Василь РЯБИЙ: «І дивно, що в моїй вітчизні росте з-під каменя трава»

 

Біжить день за днем швидше, ніж вода у Пруті. І ось Василь Рябий  вже відзначає свій життєвий полудень, а з ним і  тридцятилітні літературні й журналістські  жнива. Немало прожито, та ще більше зроблено: насіяв і нажав три копи талановитих книжок,  заснував літературне товариство, працює над кількома цікавими видавничими  і пресовими  проектами, редагує книжки, курує молодіжну  літстудію імені Тараса Мельничука, веде в газеті «Коломийський вісник» літературну рубрику, очолює міську організацію НСЖУ. Про це наша з Василем розмова.

 

Василю, тебе  більше знають як поета,  автора тридцяти збірок віршів.   Отже, твій  секрет працездатності?

Мав з кого приклад брати. Моїх незабутніх родичів захоплювала конкретна робота: дідо файно косив траву і колов дрова, а мама у молодості не лиш файно вишивала, а й перечитала гору книжок. Творчість для мене – як рибі вода. Я не втомлююся від цього процесу, бо це – моє життя. Гортаю блокноти, переглядаю папки, свою колекцію цікавого каміння, знайденого на Пруті, роблю вирізки з газет, редагую тексти, іноді малюю. А це, як у дитинстві, потягнуло до глини: якось відщипнув шматок глини від Воскресінецької гори, що за Прутом,  і виліпив кілька речей. Одну подарував письменникові з Тернополя Петрові Сороці. Багато читаю. Останнім часом перечитав Пауло Коельо, який заінтригував мене  ще й тим, що  розбагатів на власних книжках. До речі, він помітив, що: «Життя іноді буває дуже скупим: минають дні, тижні, місяці, а людина не відчуває нічого нового. Та коли раптом розчиняються двері – у відкритий простір шугає справжня лавина. У цю хвилину ти не маєш нічого, а в наступну маєш більше, аніж можеш прийняти».

 

Твій  професіоналізм, неабиякий талант версифікатора підтверджує  унікальна в українській літературі книжка тридцяти вінків сонетів «Жалоколаж», яка була номінована 2008 року на Шевченківську премію. Сприймаєш це як  визнання?

Ставлюся до літературних премій як до оцінки за працю. Однак всіх не можуть нагородити, бо не вистачає отих спокусливих нагород. Помітив, що тепер автори, відчуваючи нестатки, переважно беруть участь у конкурсах, щоб отримати матеріальну частину винагороди, а не втішатися званням. Та бувають і винятки. І я задумуюся над тим, чому в нашій державі повноцінно не дбають про соціальний захист творчих особистостей? Чому письменникам навіть сьогодні, в епоху незалежності, доводиться  виживати за межею бідності? Це приниження  я також відчув, працюючи в одній творчій організації, де останні кілька місяців  мені нічого не платили і розрахували не за згодою сторін, як вказував у заяві, а за власним бажанням. Отож мусив три місяці, ставши на облік у центрі зайнятості, чекати  матеріальну допомогу. А через те, що була мала платня, я заслужив тієї допомоги лише триста гривень, хоч прожитковий мінімум набагато більший. Цікаво, що в статусі професій нема таких, як письменник, зокрема, поет, мовби їх ніколи не існувало. Жах!

 

Ти також – автор декількох повістей, циклів новелеток, мініатюр. Чому надаєш перевагу – прозі чи поезії?

