Віра Вовк: «Нас єднало намагання піднести престиж української культури в світі»

ЛІТЕРАТУРНА РОЗМОВА ТАДЕЯ КАРАБОВИЧА З
ВІДОМОЮ ПОЕТКОЮ ВІРОЮ ВОВК ПРО ТЕАТРАЛЬНИЙ ТВІР «СМІШНИЙ СВЯТИЙ» ТА ІНШЕ

Пані Віро! Що
було справжнім стимулом до того, що Ви у 60-х роках почали писати п’єси, тобто
драматичні твори – не конче для театру з огляду на еміграцію?

Я змалку дуже любила театр, і ще малою
дівчинкою писала «драми» і ставила їх у стододі для своїх товаришок і декого з
родичів, хто якраз був у гостях. Пізніше разом із моєю подругою Зоєю Лісовською
ми робили різні представлення…

 

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Ви написали
ряд чудових драм для театру. Який був головний дискурс щодо їхнього  створення, невже Ваша любов до сцени?

Може, потреба позбутися різних відьом, що
мене тривожили… Я завжди їх позбуваюсь, коли про них пишу.

 

А коли у Вас
виникла думка написати п’єсу «Смішний Святий»? 

Не пригадую. Мабуть, під час мого побуту в
Нью-Йорку, з початком шістдесятих років.

 

Чи були
відгуки читачів, коли у альманасі «Слово» Ви надрукували свою драму «Смішний
Святий»?

До мене особисто ні. Про пресу не можу
нічого сказати, бо важко слідкувати за нею з Ріо-де-Жанейро.

 

Ви
усвідомлювали винятковість Вашої драматургійної творчости, коли ще після
«Смішного Святого» написали десять п’єс? У 
ретроспективному томі «Театр», що вийшов у 2002 році у Києві зі вступом
Лариси Любові М. Залеської Онишкевич, помітно Вашу виняткову естиму до сцени та
обізнаність з нею.

Це про свідомість така складна річ… Гадаю,
що в моїй творчості багато більше підсвідомого. Я писала п’єси, бо мені
хотілось  розмови з глядачами. Між
автором і читачами дещо більший простір. Зі сцени все приймається
безпосередньо, як напій… Останнім часом я написала дві віршовані фантазії для
для молоді: «Літнє дійство» й «Осіннє дійство». Вони виходять тепер у
видавництві БаК у Львові як частини книжки «Казки і містерії». 

 

Чи Ви мали
(маєте) улюблені драми у нашій літературі, назвіть їх.

Це «Камінний господар» Лесі Українки,
«Патетична сонатa» Миколи Куліша…

 

 Що було стимулом Вашої драматичної творчости?

Я не можу безпосередньо відповісти на Ваше
запитання, бо якоїсь чіткої відповіди тут немає. То справа особистого смаку,
надхнення, підсвідомости, віри. Драматичні твори не конечно вміщаються в якісь
логічні палітурки, і Ви, як поет, це найкраще знаєте!

 

Котру свою
драму рекомендуєте театрам та читачеві в Україні…

Я нічого нікому не рекомендую. Вибір
літератури – питання смаку, як вибір коханої особи. Це читач може
рекомендувати, не сам автор.

 

Про Ваші
драми писала Лариса Любов М. Залеська Онишкевич – літературний критик та
непоганий знавець театру…

Так. Це – її виднокруг. Вона дивиться…
оцінює… розважає… Читач більш спонтанний: сприймає, або ні.

 

Aле дякуючи
Ларисі Любові М. Залеській Онишкевич, ми маємо впорядкований дискурс
української драматургії ХХ століття, де у книжці «Близнята ще зустрінутся»
(Київ-Львів 1997), вона рекомендує читачеві кращі театральні п’єси в тому і
Вашого «Смішного Святого».

Лариса Онишкевич на Заході наш найкращий
знавець і критик театру. Я горда, що мої п’єси їй до вподоби.

 

Чому Ваші
театральні твори оформляла мисткиня Зоя Лісовська (Нижанківська)?

Бо я люблю Зоїне мистецтво. (Не питайте мене
таких самозрозумілих справ!)

 

А деякі Ваші
п’єси Ви оформили самі – витинанками. Чому?

Самі знаєте, як довго треба чекати на Зоїну
обкладинку! Я працюю швидко, а Зоя поволі. От і вся проблема!

 

Пані Зоя
намалювала Ваш портрет, у якому це було році? Розкажіть про цю цікаву історію,
адже у ній давня сердечність між вами – іще з часів спільного перебування у
гімназії у Львові та згодом в еміграцї.

Моє спілкування з Зоєю ще раніше: з часів вакацій
на Гуцульщині. А портет Зоя намалювала в п’ятдесятих роках, коли ми знов
зустрінулись у Женеві після чотирнадцятьлітньої розлуки. Я приїхала до Европи
на лікування легень. Лікарі давали мені ще три місяці життя…Всі вони вже
відійшли…

 

Тобто Вас доля
не роз’єднала?

Виявляється – ні.

 

Свої книги Ви
оформили, як вже говорилося, власноручно робленими витинанками, відкликуючись
до українського народного декоративного мистецтва. Що було стимулом до цього?

Початок моїх витинанок – дуже дивний. Однієї
ночі я прокинулась із незвичним бажанням щось витинати з паперу. Знайшла в
кухні якийсь синій папір до обвивання хліба, зложила його вчетверо й почала,
зовсім підсвідомо, тяти.  Вранці пішла до
міста, накупила кільканадцять аркушів кольорових листків і зготовила щось із
сотню мандаль, з яких зробила виставку в університеті Святої Урсулі у
Ріо-де-Жанейро. То, мабуть, клич предків…

 

Під час
Вашого перебування у Нью-Йорку на початку 60-х рр. Ви пізнали молодих
українських поетів та стали членкинею групи, яка тоді організовувалася, це була
Нью-Йоркська група.

Ми познайомились на моїм першім літературнім
вечорі. Головував Богдан Кравців, присутнім був Євген Маланюк і молода братія.
Старші прийняли мене з доброзичливістю та прихильністю. Вже тоді я мала
схвальну критику на мої «Леґенди» від Михайла Ореста… Опісля я пішла з
Богданом Бойчуком, Богданом Рубчаком, Юрієм Тарнавським, Патрицією Килиною і
Женею Васильківською на каву. Вони читали мені свої поезії… І так почалось…

 

Чи тоді, на
світанку 60-х рр, Ви сподівалися, що ця невинна зустріч на каві з групою
молодих поетів виросте в Нью-Йоркську групу?

Від тієї динамічної групи всього можна було
сподіватись. Всі вони, мимо різниць у літературному смаку і особистому стилю,
несли в собі,  з початку помітний,
великий мистецький потенціял.

 

З
Нью-Йоркською групою літературна доля у Вас склалася на відстані; Ви у
Ріо-де-Жанейро, а вони у Нью-Йорку, але знаків спільности душ чимало – хоча б
драматична творчість, літературна критика чи переклади.

Так, ми займалися тут і там різними видами
творчости, в тому числі перекладами, але кожен робив це окремо, без якоїсь
домовленості. Єдине, що в нас було спільне, це – намагання піднести престиж
української культури в світі.

 

А як оцінюєте
видаваний у 60-х рр. щорічник Нью-Йоркської групи  «Нові Поезії» (1959-1972), де друкувалися
твори Богдана Бойчука, Богдана Т. Рубчака, Юрія Тарнавського, Патриції Килини,
Жені Васильківської та Віри Вовк. Що вони намагались показати?

Тим питанням займаються критики-психологи,
не самі поети…  Я ніколи не вважала
себе критиком. Навіть  власну творчість
не можу пояснити, бо її коріння – в підсвідомому. Коли читаю деякі праці про
свою поезію, сама дивуюсь: невже воно так? Очевидно, як літературознавець, я
можу дати відповідь хіба на те, що дійсно створене, але не на те, що хтось
намагався чи задумував створити. А характеристика творчости кожного члена
Нью-Йоркської групи вже достаточно відома.

 

Чи Ви дружили
з кимось з групи?

Я намагалася з усіми дружити, але в житті
вийшло так, що найближчими стали мені оба Богдани.

 

Серед поетів,
що тоді у 60-х рр. контактувалися з Вами, була Емма Андієвська…

Очевидно. Її друкували в «Нових поезіях»,
але ми були знайомі ще з п’ятдесятих років, коли я була в Мюнхені на
пос-ґрадуаційних студіях. Тоді вона ще не була одружена з Іваном Кошелівцем.

 

А як Ви
оцінюєте творчість пані Емми? 

Я ціную творчість усіх колеґ. Еммина – дуже
багата на лексику, і в неї велетенський творчий розмах, також у малярстві.

 

Пані Віро, Ви
під враженням зустрічі у Нью-Йорку з українськими письменниками написали
«Магіаду» – дружній відгук для спільної пам’яти. Яке було джерело створення
цього твору?

Ніяк не пригадую! Я вже й забула про її
існування. Тоді я випробовувала всякі форми поезії, і ще до щастя треба мені
було октав…

 

Чому, на Вашу
думку, Женя Васильківська перестала писати?

Бо одружилась і перейшла на літературну
критику.

 

Що було
найважливіше у Ваших контактах з Нью-Йоркською групою?

Свіжий літературний вітер. Новизни, особливо
формального й лексичного порядку.

 

Але ці пошуки
нового  у нью-йоркців підлягали
критиці…

Очевидно. Вся критика була й буде, особливо
на новаторів. Я не тверджу, що все 
Нью-Йоркської групи – успішне й дефінітивне, але група мала відвагу
шукати.

 

У Нью-Йорку
Вас прийняли також до Об’єднання Українських Письменників «Слово»…

Там були всі, хто більш чи менш займався
літературою…

 

З-посеред
Об’єднання Українських Письменників «Слово» Ви пізнали тоді поетку Ліду
Палій…

Я пізнала її ще в дитинстві. Ми були
одноклясниці у львівській гімназії Рідної Школи, і до сьогодні залишились
вірними подругами. Останнім часом я написала вступне слово до її збірки поезій
«Дні смутку». Ліда – тонкий лірик, який ще жде справедливої критичної оцінки.

 

А отже Ваша
літературна приязнь з Лідою Палій має давні ще галицькі коріння…

Про це я згадала також у вступному слові до
її книжки. В мене, як бачите, приязнь – на все життя.

 

Ліда Палій
займалася також мистецтвом, виконувала екслібриси. Яка Ваша думка на цю тему?

Вона – гарний мистець, на професійному
рівні, особливо як графік.

 

У Вaших
спогадах багато місця займає інформація про контакти з редакцією
«Сучасности»…

То був, перед самостійністю України,
найважливіший культурний журнал на Заході.

 

Речником
Вашої творчости в Україні являєтся пан Ярослав Татомир. Це давні Ваші родинні
зв’язки…

Так, Ярослав – мій брат у других, ми  близько разом виростали. Після смерти його
сестри Дарії я перейняла її місце. Ярослав полагоджує всі мої видавничі справи
в Україні. Він також був уже в мене в Ріо-де-Жанейро.

 

А отець Юліян
Татомир, який був сенатором 2-го скликання у довоєнному польскому парламенті,
яка це для Вас рідня?

Це ближча рідня  Ярослава Татомира у Львові, мого тіточного
брата. З родини Татомирів я знала тільки його батька Теофіля, священика.
Татомири – давня княжа родина, ще з часів Володимира Великого.Так, він із нашої
гілки Татомирів, далекої настільки, що взаємно ми не гостилися. Тому про його
долю в деталях ми не були втаємничені. Під час польсько-української війни був
він, здається, комендантом Самбора. Також знаю, що «за німців» був парохом у
Лужку Горішнім (на трасі Самбір-Турка), неподалік Сприні, відомої як
місцевість, де в липні 1944 році, коли фронт уже підступав до західної
Галичини,  засновано уряд воюючої України
– Українську Головну Визвольну Раду (УГВР). При тім мав бути присутнім і о.
Юліян Татомир, з невідомих причин він, проте, не прибув. (Вісті про о. Юліяна
Татомира, хай і не багато, можна знайти у Вікіпедії (українській чи польській)
за гаслом – Юліян Татомир чи Julian Tatomyr. – Т. К.)

