У Центрі мистецтв «Новий український театр» відбулася прем’єра вистави «Інстинкт» за творами Ольги Кобилянської. Про нову роботу і про місце української драматургії в репертуарі цього колективу наша розмова з художнім керівником театру Віталієм Кіно.
Коли Новий український театр вперше звернувся до вітчизняної класики?
Наш театр у цьому році відкрив свій 20-й театральний сезон. Довго ми грали на різних сценічних майданчиках, а з 2009 року нарешті відкрили свою стаціонарну сцену. Відкривати вирішили, так би мовити, «програмною» виставою, в якій в повний голос могли б заявити про свої творчі принципи, естетику, свої думки, свою філософію.
На той час основний склад трупи сформувався за рахунок моїх випускників, які щойно закінчили навчання у театральному коледжі. Одна з їх дипломних вистав – «Безталання» за п’єсою Карпенка-Карого – і стала тією самою «виставою номер один». Виставі ми повернули літеру «я» в назву (п’єса отримала назву «Безталанна» після втручання цензора), а також намагалися повернутися й до розкриття більш широкої проблематики самої п’єси.
Актори, які грали у цій виставі, зараз вже досвідчені виконавці. Це Єгор Снігир, який грав Гната, Аліса Гур’єва, яка грала Софію, Тетяна Бондаренко, яка грала Параску, Олексій Грудій, який грав Омелька та інші. Це вже «ветерани» нашої сцени, якщо так можна назвати досить молодих за віком артистів.
Свого часу вистава зникла з афіші театру, а два роки тому ми вирішили її поновити. Вистава «Ото була весна» – це нова редакція тієї самої п’єси. Єгор Снігир та Олексій Грудій стали мудрішими й тепер грають старого Івана. А ось актриса Ольга Білоног, як і в попередній виставі, грає свою улюблену роль – Ганну.
І п’єса, і вистава про молодь, головні герої – молоді люди. Після першої постановки минуло не так багато часу, але сьогодні вже зовсім не та молодь, що була 2009 року. Відбувся Майдан, сталися значні зміни й насамперед у свідомості української молоді. І вистава зазвучала зовсім по іншому. Звичайно, залишилися деякі схожі мізансцени, але це вже зовсім інша історія.
У театрі «Божа корівка», що діє при Вашому Центрі, майже одночасно з «Безталанням» з’явилася вистава «Івасик-Телесик» за Марком Кропивницьким.
Це був для нас, для розвитку нашого «дитячого» сегменту – Театру «Божа Корівка» – принциповий вибір. Адже з цього твору, на мою думку, розпочався український театр для дітей. Це була одна з перших українських п’єс, що написана спеціально для дитячої аудиторії. До речі, вона не представлена в жодному театрі нашої країни. Ми вирішили зробили сучасну виставу. Запросили тоді ще молодого, а зараз досить відомого ді-джея Роланда, який здійснив музичне оформлення. Вистава зазвучала в сучасних ритмах. І ось вже восьмий рік поспіль вона в нашому репертуарі.
Наступним зверненням до української класики стало оповідання Панаса Мирного «Лови».
Панас Мирний – абсолютно нерозгаданий театром автор. У нього є прекрасне оповідання «Лови», яке я колись випадково прочитав. Виникло бажання зробити з нього виставу. Але це оповідання маленьке. Почали шукати тексти, які б співпадали по темі. А це тема подружньої зради. Серед творів української літератури нічого підходящого не знайшли, натомість до рук потрапив прекрасний текст Стефана Цвейга – новела «Страх». Поєднали ці два оповідання. Вийшло «Два анекдоти на одну тему». Цифра два мені не дуже подобається, тому почали шукати третє оповідання. Вибір упав на оповідання Чехова «Хористка». Так з трьох різних творів створили одну виставу, а «два анекдоти» перетворилися на три. Але оповідання Панаса Мирного «Лови» представлене лише в репертуарі нашого театру.
Також в афіші Нового українського театру багато сучасних українських авторів.
В усі часи глядач хотів бачити на сцені себе і своїх сучасників. Саме про своїх сучасників писали п’єси Мольєр і Шекспір, Островський і Чехов, Кропивницький і Франко. І сьогодні сучасний автор надзвичайно цінний.
Практично кожного сезону у нас виходить хоча б одна вистава за щойно написаною українською п’єсою. Творчість Наталії Уварової представлена чотирма виставами, дві з них для дорослого і дві для маленького глядача. Твір Романа Горбика «Сімейні цінності. Центр» майже відразу після написання прочитали на тижні української актуальної п’єси, а вже в наступному театральному сезоні під назвою «Нєвинасімі люді» вона з’явилася у нас. (Це вже пізніше за її сюжетом зняли фільм «Припутні», але ми були першовідкривачами) . Ще – вистава «Еротичні сни нашого міста» за оповіданнями Тані Малярчук.