Творячи власний міф, хоч-не-хоч, а сповідуєш поетичну філософію «світоряботіння», що нашіптує метафору. Моє слово коливається від поезії до прози, іноді вбирає ознаки двох жанрів, стає поезопрозою. Можливо, ця сублімація є результатом  моєї журналістської праці, яка почасти вимагає конкретного, без особливих художніх засобів, як кажуть, на здоровий хлопський розум,  тексту, який би легше дійшов до свідомості читачів. У поезії я майже такий, як у художній прозі. Намагаюся залишатися природним і в газетних публікаціях, зокрема, в мініатюрах з натури «Круговерть зустрічей». За них відзначений обласною журналістською премією імені Богдана Бойка, якого я поважав як майстра слова та людину. Богдан завжди наголошував, що поета в мені більше, ніж прозаїка. Та це не біда, бо, наприклад, Михайло Стельмах, Євген Гуцало, інші володарі потужного пера були не тільки чудовими прозаїками, а й оригінальними поетами. Як на мене, справжній письменник повинен вміти все, але в чомусь проявитися найсильніше, принісши в літературу своє оригінальне, неповторне світобачення.

 

Тебе прийнято до спілок журналістів і письменників. Вони сприяють соціальному захистові та творчості?

Колись письменнику, який творчо працює, йшов трудовий стаж, сприяли в наданні житла, платили гонорари за видані твори, публікації у часописах, виступи у трудових колективах, на що він міг жити. Мені пощастило отримати від держави гонорар 1990 року за першу поетичну збірку «Грань», яка побачила світ нечувано великим, як на сьогодні, восьмитисячним тиражем. Щоправда дочікувала вона черги у столичному видавництві «Молодь» майже десять літ, пережила кількох редакторів, поки нарешті потрапила до тебе, тодішнього редактора. Спасибі тобі, Михайле, що зберіг первинними мої вірші, не втручався  у текст. Це для мене дуже важливо.

А які в новому часі переваги спілчанина? Мене прийняли до Спілки журналістів на початку вісімдесятих років, коли працював у редакції газети «Червоний прапор», а до Спілки письменників – 1992 року. Працював я тоді відповідальним секретарем редакції газети «Агро», а потім редактором видавництва «Світ». Тут був чудесний творчий мікроклімат, який підтримували незабутній прозаїк і поет Павло Федюк, нині знані письменники лауреат Стефаниківської премії Василь Лесів, видавець, лауреат народної Шевченківської премії Михайло Андрусяк, заслужений журналіст, головний редактор обласного телебачення «Галичина» та журналу «Перевал» Ольга Бабій. А рекомендували мене до Спілки відомі поети Василь Герасим’юк, Микола Воробйов і світлої пам’яті Ігор Римарук. Володимир Лучук, який знав мою  творчість ще з тих часів, коли я навчався на факультеті журналістики Львівського держуніверситету імені Івана Франка, підтримав у своїй закритій рецензії рукопис моєї першої збірки «Зерна дощу», що була в планах львівського видавництва «Каменяр», але так і не вийшла, бо автор вибув за межі впливу зонального видавництва, переїхавши на Івано-Франків­щину.

Отож творчі спілки не сприяли у виданні жодної з моїх книжок. Цей мій «передовий досвід» поширював, працюючи в апараті Спілки письменників, краянин поет Михайло Григорів. А в чому виграв спілчанин  нової доби? Хіба що в тому, що з’явилося багато заможних співвітчизників, в яких може випрошувати спонсорські кошти на видання своїх книжок…

Так, сьогодні інші ритми й вимоги… Перемагають не колективність, а клановість, хижий індивідуалізм. Тепер ти маєш допомагати Спілці, борючись за її престиж, а не вона тобі. А дехто вважає, що взагалі нема потреби у творчих спілках, що це залишки комуністичної ідеології, що  автор сам мусить захищати себе.

 

Твої твори часто публікують журнали. Чи важко потрапити на їхні сторінки?