 

Паралельно,
коли Ви займалися театром у 60-х рр., почали їздити в Україну…

То нічого спільного не має з театром. Я
доповнювала тоді свої студії компаративістики в Університеті Колюмбія в
Нью-Йорку і довідалась про український рух дисидентів… Хотіла познайомитися з
ним і, особливо, відновити знайомство з рідною країною, яку залишила в
дитинстві.

 

Ви тоді
пізнали Михайлину Коцюбинську, яка, по роках щирої приязні, написала у Ваших
зібраних Поезiях з 2000 року чудовий літературознавчий вступ?

Ми познайомились ще в шістдесятих роках.
Вона належала до гуртка, що кружляв довкола Григорія Кочура та Івана
Світличного – моїх найближчих друзів. Нас цікавили й турбували ті самі творчі
справи, бо йшлося про шекспірівське «Бути чи не бути», що, на жаль, вічно
сучасне в українській історії…

Ви, очевидно,
окрім зустрічей  у Києві з пані
Михайлиною Коцюбинською, листувалися з нею?

Так, ми спілкувались особисто, а також
листовно. Обмінювались листами і книжками. Те все було обабічно  дуже корисне. Її цікавив Захід, про який тоді
не могла й мріяти, а мене – Україна, яку я залишила в дитинстві, особливо оті
дивовижні перемінення в шістдесятих роках…

 

А поета
Василя Стуса Ви пізнали почерез Михайлину Коцюбинську чи через Івана
Світличного?

Мабуть, не через них. У 67 році я була
гостею в давньої  актриси «Березоля»
Ірини Стешенко. Наскільки вона була родичка Лесі Українкки, Людмили
Ченяхівської, Михайла Старицького, уряд ставився до неї з деякою поблажливістю,
бо інакше всяка неповага могла б проникнути на Захід і пошкодити ідеальному
образові Радянської України. Вона діставала, здається, єдина тоді в Києві,
заграничну пресу. З тієї причини заходили до неї різні молоді люди «почитати»,
між ними також і Василь Стус. Там я познайомилась також з Аллою Горською й
іншими шістдесятниками. 

 

Ви
листувалися з Василем Стусом, колись ті листи друкували у «Сучасности»?

Так. Мої не збереглись, або їх ще не
віднайдено. На цю тему досить обширну кандидатську працю в Чернівецькому
університеті написала Ніна Васильченко-Каверіна. Оригінальні листи Василя до
мене зберігаються в моєму фонді Архіву-Музею Літератури й Мистецтва України, на
Володимиській 22 а, в Києві.

 

Літературне
середовище 60-х рр.: Василь Голобородько, Віктор Кордун, Микола Воробйов
літературознавці назвали Київською школою. Яка Ваша думка на ту тему?

Це, може, з огляду на перебування тих поетів
у тому часі в Києві, бо ж не всі вони кияни. Приблизно така назва як «Нью-Йоркська
група». Кожний з тих поетів має своє власне творче обличчя. Одне, що всім їм
питоме, то абсолютна відстань від усякої радянщини, нові й, як на той час,
відважні засоби поетичного вислову.

 

У Ваших
літературних контактах в Україні ще з дисидентського часу – 60-х рр., важливе
місце займає Іван Дзюба. Неофіційно говорять, що Ви були в Івана Дзюбу
закохані. Невже це правда?

