Віктор Грабовський: Воскреснути душею і – звучати!

 
Спілкування з колегою-письменником заняття завжди надто відповідальне. Протерозмовлятиз поетом, критиком, перекладачем,  романістом і публіцистом Віктором Грабовським напередодні його 75-річчя втричі відповідальніше не тому, що письменник перебував на перших ролях у таких виданнях, як «Народна газета», «Самостійна Україна», «Слово Просвіти», «Літературна Україна», ба саме тому, що в одному з інтерв’ю, опублікованому в «Демократичній Україні» незадовго до Майданної Революції, він заявив: «Лише громадянська гідність відродить наше суспільство!» А хіба не так і сталося? Більше того, в його романі «Ніхто не живе для себе», написаному на переломі століть, (а мені випало читати цей твір ще до друку, один із героїв у майбутніх українських президентах побачив саме молодого шоколадного магната Петра Порошенка! До речі, поряд із відомими загалу В’ячеславом Брюховецьким та Леонідом Боднарчуком…
Ерудит, щира й добра душа, Віктор Грабовський вражає своєю відкритістю, безпосередністю, небайдужістю, великою любов’ю до людей, а передусім – до рідної землі. Оця гуманно-соціальна загостреність письменника і спрямувала нашу бесіду у відповідне річище.
 
Вікторе Никаноровичу, зізнайтесь, які впливи на Ваше життя і творчість вважаєте найсуттєвішими?
Якщо Ваша ласка, почнемо з того, що рік 1956-й став не тільки доленосним у житті нашого народу, а й змусив одного з кращих диткорів республіканської піонерської газети «Зірка» (так вчинила редакція, опублікувавши мій портрет поряд із парсунами майбутніх українських письменників – це дивовижно симпатичні Василь Латанський і Микола Хижняк) уважніше, себто відповідальніше, поставитися до своїх дитячих «першотворів». Аж до публікації в «Літературній газеті» 1962 року!
Але якщо перейти на серйозніший лад, то саме зустріч із його святістю кардиналом Каролем Войтилою – через юнацьке десятиліття! – й визначила чіткіше наступні «віхи творчості», якщо можна так висловитися. Тим паче що, до прикладу, гостини у Михайла Шолохова (ще через кільканадцять літ) належать уже до цілком іншого, таки ж давненько сформованого періоду творчості… Докладніше про це розповідає моя книга спогадів «Привороття…», що вийшла позаторік у видавництві «Гражда».
Хто ж є для Вас авторитетом нині? Можливо, хтось із класиків?
Богдан Ігор Антонич, Володимир Маяковський попри всі його ПП (політичні промахи), як і подолянин Володимир Свідзинський, були й залишаються для мене найприкметнішими поетами ХХ століття. Проте «рівнятися на них» у жодному разі не означає уподібнюватися… Рівнятися на когось у літературі – це бути настільки ж відданим щирості та якості естетичного слововиразу суто людських почувань. Адже йдеться саме про належний рівень мистецького мовлення! Слава Богу, в Україні чимало справжніх поетів… Є на кого рівнятися. Щоправда, тільки Дмитро Павличко зумів навчити Грабовського писати сонети…
З поміж літератури зарубіжної, окрім неймовірно близького душевно Федеріко Гарсія Лорки, чомусь ніхто з видатних поетів не привабив особливо ні юнацької, ані зрілої моєї уваги… Зате цікавих прозаїків, зокрема латиноамериканських, там достатньо! Всіх і не перелічу. Та й чи потрібно?! До того ж, вони не тільки надто неоднорідні, але й досить, гадаю, добре відомі нашому загалу з майстерних українськомовних перекладів.
А які свої книжки вважаєте етапними (з огляду на те, що Ви пройшли шлях від інтимної лірики до творів громадянського звучання)?
Книжка лірики «Вербна неділя» (1965 р.), що була прообразом «Конарів» (1983 р), хоча й не прийшла до читача своєчасно, проте не могла не стати етапною… Взагалі вважаю, що коли перша книжка – тільки проба пера, то нічого путнього від автора не дочекаємось. Адже література – саме той кін, на котрий виходимо – кожен зі своєю, притаманною лиш йому роллю…
Тому вважаю дуже нещасним кожного «писучого» діяча, котрий очікує на прихильного до себе суфлера… Хіба задля несусвітньої обивательської мішури чи для невідомо якої показухи дається нам життя?! Особливо творче?! Тож його потрібно прожити на одному подиху! Навіть якщо несприятливі обставини досить міцно триматимуть за горло…
Таким чином, завдяки тривалій безкнижковій паузі  етапними в поезії стали ще дві – «Острів милосердя», що була висунута на здобуття Шевченківської премії, та «Любов сама врівноважує долю»…
До речі, вважаю, що справжня інтимна лірика неможлива без належного, хоча й цілком відмінної тональності, громадянського звучання… І хіба найвищі взірці світової поезії не потверджують цієї тези?
Скажіть, як би Ви самі визначили лірико-філософський напрям основних своїх творів?
Дозвольте відповісти рядком із вірша: «Я тим завдячую судьбі, що був Красі за оборонця…». Або ще й такими словами з моєї ранньої поезії: «Воскреснути душею і – звучати!» Стою на цьому естетичному постулаті й у прозі – намагаюся відтворити багатогранну красу людських стосунків, що відбуває реальні життєві випробування, не піддаючись ані жодним, найприкрішим обставинам… Оце й уся філософія. Іншої просто не поділяю…
Побутує думка, що справжній літератор повинен бути незадоволений своїми книгами. Тобто, він має постійно брати нову висоту, щоразу починаючи з нуля. Чи погоджуєтеся Ви з цим? Чи задоволені Ви своїми книгами?
Звичайно, погоджуюсь. Але коли вартісний роман можна вивершити за кільканадцять місяців – усе залежить од задуму й динаміки розвитку сюжету, то спогади потребують років… Оскільки справа не тільки в точності оцінок тих чи тих подій, доленосних явищ, але й у твоєму ставленні до них! А за тим особистим ставленням – об’єктивні події, завжди конкретні люди… І тим уважніший маєш бути, якщо тих, про кого згадуєш, уже нема…
Перший мій роман-симфонія «Ніхто не живе для себе» писався довго й тяжко… А світ побачив, як автор десь уже поскаржився, аж через десять років після того, як народився! Проте я задоволений ним. І залюбки перечитую цей твір… Адже там лишень одних авторських візій-гіпотез на цілий гурт науковців! Починаючи від авторства «Слова…» й давністю нашої мови та закінчуючи «темними місцями» у літописах.
Але ж хотілося, відкриюся нарешті, аби критика назвала цей роман героїчною симфонією! Як відчув його відомий письменник Роман Дідула. Однак… усе ж таки залишилося відчуття справно виконаної роботи. І це не може не втішати.
Героїня роману «Ти – моє дзеркало» відходить у кращий світ зі словами: «Та живи гідно!» Сказані юній українці, кинутій злочинцями під товарний поїзд, але врятованій саме завдяки самопожертві журналістки Олесі Ребрик…
І так уже мало статися, що завершувався роман у дні голодування студентів, які внаслідок відомих подій у Верховній Зраді вийшли до Українського дому захищати державну мову… Тож і потрапив у поле зору допитливої юні, саме в надійні студентські руки (видала його «Могилянка») 2013 року, ставши, за твердженням деяких прихильників романіста Віктора Грабовського, сценарієм Революції Гідності. Так це чи ні – судити читачам, а також українській історії. Але в жодному разі не мені. Проте й підстави бути незадоволеним ніби нема…
Існує думка, що письменник повинен орієнтуватися на читача, бо саме для ньо­го він пише. Зрештою, лише таким чином і можна сьогодні заробити на письменництві… Як Ви ставитеся до такої комерціалізації літератури?