До речі, не всі журнали прихильні до літераторів з провінції. Мають своїх авторів «Дніпро», «Вітчизна», «Кур’єр Кривбасу». На свої сторінки мене запросив журнал «Київ», коли там працював головним редактором Петро Перебийніс.  Публікували мої поезії  столичні журнали «Світо-вид», коли його очолював Віктор Кордун,  «Сучасність» за редакторування незабутнього Ігоря Римарука, регіональні – «Пектораль» (Чортків), «Буковинський журнал». Друкує мої вірші час від часу прикарпатський журнал «Перевал» з легкої руки  Богдана Бойка. Дуже здивував журнал «Бористен», куди я надіслав поетичну добірку. Отримав відповідь від головного редактора, що треба платити гроші за площу. Була й сума названа. Рідним для мене став львівський журнал «Дзвін» (колишній «Жовтень», в якому я дебютував 1980 року). Його головний редактор Роман Кудлик наче компенсує відсутність в Україні суто поетичного журналу, публікує чи не найбільше поезії. Добірки віршів надрукували також журнали «Зелені Карпати» (Ужгород), «Море» (Одеса), «Бахмутський шлях» (Луганськ), «Слобожанщина» (Суми), кілька новелеток, в яких чомусь виправили природню мову, – «Березіль» (Харків).

 

Яким чином розповсюджуєш свої книжки?

Моя перша книжка «Грань» пішла в торговельну мережу України без будь-яких проблем. Аж не віриться, що таке можливо, і що можна літературною працею заробити гроші. Наступні збірки, видрукувані за спонсорські кошти, вже не принесли ні гонорару, ні виручки, вони подаровані читачам, бібліотекам. Хтось слушно підказав: щоб тебе знали, треба за свій кошт, бо Спілка не має фінансів, надіслати свої книжки всім обласним науковим бібліотекам України. Відгукнулись, подякували за дарунки працівники наукових бібліотек Львова, Донецька, Луганська, Одеси, Дніпропетровська, Запоріжжя та інших міст. А директор Тернопільської бібліотеки ще й відзначив автора подячним листом. І чомусь, як завжди, промовчали про дарунок автора обласні наукові книгозбірні Вінниці, Хмельницького, Миколаєва, Чернігова і Сімферополя.

 

Твій погляд на доцільність літературної праці?

Гірко усвідомлювати, що сьогодні літературна праця втратила престиж.

Ось мама літературно обдарованої дитини, переживаючи за вибір професії дочки, звернулася з проханням, щоб переконав ту вступати на престижні економічний чи правознавчий факультети, мовляв,  віршики й так можна пописувати… Така вона – проза життя. А писати таки є про що. Про цинізм, перевагу матеріального над духовним. Про те, що хамство, невігластво, омана – на кожнім кроці. Недаремно ж академік Іван Дзюба пише у статті «Духовні спустошення і трансформації в українському суспільстві XX ст.»: «Ми говоримо про духовний геноцид більшовицьких часів, але недобачаємо той, що може статися на наших очах: інакшого характеру, але з можливими не менш драматичними наслідками. З побуту народу вимивається книга. В масштабах усієї країни експропрійовано книгарні, руйнуються або занепадають бібліотеки. Сільська молодь фактично позбавлена рівних умов (а може, і взагалі умов) для продовження освіти. Деградує побут мільйонів людей, а відповідно і їхня соціальна та приватна поведінка».

Та попри все Природа творить фанатів. Хтось вперто не здається перед труднощами і випускає журнал, хтось наперекір падінню престижу літературної праці пише книжку, а хтось залишається справжнім шанувальником красного слова… Про це  я написав у вінку сонетів «Каменетрава»:

 

«Аж розгубилися слова.

 Бо камінь безсердечно тисне.

І дивно, що в моїй Вітчизні

росте з-під каменя трава».

 

Чекаєш змін як громадянин, творча особистість?

Оскільки всі роки нової доби живу за межею бідності, у мене змінилися думки про речі мінливої дійсності. Інакше сприймаю кредо «борітеся – поборете». Критично осягаю текст гімну, бо через те, що такий програмується архаїчний зміст, і життя наше духовно не оновлюється. Потрібен новий текст, що кличе до Краси життя, до Гармонії людини і природи. Не меншає фальшу, цинізму, омани, брехні, гріхів. Лицеміри ходять до церкви, моляться, щось просять у Бога і далі залишаються лицемірами. А чи хоч один володар капіталів узяв приклад з Ісуса Христа і віддав свої збереження тим громадянам, які постраждали від водяної стихії 23–27 липня 2008 року?..