Правда. Я й далі закохана. І в нього, і в
кардинала Джованнібаттіста, і в мого чорно-білого кота Льоренца Розкішного…
(хоч дехто волів би, щоб я була закохана в пана Табачника). Іванові Дзюбі
завдячую вступ до моїх «Спогадів», («Родовід», Київ 2003). Він же автор тієї
книги, яка поставила  під знак запитання
непохитність цілої комуністичної системи: «Інтернаціоналізм чи русифікація».
Зрештою важливими тоді для мене були також Іван і Надія  Світличні, Григорій  Кочур, Михайлина Коцюбинська, перекладач  Євген Попович… Дещо пізніше Василь Стус…

 

А як ставився
Іван Дзюба до Вашої поезії?

Спитайте його! Гадаю, що, з деякими
застереженнями, прихильно. Але поезія Ліни Костенко більше «по його лінії».

 

А поезія Ліни
Костенко чим була для Вас?

Інспірацією. В шістдесятих роках я наново
віднайшла Україну.

 

Bласне, Ви
повернулися до України як батьківщини серця, але також до священних місць Вашого
дитинства.

Я їздила по священних місцях свого
дитинства: відвідала Борислав і Ужгород, де ще жили мої дві бабусі… До Кут і
Тюдева мене не пустили. Було сказано, шо поломилося авто, яким я мала їхати, і
до мого відлету його не було направлено… Там ще жила пам’ять про мого батька,
якого люди дуже любили…

 

Це було Ваше
повернення до пам’яти, але також до реальної України. Як Ви бачили цю реальну
Україну – коли приїхали з далекої Бразилії тоді у 60-х роках?

Я бачила перелякану на смерть сліпу товпу і
горстку відважних, що їм протирала очі… Моїми першими реальними друзями в
Україні, тими, що водили мене по Києві й робили контакти, були Іван Драч і
Дмитро Павличко, яким дуже багато завдячую. Через Івана Драча я познайомилась з
Миколою Бажаном. Бажан і Юрій Смолич належали до «властей», але неофіційно вони
піклувалися мною і мені сприяли. Я відчувала, що приналежність до тієї одіозної
системи була їм вантажем, але вони не могли, як відчайдушна молодь, показувати
того назовні.

 

Крім
літературних контактів у Києві Ви спілкувалися у Львові з поетом Ігорем
Калинцем.

З Ігорем Калинцем у мене були літературні
контакти, як і з його дружиною, Ірою Стасів-Калинець, а також з Романом
Лубківським, Ростиславом Братунем, Григорієм Чубаєм і різними іншими галичанами:
Іваном Гнатюком, Дмитром Павличком, Романом Кудликом між іншими… Я їх
перекладала португальською й німецькою мовами. В 1966 році вийшов друком
«Girassol» (Соняшник), у 1973 «O Cântaro» (Дзбан), а в 1975 «Der Baum» (Дерево).

 

Хочу
пoвернутися ще до Ваших літературних контактів з поетом Ігорем Калинцем. Що
було в них найважливіше?

Що найважливіше в спілкуванні двох поетів?
Очевидно – поезія. Мене захопило незвичне перо тоді ще зовсім молодого поета,
який прийшов мене відвідати до готелю Жоржа на світанку, і ми бродили
Стрийським парком і розмовляли тоді, коли «власті» і їхні підслужники певно ще
хропіли. Я була в тих часах під постійним надзором КҐБ, як небезпечна Мата Гарі
з Заходу…

Дещо з Ігоревих поезій я переклала на
португальську мову, і вони появилися друком у різних антологіях, а потім
окремою збіркою «O Fogo Sagrado» (Святий вогонь) у 1997 році.

 

Як оцінюєте –
після плину часу та наступаючих після себе подій – Ваші контаки з
шістдесятниками.

Вони були обопільно цікаві й потрібні. Адже
то був чи не перший контакт Заходу з Україною. Від нього почалась приязнь та
культурна співпраця, особиста приязнь, допомога переслідуваним і всесвітня
інформація про Україну.