Звичайно, кожен літератор над усе бажає мати вдячного співрозмовника! Правда й те, що саме для нього пишу, саме до нього звертаюся… Але якщо його, такого вимріяного, нема?! Що ж, відтак мені залишається бодай надія на дітей небіжчика… Адже мусить народитися в Україні народ, над усе спраглий краси людської душі?! Обов’язково мусить! Отож і пишу не задля заробітку, а саме для цього – нашого – народу.
Але ж у сучасній літературі й загалом мистецтві спостерігається пожирання масовою культурою високого мистецтва!.. Це ми бачимо на прикладі західних літератур, у яких домінують розважальні жанри. Схоже, це чекає і нас… Як протистояти експансії масової культури?
Віктор Грабовський може лиш те, що він може… А може письменник, на жаль, надто мало. Проте гроно письменників, навіть «шопта», як запевняв незабутній Василь Стус, переконаних у цивілізаційних вартостях національної культури, може набагато більше… Навіть без меценатської підтримки – саме завдяки злагодженій чіткості мислення. Адже Всесвіт реагує на кожну мисль!
Зрештою, якщо теперішня Українська держава не подбає про власну безпеку, істинні національні інтереси, доведеться подбати про своє майбутнє нашому народу. Саме у його можливості вірю беззаперечно. Адже народ український неодноразово доводив це не тільки минулого століття, але й сьогодні… Тим паче, що юнь, яка дорослішає на очах, уже відчула свою духовну перевагу перед ворогами. Особливо – народжена 1995 року. Тому твердо переконаний: денаціоналізація молодій Україні не загрожує. Вона вже знає, що економіка процвітає лише в культурних країнах.
Чи вбачає письменник Віктор Грабовський у своїй творчості місію духовного порятунку цивілізації?
Але ж недарма сказано давним-давно: порятуй себе самого і вже цим урятуєш людство. Якщо письменник (музикант, скульптор, художник тощо) не має перед собою справді високої мети, ідеалу, то заради чого він працює?! Або заради грошей, або задля власного марнославства…
Тому, гадаю, про те, про що Ви запитуєте, добродію, мають говорити мої твори, а не я. Письменник може щось пояснювати, коментувати – не більше… Тим паче що найпримітивніших різновидів, як і сталкерів усілякої псевдотворчості, на жаль, у нас вистачає. Не відбиватимемо чужого хліба…
Проте вкрай необхідне докорінне переосмислення ролі в нашому та світовому бутті української України. Дбаючи про національні інтереси, маємо передусім усвідомити, що Росія постійно паразитувала не тільки на здобутках української культури, а й на зросійщенні наших національних талантів.
Хіба перевага українських прізвищ на її державних посадах – не життєва реальність? Українська держава мусить, нарешті, усвідомити й те, що мільйони заробітчан, які успішно спонсорують економіку всього світу, були б аж ніяк не зайвими вдома! До речі, а чи рахував хто, скільки території, корисних копалин і живих українських душ одібрала та відбирає досі у нас Росія?!.
Або візьмемо хоча б і той незаперечний факт, що не лише геологічно, а й рослинним світом, зокрема реліктовим Холодним Яром, Крим та Черкащина становлять одну земну цілість, знану древніми еллінами під географічною назвою Гіллея. Науковцям відомо про це давно… Тож мусимо просто збагнути: терени від Дунаю до Дону справіку були заселені саме нашим родом. Як можна його цуратися?! Зрештою, поруч із греками, караїмами і татарами українці ще у ХVII столітті вважалися переважною більшістю кримського населення! Досить переглянути його тодішній ханський перепис…
Але тільки через те, що чверть століття тому занадто вже малодержавними «малоросійськими» політиками півострів було віддано на поталу імперському шовінізму, безсоромно позбавивши тим самим кримських українців надбань української культури, апологети «рускаязичнава бальшінства», розрісшись на кістках предків українців і татар, нині вважають: «Україна ваабщє здєсь ні прі чом!» Отож бо й воно…
Наші державці тільки на словах, аби не стати посміховищем у політичному світі, твердять про повернення Україні Криму… Бо ніщо не повертається просто так, тим паче якщо держава глуха до своїх національних інтересів. Не тільки стосовно культури, але й щодо економіки… Адже хіба наша держава – хоча б умовно! – дбала колись про культурні потреби українців Донецького регіону?! А про потреби десятків мільйонів українців у всьому світі?!! Хіба наші технократи усвідомлюють цей фантастичний потенціал?!!