 

Гріхи гріховні гріх грішить.

Така його робота.

Мораль упала і лежить

 у царствії болота.

І хто на ніженьки зведе

 її, брудну, щоб вмити?

І де та совість, де  – ніде.

Мораль не захистити.

Весь люд сліпий кудись спішить,

чомусь не бачить драми.

 А час новий старому мстить

 за все, що було з нами.

 Продав, збрехав, украв, убив.

 Пітьмі сваволі здався.

Якщо колись мораллю жив –

тепер без неї кайся.

 І мов ніхто не зазнавав

ніякої поразки.

Нема моралі, є брудні

і аморальні маски.

 

От – знову вірш.

Нехай би щось нарешті й змінилося у нашому бутті, духовне стало вище матеріальних спокус, народилося нове бачення літературної творчості, з’явилося нове чуття оцінки. Пригадується розмова у вечірній Коломиї з видатним майстром слова Миколою Вінграновським, від якого я почув, що справжні поети мешкають не тільки в Києві. І що залишається у такому випадку номінованому авторові, як не перевтілитись у невтомну бджолу? Після книжки вінків сонетів «Жалоколаж», як радив один постмодерніст, вже не варто щось писати, щоб не змаліти. Але автор чомусь не прислухався до цієї поради і створив книжку «Віно коконів», у яку входить десять збірок поезій з власними графічними композиціями, є тут розмаїття форм, жанрів, тем та умовного безтем’я. Ця книжка продовжує попередню «Варта трав», що вийшла 2004 року, складається з восьми збірок. А давній шанувальник моєї творчості Федір Хільчук каже, що найкраща книжка ще попереду.

 

Які маєш творчі задуми, про що мрієш?

Задумів творчих вистачає. Спонсори би знайшлися. Не знаю, чи ще можна мріяти про літературно-мистецький журнал в Коломиї. Це є конкретною ділянкою завдання, яке називаємо гучною фразою – духовне відродження, з чим пов’язував розвиток культури нації Іван Франко, говорячи про видавничу справу, часописи та книжки. А ми, на жаль, у нашій славній Коломиї з її культурними традиціями (до 1939 року тут виходило чимало часописів) не маємо свого журналу. 1991 року виходила газета «Агро»,  одне число невеличкого журналу «Чорногора».  1994-го та 1996-го потребу журналу частково погасили чотири номери літературного часопису «Плин», 2000 року це зробив збірник «Коломийська хвиля», 2005-2006-го – три числа альманаху «Діл» малим накладом. До речі, я звертався до Коломийської влади щодо підтримки уже відомого в Україні журнал  «Німчич», але коштів не виявилось. Залишається дякувати добрим сусідам з Вижниці, які  гонорово публікують в журналі твори коломиян.

 

Встигаєш здійснювати власні творчі плани?

А часу таки не вистачає. До речі, я відзначаю свої ювілеї конкретними трудовими результатами. Це для мене найкращий бенкет. Ось вийшла невеличким накладом моя книжка інтимної лірики «Жар і міраж» завдяки народному депутату України Степанові Курпілю, з яким навчалися на факультеті журналістики. А для дітей, гадаю, буде цікавою збірочка ліричних віршів, скоромовок і пересмішок «Чубата вощина», з’яві на світ якої посприяв один відомий коломиянин.

А взагалі, хочеться так жити, щоб не покидало натхнення, було якнайменше розчарувань. Тому намагаюся уникати пустопорожніх розмов, не гнатися за блискітками обіцянок, не потрапляти на зібрання нечестивих, а сумлінно робити свою творчу справу.