 

Пані Віро, Ви
протягом довгого часу спілкувалися також з українськими мистцями…

Так, очевидно. Ще в Дрездені,  в сорокових роках, з Яковом Гніздовським, в
п’ятдесятих у Мюнхені зі скульптором Григорієм Круком, потім у Нью-Йорку з
Любославом Гуцалюком, Ярославою Ґеруляк, Юрієм Соловієм, в Україні з Аллою
Горською, Галиною Севрук, Опанасом Заливахою… І ціле життя  з Зоєю Лісовською , а також і її донькою
Ладою Нижанківською… Поезія дуже близька до образотворчого мистецтва і
музики.

 

Ще в Дрездені
Ви  в сорокових роках спілкувалися з
українським мистцем Яковом Гніздовським?

Наше помешкання в Дрездені було своєрідним
українським посольством: хто з українців приїздив до Дрездена, бував у нас.
Гніздовський часто був нашим гостем.

A як Ви його
запам’ятали?

Невисокий, чорнявий, з гарними манерами… Ми
зустрічались також у його домі в Нью-Йорку, і він радо надіслав мені свої
ілюстрації до збірки українських поезій та образотворчого мистецтва «O Cântaro» (Companhia Brasileira de Artes Gráficas,1973).

 

Ви
спілкувалися в п’ятдесятих роках у Мюнхені зі скульптором Григорієм Круком?

Я бачила його тільки коротко, оглядала його
твори на виставці… Всі мюнхенські літератори й мистці мали спільні
зацікавлення й контакти. (Він видавався мені дещо вульгарним у поведінці до
жінок. Це – тільки для Вас особисто).

 

Ви
спілкувалися з Опанасом Заливахою…

Опанас був моїм кумом у таємнім хрищенні
Яреми Світличного, сина Надії. Хрестив отець Василь Романюк – пізніший патріярх
Володимир, який з тієї нагоди приїхав був з Космача…

 

Як Ви
розуміли мистецьку творчість Опанаса Заливахи?

Уважаю його творчість надхнену українікою, але
суцільно індивідуальною. В мене є його невеличка іконка Покрови. Більшу, олійну
картину, я залишила в родичів, бо не брала до Бразилії важливих культурних
цінностей.

 

З Зоєю
Лісовською, яка була найщирішим другом Вашого творчого життя, Ви планували
спільні мандрівки по Европі – чим ці далекі мандри були для Вас?

Ми не тільки по Европі разом подорожували,
але також по Америці й по Малій Азії… Кожна подорож є поширенням відомостей
про країну і її культуру та стимулом для творчої фантазії.

 

А яка спільна
подорож з Зоєю Лісовською Вам найбільше запам’яталася?

Мабуть, остання, по Ізраїлю й Йорданії…
Хоч також і по Туреччині й Греції… Зрештою, всі вони добре запам’ятались. Я
відповідаю за себе, не за Зою! До Зої мусите окремо писати!

 

А як
пам’ятаєте Аллу Горську?

Я її тільки раз бачила, в садибі пані Орисі
Стешенко. То була висока, гарна жінка, світлоока і світловолоса. Я привезла
була якісь книжки з мистецтва Заходу, і вона їх оглядала з зацікавленням.

 

Орися
Стешенко важлива постать у Ваших мандрах Україною у 60-х рр. Що помітного
хочете видобути зі спомину про неї?

Вона була своєрідна особа: любила Південь,
прикраси, а особливо своє театральне минуле в «Березолі». Я вважала її
українською туркенею. Ми довго листувались на теми літератури й літераторів
тодішніх років.

 

Розкажіть про
Ваші контакти чи радше мистецькі зв’язки з Юрієм Соловієм?

Соловій дуже дружив з цілою Нью-Йоркською
групою і з Ігорем Костецьким. Ми всі часто бували в нього в гостях, і він робив
нам обкладинки й ілюстрації до книжок. Його працями прикрашені дві з моїх
власних: «Триптих» (1982) і «Карнавал» (1986). У «Спогадах» я помістила наші
тодішні погляди у «Метеморфозі двох паралельних монологів», що було його ініціятивою.

 

Мистець Юрій
Соловій дружив з Нью-Йоркською групою, намалював її збірний портрет – серед
портретованих поетка Віра Вовк… Чи можете прокоментувати цю подію?