П’єса Юрія Рибачука «Що потрібно холостяку» перемогла у конкурсі «Коронація слова». Має кілька сценічних прочитань. Автору подобається саме наша інтерпретація його твору. Він неодноразово бував у нашому театрі, а вистава вже кілька театральних сезонів користується популярністю серед глядачів. Два роки тому почали активно співпрацювати з молодим київським драматургом Мариною Смілянець. Вже поставили чотири вистави за її п’єсами. Найбільш популярна серед глядачів – «Кефір, зефір і кашемір».
Остання Ваша прем’єра знову за українською класикою.
Цьому задуму майже 20 років. Коли ще був студентом, мені на очі потрапило оповідання Ольги Кобилянської «Природа». Текст запам’ятався. Після цього перечитав усі твори письменниці. Виникло бажання зробити виставу. Але оповідання «Природа» замале для повноцінної постановки. Став шукати інші тексти в Кобилянської. З’явилася ідея п’єси, в яку «заміксував» декілька «чуттєвих ескізів» – любовних сцен з різних текстів письменниці. Зокрема, з повістей «Земля» і «В неділю рано зілля копала». А ще полюбилося оповідання «Рожі», яке я вважаю скоріше віршами у прозі, на кшталт знаменитих тургенівських. Тут йдеться про квіти, що стоять у вазі з водою, а насправді – про долі жінок. Оповідання також увійшло в текст інсценізації і стало своєрідним прологом вистави.
П’єса «Інстинкт» – це зовсім нова історія, яку не писала Ольга Кобилянська. Хоча ми жодного слова в її творах не змінили, а взяли уривки з різних текстів і вигадали новий сюжет. Ця історія розповідає про те, що в людині постійно йде боротьба між високим і низьким, між божественним і природним, між розумом та почуттями і фізіологічними інстинктами. Хто перемагає? Вічне питання.
Кілька слів про сценічне оформлення вистави і костюми.
В роботі над виставою ми весь час відштовхувалися від слова «природа». Хотілося, щоб максимально натуральним, максимально природним було все на сцені. З натуральних матеріалів зробили килими, що лежать на сцені, та карпатський ліс з натуральних канатів, які ми називаємо буковинськими джунглями.
Костюми теж виконані з натуральних тканин. Це виявився досить дорогий проект, але було бажання, щоб все було справжнім. І ось в такому природному просторі ми хотіли грати виставу, що мала називатися «Природа». Але за кілька тижнів до прем’єри вирішили змінити назву, і «Природа» перетворилася на «Інстинкт». Це головна тема історії, інстинкти, на жаль чи на щастя, нами дуже часто керують.
Досить незвичне музичне оформлення. Чому в українській виставі з’явилися іспанські мелодії з опери «Кармен»?
Ці мотиви виринали у свідомості від самого початку роботи над виставою. Спершу з цим боровся, а потім переслухав твори Жоржа Бізе і зрозумів, наскільки цей музичний матеріал співпадає з нашою історією. Тільки у нас на сцені не одна, а п’ять Кармен.
У виставі є й цікава українська етнічна музика. Є навіть живий музичний інструмент. Наші Маври – Юліана Євстафієва і Наталя Заруцька грають на справжній дримбі. Вони їздили на Івано-Франківщину, де придбали цей інструмент, там їх навчили на ньому грати. Ще було бажання, аби головний герой грав на трембіті. Але через малий сценічний простір нашої зали від цього задуму довелося відмовитися.
Нова вистава – це результат роботи цілого колективу?
У першу чергу хотів би відзначити акторів, які задіяні у виставі. У нас два повноцінних склади, а значить – дванадцять виконавців. Владислав Сведенюк і Єгор Снігир у різних складах виконують роль головного героя – Гриця. Єгор більш досвідчений актор, віком він трохи старший за свого Гриця, а Владислав, навпаки, молодший. Вони кожен по своєму працюють у цій виставі, але обидва виходять на дуже серйозний потужний фінал. Серед жіночих персонажів це вже згадувані Ю. Євстафієва і Н. Заруцька, які створили цікаві образи Маври, Поліна Кіно в ролі Настки. Є в нас і два дебюти – Гордійчук Софія та Колюшко Марія, які вперше в цій виставі вийдуть на сцену НУТу.
Також хотів би відзначити роботу художника по костюмах Юлії Кіно, її майже античні чи то трипільські «пекторалі» та начільники ручної роботи преобразили виставу. Вперше запросили до співпраці сучасного хореографа Альону Маньковську, яка крім України багато працює за кордоном. Створені нею чуттєві містично-еротичні танці доповнюють та продовжують дію у виставі.
Чи є плани у майбутньому звертатися до української класики?
Час покаже. Але, напевне, наступна вистава буде за сучасною драматургією. Натомість є бажання звернутися до класичного матеріалу в дитячому репертуарі.
Мені здається, що класика дуже важлива для росту театру, творчого зростання самих акторів. Класичні тексти переводять акторську роботу на інший щабель. Якщо ти берешся за такий складний текст, то це, безперечно, шлях вперед. Мрію про постановку п’єси Лесі Українки. Якої – не скажу. Хай дозріває. Можливо, у перспективі поставимо одну з давньогрецьких трагедій.
Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал