У пошуках своїх витоків

 

Це інтерв’ю, безперечно, спровоковане поважним ювілеєм Дмитра Шупти, але маю зізнатись, що триває воно уже не один десяток літ і триватиме й після того, як закон форми змусить поставити крапку.

 

Зазвичай шлях до митця прокладають його твори, але буває і так, що знайомство з людиною відкриває її творчу іпостась. Саме так сталось у мене з поетом Дмитром Шуптою, який був відрекомендований мені як лікар. Розпитувати має лікар, але саме таке бажання з’явилось у мене, бо зустрівся, швидше, з відуном: його фаховий світ увібрав у себе і світ трав, дерев, енергій землі і сонця, небесних потоків і життєдайність води. Дипломований професіонал, прекрасний діагност і питомий язичник – таких лікарів я не зустрічав ні до нашого знайомства, ні після нього.  Тому перше моє питання, Дмитре Романовичу, чи попри круті віражі долі вам все-таки вдалось зреалізувати себе як лікаря?

Важко відповісти однозначно. Але є люди, яким я допоміг, є люди, яких врятував. Для мене це важливо. Якщо говорити про зримі віхи, то вони такі:      з 1958 по 1960 роки  навчався в Сімферопольському медичному училищі. З 1960 по 1962 рік працював зубним лікарем у лікарнях Криму.                                                   З 1962 по 1969 роки, працюючи фельдшером швидкої допомоги, водночас навчався в Кримському медінституті, який закінчив з відзнакою, після чого працював хірургом, комбустіологом, ортопедом-травматологом, головним експертом-хірургом Київської області та викладачем хірургії.

Сьогодні хочу згадати  і те, що, навчаючись в медінституті, під керівництвом професора Скобелєва я виконував наукову роботу, пов’язану з перебігом тяжких стадій опікової хвороби та лікування тяжко уражених термотравмою. Тоді ж сконструював діючу модель ліжка-ванни, де передбачалося лікувати уражених хворих атравматичним методом, відкритим способом,  запропонувавши загальні та місцеві ванни для лікування потерпілих з обпеченими кінцівками й тулубом.

В Києві співпрацював з відомим хірургом, професором Кальченком, який готував до друку хірургічний атлас операцій на зобовій залозі. Матеріали знаного вченого-хірурга з моїми графічними  малюнками друкувалися в журналі «Хірургія» протягом кількох років.

 

Ви завжди фізичне здоров’я пов’язуєте зі  здоров’ям духовним. Сьогодні це тренд модний, а що ви вкладаєте у його розуміння?

Суголосно вашому запитанню – передовсім це мовне питання. Так, ми всі вільні говорити, як хочемо, але у своїй ще одній праці «Рідне слово й здоров’я нації» я обґрунтовую геокосмічне виникнення мови наддніпрянців з прадавніх часів, яка, як і здоров’я її носія, захищені специфічним біополем, послаблення чи спотворення якого автоматично спричиняє дезорганізаційний хаос, що супроводжується всілякими непорозуміннями чи й соціальними конфліктами, неврожаями, економічним занепадом, стихійним лихом, навіть глобальними катаклізмами. У згаданому біополі чітко підтримується життєзабезпечуючий порядок атомів, молекул та всіх живих організмів завдяки зв’зку, узгодженості (когерентності) всіх існуючих вібраційно-хвильових процесів, інакше порушується електромагнітний каркас як людського організму, так і всього живого.

 

Що ж, думаю, зараз саме час запитати вас, Дмитре Романовичу, що стало основою формування ваших переконань, де їхні витоки?

Я народився 20 січня 1938 року в селі Курінька Чорнуського району Полтавської області в багатодітній родині козаків. Українець. Колись українців називали нацією козаків. Можливо, хтось думає, що ця назва відійшла з історичним часом, але схоплена словом сутність стає часу непідвладною. Підступно знищили Січ, більшу частину козаків покріпачили – в якийсь момент здалося, що тих українців не стало загалом, але дух нації не є підвладним амбіціям і забаганкам, чи то стратегічним планам людини, навіть якщо вона доскочила імперських висот. Козацтво в широкому сенсі –  як спосіб самовідчуття у цьому світі, як філософія і світогляд одиниці і спільноти – живе і живить націю, наснажує її енергією саморозвитку. Мій дід був земським лікарем, а по-вуличному нас звали Щепіями. Якщо людина пам’ятає свій істинний родовід, у неї не може не бути основи для переконань.

Мій рід – козацький спрадавна, козацькі і прізвища моїх предків: Шупти, Жугани, Гудзі. Тепер я виразно бачу, як козацький дух роду формував мій життєвий шлях – не дав зросійщитись у Криму, де вчився в медінституті, і потім, коли працював лікарем. Тому зараз активно працюю на відродження козацтва, є заступником Польового Гетьмана Українського Козацтва і головою Ради старійшин Чорноморського Козацького Війська УК.

За свою громадсько-політичну діяльність, внесок  у справу розвитку відродження та єдності Українського Козацтва, ствердження національної ідеї, розбудови державності нагороджений орденом Українського Козацтва 4– го ступеня „Віра”, маю Відзнаку київського голови та голови Одеської обласної державної адміністрації. Ці відзнаки перерахував, бо вважаю, що ними пошанована і пам’ять козаків покріпачених й околгоспнених.

 

Знаю, що вашу діяльність поціновували і в інший спосіб. Коли прочитав публікацію вашої розмови з Василем Овсієнком, подумав, як багато подій і смислів може вміщати людське життя, і, разом з тим, всі вони підкорені певній логіці.

Ще в 1956 році моя поема „Терези” була вилучена спецорганами і вже з того часу я потрапив до „чорних списків”. В 1963 році доля звела мене з Василем Стусом на травневому Всеукраїнському семінарі молодих літераторів в місті Одесі. Логіка життя була такою, що 1983 року мене було заарештовано, приводом до чого стало зберігання саморобного дрібнокаліберного пістолета. Мені інкримінували „зв’язок з польською „Солідарністю”, зберігання радіостанції ( радіоприймача з радіопередавачем), арсеналу зброї, вибухівки тощо. У цьому органи були не надто вигадливі.

 

1963 рік – це Кримський медінститут, чи ж був час на писання?

У мені з самого дитинства музикою звучали рідні слова, що безперервно будили в уяві  різноманітні образи – саме їх, як і профіль Тараса Шевченка, я вуглинкою чи шматочком крейди, було  й цвяшком, малював на стінах чи поіржавілих  трофейних  кабінах, а з восьми років – на аркушиках з газетного паперу (зошитів після війни не траплялося). Можливо, це й звучить сьогодні сентиментально пафосно, але справді так було, і чи може людина без подібного пафосу здійснити себе? Я сам інколи дивуюсь тому, скільки встигав у ті роки: вчився, працював на швидкій, писав, малював, керував літоб’єднанням. А все, мабуть, тому, що свого часу  мене зачарували тоді ще незрозумілі слова «фізика-музика». Я бігав і повторював їх безнастанно – то був мій перший вірш, який налаштував пружину, що і досі не дозволяє мені розслабитись.

 

Так, те, що ви не розслабляєтесь ні на секунду у прямому сенсі цього слова, я знаю. Та й здогадатись про це неважко – у вашому доробку понад 50  окремо виданих збірок лірики, 18 музичних видань, серед яких вокальні цикли та збірки  вокальних творів для дорослих і дітей.   Ви поет,  творчість якого поцінована і званням Заслуженого працівника культури України, і Міжнародною премією імені Григорія Сковороди. Ви є академіком Міжнародної Академії оригінальних ідей України та академіком Міжнародної літературно-мистецької Академії України. Чи не змушують ці, як кажуть сьогодні, статусні моменти стишити ходу?

Статусні, як ви кажете, моменти – то людське, і як людина я на них зважаю. Якщо ж на них починає зважати поет – він гальмується, а то й зупиняється, отож, не стає поета. Вперта хода до мети і наполеглива щоденна робота чорнороба дозволяють зреалізувати мить осяяння. Щоб не бути таким вже декларативним, наведу приклад. Дитячі вірші пишу давно, друкувався в журналах «Малятко», «Барвінок», але зі збірочками не вдавалось. Деякі рукописи мої по чверть століття пролежали без руху у видавництві «Веселка». Праця ж не буває марною, мені таки пощастило – у 2016 й 2017 роках вийшли дві збірки «Кіт-Одесит» та «Книжка-дивовижка». Це книжки для дошкільнят і дітей молодшого та середнього шкільного віку. Діти – це особлива нація. Працювати на таку аудиторію і зустрічатись з нею – велика для мене приємність.

 

А були зустрічі?

Звичайно. В Одесі є досить креативні бібліотеки для дітей. І знаєте, що цікаво – коли я слухав, як дітки читали мої вірші, то сприймав ці вірші по-новому, навіть маленький читач таки стає співавтором. А ще хочу додати, що мусив видати ці збірочки, бо не мав нічого подібного, коли був пастушком біля кіз, пізніше – біля корови, коли ходили зі старшим братом Оксентієм по колоски і босоного втікали по свіжій стерні, плигаючи в глибочезні баюри від об’їждчика, що в голодні роки ганявся за нами на коні, з тринадцяти років –  працював на колгоспних роботах.

А ще ж працював котельником на морському заводі № 497 після навчання в Севастопольському Технічному училищі ім. адмірала Макарова.

 

У вас зі словом особливі стосунки. Знаю, що вам закидають вживання слів невідомих, незрозумілих.

Таких слів не існує. Інша справа, що ми їх не чуємо, або вони не хочуть приходити до нас через нашу недолугість. Є Мова, і є Слово. Шлях до Мови лежить через Слово. Я люблю працювати зі словом. Інколи заради нього можу написати вірш. Колись Словник Бориса Грінченка відкрив мені, та й не мені ж одному, живе пульсування цілого материка мови у слові. Може, я і помиляюсь, але, здається, що зараз працює програма на збіднення, умовну площинність висловлювання. Хай повторюсь, але мовне питання сьогодні головне, особливо для українців. Виокремлення і відчуття слова важливе, воно дисциплінує. Неконтрольований словесний потік здатен нищити не гірше цунамі. Знаєте, є такий вислів: «заговорити». Чи не бачимо цього сьогодні?

 

Ми говорили про витоки світоглядні, а чи були вчителі літературні?

Були і зосталися на все життя. Це і мій шкільний учитель Іван Іванович Довженко, потім – Степан Михайлович Литвин, Олександр Іванович Губар, Віктор Панасович Іванисенко. Окремо хочу згадати Григорія Андрійовича В’язовського, який став мені рідною людиною. І, звичайно, моїми вчителями  були і залишаються мої улюблені світові поети. Називати не буду, тут я не однолюб.

 

Насамкінець традиційне – ваші плани і рядки, що згадались спонтанно.

Сподіваюсь, що побачить світ підготовлене мною своєрідне «трикнижжя»: «Сонях сонетів» «Козацьке коло», «Лицарі Козацького Чину». А згадалось таке:

 

Минуле сховане закутнє

В снігах, де віхолить зима.

Відчути б спогад про майбутнє,

Бо днесь ми є. Чи нас нема?

 

Спілкувався О. Маков

 

Редакція УЛГ долучається до привітань, які надійшли на адресу Дмитра Шупти з нагоди його ювілею. Міцного здоров’я і нових книжок, шановний Дмитре Романовичу!