях.
Л. В.: Як педагог, я почала працювати будучи ще школяркою. Спочатку –  піонервожата, секретар комсомольського осередку, потім – вчитель, Відмінник народної освіти, а завершила мою службову кар’єру на посаді помічника народного депутата України.
Проте найвища моя посада – мати і дружина. На цій посаді я почуваю себе щасливою.
 
– У чому секрет Вашого довгого, щасливого подружжя?
Л. В.:  Цікаве запитання. Я й сама собі задаю його після піввіку спільного життя. Безперечно, на першому місці – любов. Ми завжди її зміцнювали усвідомленням відповідальності та обов’язку піклування про всіх членів родини.
І ще – вміння знаходити вихід з проблемних ситуацій. На довгому шляху може бути різне. Але коли вже ми дали одне одному слово на початку, то треба його виконувати завжди, підтримуючись взаємно.
 
– Цікаво, як ви познайомились?
В. Т.: У процесі активного громадського життя! (сміється) Я був дуже завзятим комсомольцем…
Л. В.: …а я – піонервожатою. Зустрілись у піонертаборі «Лісова Поляна», куди Віталій, замість відпустки, прибув на посаду фізкульт-організатора. Невдовзі нам прийшлось посваритись під час підведення підсумків і визначення переможця у патріотичній грі «Зарніца». Бо Віталій був надто категоричний,  самовпевнений і не справив на мене позитивного враження.
 
– Тобто, кохання з першого погляду не відбулося…
Л. В.: Так. Це вже потім, беручи участь у різних організаційних заходах, познайомились краще. Після року знайомства та роздумів, без поспіху, вивчаючи та пристосовуючись одне до одного, уклали шлюб.
В. Т.: Наші дошлюбні стосунки розвивались якби спроквола. Нам було просто цікаво удвох. Й нашим друзям було з нами цікаво також.
 
– Чого було більше у Ваших намірах поєднати свої долі: скільки відсотків почуттів, а скільки раціонального розсуду, або, як кажуть – розрахунку?
В. Т.: До розрахунків ні-і-і-коли не доходило! Ми й зараз не рахуємо; хіба що комунальні платежі…
Л. В.: А я розраховувала. Розраховувала на те, що матиму здорових, розумних дітей, котрих зможу не лише нагодувати й одягти, а передусім – навчити правильно, достойно, гідно жити.
 
– Дивлюсь на ваші фотографії того часу і припускаю, що думаючи про  пана Віталія – високого, ставного, міцного, Ви розраховували ще й з перспективи генетично-демографічного розвитку…
Л. В.: У тому числі! А щодо почуттів, то на 90% це було не настільки захоплення, а передусім – шанобливе, делікатне і ніжне ставлення одне до одного та до тих справ, якими кожен займався.
Хоча, були ми дуже різні. Я була маленька, худенька, жвава, енергійна, а він – як скеля.
 
– Чи маєте якийсь свій особистий рецепт щасливого подружжя?
Л. В.: Знаєте, нам удвох ніколи не буває нудно. Посадіть нас на місяць в одній кімнаті, то ми й там знайдемо цікаві заняття й розваги, будемо розмовляти, співати і сміятись.
Якось я кілька разів забувала, як називається каркаде. На такий черговий раз Віталій каже: «Щоб наступний раз не забувати, називай його простіше – дебаркадер або кордебалет!» Розсміялися весело, й як тепер не пам’ятати…
 
– У кожному віці є певні відмінності щодо вимог і можливостей. Як  вважаєте, що є головним для успішного подружнього життя у 30 років, у 50 років і у 80 років?
Л. В.: У 30 років головним є відданість одне одному, чистота стосунків. У 50 років – спільна праця в інтересах родини, добробуту, виховання дітей. У 80 треба удвох жити одним життям.
В. Т.: У 30 головним є збереження гідності й взаємної довіри, у 50 – жити не для себе, а для тих, хто поруч, у 80 – життя одне на двох.
 
– Яке місце у Вашому сьогоденні займає відпочинок?
В. Т.: А це що таке?!
 
– Що робите, щоб бути цікавими одне одному?
Л. В.: Якщо коротко – якнайбільше часу бути скрізь разом і всебічно обговорювати все, що відбувається. Дуже слушним є читання вголос цікавих книг.
В. Т.: Щоб бути цікавими одне одному, треба постійно самовдосконалюватись. Раджу всім прочитати «Шлях до Бога» Френсіса Коллінза, «Лад» Мирослава Дочинця та нещодавні твори Михайла Слабошпицького.
 
– Що конкретно робите для продовження свого життя?
Л. В.: Нічого. Але коли часом хвороба нагадує про вік, Віталій заспокоює дуже раціонально: «Подивись у паспорт – там все написано».
В. Т.: Так, у паспорті зазначено головний діагноз.
 
– Які головні ідеї, побажання, напучення давали своїм дітям, а які нині даєте своїм внукам?
В. Т.: Дітям – сумлінно ставтесь до своєї роботи, яка б вона не була! Внукам – ніколи не брешіть, тримайтеся правди і бережіть гідність.
Л. В.: Також треба не забувати головну мету – служити Україні.
 
– Чи змінився Ваш світогляд упродовж останніх двадцяти років під впливом подій в Україні?
В. Т.: Так, це загострило наші патріотичні почуття. І ми щасливі, що наші сини також сповнені дієвої любові до України. Вони отримували багато цікавих пропозицій з різних країн, запрошень на роботу, дуже добрі умови. Але надалі вважають, що треба працювати тут і тут змінювати на краще.
 
– Чи змінювалось Ваше уявлення про Бога у 30 років, у 50 років і у 80 років? Яке місце Він займає нині у Вашому житті?
В. Т.: Складне питання. У 30 років більше відчував увагу Бога до мене, ніж я мав до Нього. У 50 років прийшло розуміння присутності Бога у моєму житті. У 80 років – усвідомлення необхідності втішити Бога всім моїм життям.
Л. В.: Вважаю, що ми трохи втішили Бога, коли 2016 року, на Покрову, обвінчались у Володимирському соборі. Це було велике свято наших душ й відтоді носимо особливу Божу благодать у наших серцях. Бог насправді присутний у нашому житті.
 
– Чи будуєте плани на майбутнє? Які саме?
Л. В.: Головне, щоб це майбутнє було. І щоб в ньому був мій чоловік і всі наші рідні й близькі.
В. Т.: План дуже конкретний – продовжувати упорядковувати наше життя. Безлад вже нас дістав! Для його усунення прагнемо на кожному кроці використати весь наш досвід.
 
– Що вважаєте най-най-найважливішим доробком Вашого життя?
Л. В.: Діти і культура сімейних, родинних взаємин.
В. Т.: Я в цьому житті своє батьківське завдання виконав – виховав двох синів, виростив сад, побудував будинок.
– Нехай Бог провадить у мирі Вас і всю Вашу родину!
 

Питання ставив та відповіді записав

Євген ҐОЛИБАРД