Віра Вовк 
серед Нью-Йоркської групи в німбі святости… Це тому, що він не знав
усіх моїх гріхів і пороків. 

 

Бо може Віра Вовк була справді безгрішна і займалася лишень поезією…Розкажіть
про Ваші контакти з Ярославою Ґеруляк?
 

З Ярославою  в мене також дружні стосунки. Вона ілюструвала мою книжку
перекладів з еспанської, Верхи Мачу Пічу
(„Alturas de Macchu Piсchu”)
Пабля Неруди (1970), споруджену в співпраці з Вольфрамом Бургардом. Я часто
бувала в її робітні і маю деякі іі праці в себе дома. Мені дуже рідна призма
Славчиного мистецького бачення.

На світлинах у Ваших Спогадах, видно як Ви гуторите з Ярославою Геруляк про
мистецтво…Про що саме могли ви тоді розмовляти?

Запряжіть самі Вашу
уяву! Але більш правдоподібно; ми говорили про її кераміку. 

Пані Віро, чи Ви  зустрілися колись з
Іреною Стецюрою, яка у Нью-Йорку

організовувала поетичні вечори для Нью-Йоркської
групи?

О так! Пригадую собі,
що була в неї тоді, як у Нью-Йорку гостювали Дмитро Павличко й Іван Драч. Вони
також були запрошені. Існують навіть якісь спільні світлини. 

 

 

Мисткиня Галина Севрук оформила Вашу книжку Поезія, видану у видавництві „Родовід” у
Києві,
розкажіть про це детальніше.

В мене з Галиною
приязнь ще з 60 років. Я завжди захоплювалася переважно її керамічними працями.
Ото ж, як антологія поезії пішла до друку в “Родоводі”, я домовилась
з Галиною, щоб вона зробила для кожної її частини окрему кераміку. Отже всі ті
праці були виконані спеціяльно для моєї книжки Поезія, з 2000 року.

Протягом цілої творчої дороги Ви так багато
написали, яке було кредо
Вашого літературного дискурсу?

Це можна в тих
книжках прочитати, які  я написала… Наскільки
від початку все, що я писала, було якоюсь майже фізичною потребою, мені важко
знайти оправдання на неї, ще й зрозуміти, що таке “літературне
кредо”. Важливим було  написати щось, що мені
самій подобалось. Воно мусіло щось сказати мелодією й образом, чого ще ніхто не
сказав. Думаю, що в цьому нічого особливого, що всі так відчувають, хто займається
поезією. А я почала писати вірші дуже рано…

  

Віра Вовк (Віра Остапівна Селянська) народилася у Бориславі у родині лікаря
й археолога. Росла на Гуцульщині в містечку Кути. Навчалася в гімназії у
Львові, потім у середній дівочій школі імені Клари Шуманн у Дрездені. В
еміграції з 1945 року. Студіювала германістику, музикологію і порівняльне
літературознавство у Німеччині. З 1949 року разом з матір’ю переїхала до
Ріо-де-Жанейро, де закінчила університет. Отримала науковий ступінь доктора
філософії. Професор німецької літератури в Державному Університеті Ріо-де-Жанейро.
Твори пише українською, німецькою, португальською мовами. Переклала на
португальську і німецьку мови і видала в окремих випусках двадцять шість українських
класиків і новаторів, а ще одинадцять антологій української літератури. Активно
пропагує українську культуру, мову, красне слово. Виступала з літературними
доповідями, лекціями й авторськими вечорами у Вашингтоні, Торонто, Лондоні,
Парижі, Римі, Мадриді, Буенос-Айресі, Києві, Львові. Відзначена літературними
преміями імені Івана Франка в Чикаго (1957, 1979, 1982) та Києві (1990);
премією „Благовіст” (2000). Є лауреатом Національної премії України імені
Т.Шевченка 2008 року за книги «Сьома печать», «Ромен-зілля» та переклади творів
української літератури португальською мовою. 2003 року нагороджена орденом
княгині Ольги III ступеня.