З іншого боку, без переосмислення занедбаних моральних основ ми таки не виживемо… Армагеддон уже завершується, але ми й досі очікуємо його! На наших очах підсумовується і, врешті-решт, висловлюється – для того, хто прагне бачити й чути,– вся передісторія та вся історія людства, від часу його походження й до наших днів… Проте, гадаючи, що перебуваємо «на повороті історії», ми очікуємо тільки дива… Але ж і його, своє диво, мусимо творити власними руками й серцями! Не сподіваючись на милість ворога.
До речі, ще митрополит Іларіон, видатний громадський і релігійний діяч Іван Огієнко, перекладаючи Святе Письмо, звернув увагу на те, що російськомовний текст абсолютно відмінний від оригіналу! Дозвольте зацитувати хоча б ось такі рядки з Книги Естер (Есфір) 1:22: «Щоб кожен чоловік був паном у своєму домі й говорив мовою свого народу». Це надзвичайно важливе для поневолених народів Росії місце св. Синод подає у такій сатанинській редакції: «Да будет страх им в жилищах их…».
Мабуть, саме в отаких вельми конкретних випадках і слід народові нашому робити кардинальні висновки… Проте хіба щось подібне можливе без активної допомоги Послушників Слова?! Хоча українська література ніби й не пасе задніх у переосмисленні основи основ…
Як гадаєте, Вікторе Никаноровичу, сучасним простим українцям потрібні сучасні українські письменники? Наскільки ці дві категорії населення перетинаються?
На жаль, мабуть, потрібні не всі… Та й «польові» стежки до читача у кожного письменника свої. Такий час! Адже, як щодня переконуємося, держава зовсім, аніскілечки не зацікавлена в тому, щоб українськомовний читач мав щось до вибору…
Якщо у будь-якій європейській столиці книгарень більше, ніж у всій Україні, то про які такі «європейські пріоритети» може йтися?! Проблема затаїлася в тому, що «рідний» український чиновник жодного поняття не має не тільки про скарби національної культури та свою роль у їхньому збереженні-примноженні, а й про належний рівень культури взагалі.
До того ж, як лаяли все життя (ще й тридцять років тому!) кінорежисерів, письменників та митців народної творчості за «шароварщину», так само лають і тепер! Навіть не змінюючи інтонації!!! Етнографізм і національна культура в уяві державців – одне й те саме. Тож без такого навчального предмета, як «Українознавство» нашій школі не обійтися.
Адже чому не помінялися ні критерії, ані смаки наших високопосадовців?! Та саме тому, що і смаки, й критерії не мають національного ґрунту. Тож так і сталося, що Революція Гідності не зачепила ні їхніх душ, ані мізків… Оце ж і є достеменна деградація національної культури на державному рівні.
А як Ви ставитеся до поняття «доля»?
З повагою. Доля не обмане й не обмине письменника, якщо він її не зрадить. Оцього нам і потрібно вчитися найбільше – відповідальної вірності обраному шляху. Можна творити різними мовами й на різних континентах, але нікому не дозволено зраджувати Господові своєму, совісті та заповітам народних Героїв. Особливо – Героям Небесної сотні. Отже – як не скореній обставинами Україні, так і Культурі взагалі.
Таким чином, як бачите, усе ґрунтується на тій самій авторській, суто мистецькій відповідальності. Тож не занечищуймо своїх душ, не покидаймо наше слово напризволяще…
 

Спілкувався і фотографував Володимир КОСКІН